Мисливські усмішки - Вишня Остап

Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:

— Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

— Я тут! — кричу. — На сiкача засiв! На грушi!

— Зла-га-га-газьте!

— Не злiзу! — кричу.

А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, — не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття — самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму...

Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.

— Бачили що-небудь? — питаю я їх.

— Анiчогiсiнько не бачили!

— Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, — кажу, — своїми вухами чув!

— Так то ви, значить, — питає мене Iван Петрович, — на провалля прянули?

— Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сiкач, i з очерету!

— Та то я висякався! — каже Iван Петрович. — Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!

Аж ось дiдок пiдходить.

Ми на нього:

— Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?

— Нема хiба? — здивувався дiдок.

— I слiду нема, — кажемо.

Виходить, пiрнули!

— Куди пiрнули?

— Пiд воду! Куди ж!

— Та хiба ж дикi свинi пiрнають?

— Не знаю, як де, а в нас пiрнають! — каже дiдок.

— А що ви гадаєте, — мiркує Кузьма Дем'янович, — могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!

— Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, — додав Кузьма Дем'янович.

Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.

Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.

Коли вiн сам смертельно поранений, — вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.

Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.

Тi, що несуть загиблого товариша, — дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.

А тi, що несуть забитого кабана, — дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).

Така молитва:

Ви зорi-зiрницi,

Нiч темна темниця,

Замикаєш ти i церкви, i хати

Ще й царськi палати.

Замкни звiрю вуха й очi,

Щоб я пiдiйшов i не промахнувся...

Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.

А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.

Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, — повертається i йде на загонщикiв.

Бо вiн звiр хитрий, — вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.

Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi.

Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду — було!

Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.

Пiшли вони на охотникiв.

Почулося там бах, там бах!

Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.

Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв.

На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.

Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:

— Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!

Нарештi трохи опам'ятався.

Ми до нього:

— Ну, що, — дуже злякався?

— Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! — промовив вiн i подавсь у кущi.

Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.

Убили ви дикого кабана.

I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.

Це — коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.

Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге...

В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте...

Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.

I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!

I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:

— Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?

Отакi люди!

Невдячнi люди!

З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить:

— Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!

А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються!

Нехорошо!

1946

ГАГАРА

Одного разу вiдпочивали ми кумпанiєю пiсля ранкової зорьки й пiдраховували, скiльки хто з нас не знайшов битої смертельно качки.

П'ятеро нас було дуже досвiдчених охотникiв-влучакiв, дуже цiлких стрiльцiв, що ото:

— Ану, пiдкинь картуза! Ану, пiдкинь! Побачиш, як я стрiляю, та до того ж побачиш як у мене ружжо б'є! Пiдкинь!

Картуза нiхто не наважувався пiдкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.

Правди нема куди дiти, — ставляли!

Що ставляли, то ставляли...

Найцiлкiший iз нас отой що:

— Та що менi картуз?! П'ятака пiдкинь! Пiр'я з твого п'ятака посиплеться!

Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п'ятдесят крокiв промазав.

Та це так, мiж iншим, бо всi ж мисливцi знають, що нiколи на охотi нiхто в порожнi (порожнi, порожнi пляшки! Не вповнi! Нi!) пляшки не стрiляє, такого звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де тi пляшки на охотi вiзьмуться?

Так що те, що ми оту чвертку за мiшень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю iсторiю охоти.

Так... Пiдраховували ми, значить, хто скiльки з нас не знайшов битої смертельно качки...

Якось так трапилося, що пiдiйшли ми пiсля ранкової зорьки до ожереду, i нi в кого з нас не було нi пера, нi пуху.

В таких випадках ми ж знаємо, що всi охотники це роблять: пiдраховують незнайденi качки.

Така вже в них традицiя.

Кожний iз нас не знайшов щонайменше п'ять-шiсть крижнiв, штук по троє чирят та по однiй широко-носцi...

Всi ж на одному озерi полювали, тому й випадки були подiбнi один до одного:

— Вдарив, знаєте, — ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав — нема! Трава густа, висока! Нiчого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка — був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Нi одного промаху! Ех!

i так кожний.

Ну, посумували, позiтхали, та що поробиш. Єсть iще ж вечiрня зорька, може ж, вона щасливiша буде.

Лежимо пiд ожередом, розмовляємо.

Хтось iз нас, — не знаю вже з якого приводу, — згадав, як вiн колись гагару стрiляв.

Дiдок один, — хто й зна звiдкiля вiн до нашої кумпанiї прибився, — i собi встряв у розмову:

— Стрiляв, — каже, — i я колись гагару! Стрiляв, стрiляв! Жив я ще тодi у Вовчанському в'єздi! Ой, звiр, ой, звiр — гагара! Собака в мене був, ох, i собака, гончий собака! Так вiн як ув'язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тiкала. Стане, собака до неї пiдбiжить, а вона тiльки зубами — клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, i собака! На вовка верхи сiдав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрiлив, з неї вродi дим пiшов, а не впала, подалась далi й зникла... А собака все по слiдах гонить! Насилу я його впiймав! Гагара, так воно таке — нiби й лисиця, нiби й вовк. Я пановi розказував, — а пан учений у нас був, — у предводителях ходив, — так вiн казав, що то вона забiгла до нас iз тої землi, — як пак вона? — та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мiй, iще ж жiнка Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, — так вона туди їздила, та й розказувала, як та мiсцевiсть зветься. А я й забув... Стрiляв, стрiляв i я гагару! Чудний звiр, на наших не схожий. Що нi, то нi!

Посмiялися ми з дiдової гагари.

Але нiхто з нас iз ним не сперечався!

Навiщо, скажiть, сперечатися, навiщо розчаровувати симпатичного дiдуся, який, може, вже рокiв iз сорок розповiдає в кумпанiї, як вiн гагару стрiляв.

Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звiр, а птиця, та навряд чи вiн вам повiрить.

Та, може, й краще, що не повiрить: ще десь розповiдатиме, ще десь, значить, кумпанiя буде весело реготатися...

Хай розказує!

Чимало таких "гагар" трапляється в цiкавiм романтично-пригодницькiм мисливськiм життi-буттi.

Гагара, розумiється, птиця.

Та цього ще мало, — птиця то вона птиця, та цiкаво не те, що вона птиця, а цiкаво те, що вона цiкава птиця.

I цiкава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника.