Мисливські усмішки - Вишня Остап
У людей очi дивляться, а баньки в браконьєра — бiгають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м'язiв.
Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й є — браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьєрiв, хоч i платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьєровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищує i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.
Нам нiколи не доводилося бачити браконьєра за його пiдлою роботою, але ми уявляємо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмирає...
І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!
Браконьєр — хитрюща бестiя.
Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, — дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми — такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, — так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.
— Зайшов, — каже, — якось до мене земляк.
— Приїздiть, — просить, — та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зiбрались ми кумпанiєю й поїхали. Поїхав, — каже Юрiй Васильович, — я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили — й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це — бббах! — i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
— Стiй!!
Ви ж самi розумiєте, що робиться з браконьєром, коли вiн почує "стiй!" Це на нього так впливає, як батiг на рисака. Вiн за козу i — в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаємо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.
— Де коза?— питаємо.
— Яка коза?
— Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
— Та я й у лiсi не був!
Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
— Люди добрi, — озвалася жiнка, — таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi — нема!
Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем — нема!
Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, — та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.
Облазили скрiзь, де можна, де й не можна — нема!
Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:
— Де?
— Та чого ви, — каже, — до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!
Тодi я вже до нього ладиком:
— Слухай, — кажу, — чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
— Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
— Нi, — кажу, — не сусiда, а ти!
Та, вже ви знаєте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
Тодi я йому кажу:
— Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, — скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Вiн довго думав та й каже:
— А нiчого не буде?
— Та нiчого! Слово даю!
Тодi вiн до жiнки:
— Покажи!
Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
— Ось вона! Я її груддю годую!
Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьєрова дружина.
— Отакi браконьєри! — закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.
Хитрюща бестiя — браконьєр. I шкiдлива бестiя — браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.
— Драстуйте, — привiтався я.
— Драстуйте! Давненько вас не чуть!
— Занiколилося, — кажу. — А Максим же, — питаю, — де?
— В оборi порається. Зараз увiйде!
— Чи не можна, — питаю, — у вас молочка?
— Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" — вiдповiдає Максимиха.
Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
А вона до мене:
— Нема, — каже, — молочка! Коза корову з'їла!
— Як?
— А так! — каже.
Коли ось i Максим у хату.
Привiталися.
— Давненько, — кажу, — вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваєте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!
А жiнка од печi:
— Козу полював!
Я сиджу й нiчого не розумiю.
Максим махнув рукою:
— Та!
— Що таке, — питаю, — Максиме? Розкажiть!
— Три роки дику козу полював! — ще раз махнув вiн рукою.
— Три роки? Як це — "три роки"?
— А так.
— З рушницею?
— Та де там з рушницею!!
— Аз чим?
— З iзоляцiєю.
Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
— Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! — а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпається! Не витримав: приложився — ббах! — одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки — лусь! А в очах огники тiльки — блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаєте: суд i три роки з iзоляцiєю!
— З iзоляцiєю та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! — додала з притиском Максимиха.
— I рушницi нема? — питаю.
— Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!
— Навчило одного браконьєра, — подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьєрiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.
Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий одстрiл цапiв-самцiв.
Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.
— Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, — скажiть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть: — Я, мовляв, нiколи не помилюсь! — з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже мисливець. — Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на тебе печальними очима кiзочка... Дуже неприємна та до того ще й кримiнальна справа!
Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, — такий.
Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:
— Кiз-кiз-кiз-кiз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
— Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
— Я — коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi
Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою має бути стенографiчний, iнакше втеряєте цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик — кiз-кiз! — стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:
— Я — коза!
Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А є й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа — це цiла подiя в життi кожного мисливця.
Траплялося й менi вбивати.
— Заходьте, — запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, — завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".
— Рушницю, — каже мiй знайомий, — поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, — убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю!
Яка ж благородна тварина — дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюдi!
1946
ДИКА ГУСКА
Дика гуска — це таки справжня гуска, тiльки — дика.
Її можна їсти, — так, як i свiйську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.
Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, — її обов'язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени — на пiвдень, — отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:
— Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi.
Рiчка Оскiл — чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба — верезуб.
А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску — казарку.
Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.
Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.
Але вiн мене заспокоїв.
— Ти, — каже, — не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? — та отiєї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався...
Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою...
А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:
...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.
— Що воно таке? — питалися вони.
— Охотники поїхали!
Спiвали ми аж до самої станцiї.
На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.
Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? —
та й замовкли.
Позiхнули й сказали один одному:
— Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
Їхали ми у м'якому вагонi.
Приятель таки додумався.
— Я, — каже, — вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше — сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
— Ну, — кажу, — добре!
Полягали.
Прокинувся я вранцi, дивлюсь — сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
— Чого, — питаю, — такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує.