Українська література » Класика » Мисливські усмішки - Вишня Остап

Мисливські усмішки - Вишня Остап

Читаємо онлайн Мисливські усмішки - Вишня Остап

здiймаються й летять!

Ви стрiляєте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi!

А потiм уже потихеньку йдете додому.

I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.

Характер у них такий!

Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.

Убив, не пiдкрадаючись, а просто так — устрелив та й вже!

Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках...

Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.

Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.

Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, — я вистрелив, i-о, радiсть! — одна з них каменем на землю.

Пiдбiг — єсть!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше — дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж — дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

— Що за птиця? А я крiзь зуби:

— Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

— Правда, що дрохву вбив?

— Убив!

— Коли ж на дрохву?

— Та заходьте, — кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, — вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

— Знаєш, — кажу, — що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, — питаєте, — однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

— Приготуйте, будь ласка, на завтра!

— Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм — добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

— Ну, добре! — кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:

— Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

— Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!

— Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

— Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

— Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

— Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

— Не менше! — одказує Микола Iванович. — Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!

— Слухайте, — кажу, — Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

— Не витримає, — зогниє!

— От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...

— Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла — сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:

— Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лiвому стволi в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

— Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

— Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: — "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, — кричу, — не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, — каже, — веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."

Тут уже пiдходить хазяйка:

— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

— Не злiзу! — кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:

— Не злiзу, — кричить, — доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.

Сiкач — страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми — охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета — сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося — це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це — шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.

Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.

Кузьма Дем'янович — мого приятеля звуть.

— Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, — почав Кузьма Дем'янович... — А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою — лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi — рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки — лiсочок... Бiля лiсочка — хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:

Вивiв мене босую,

Та й питає.

— Чи є мороз, дiвчино,

Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...

Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:

— А в цьому, — каже, — болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.

— Ми всi, — каже Кузьма Дем'янович, — аж попiдскакували!

— Де?

— Та отут у болотi!

— Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь?

— А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, — пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!

— Ну, ви ж розумiєте, — вiв далi Кузьма Дем'янович, — що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, — менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта — з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, — ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" — каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' — каже, — де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi — сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, — сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, — так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув — i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля...

Відгуки про книгу Мисливські усмішки - Вишня Остап (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: