Українська література » Класика » Мисливські усмішки - Вишня Остап

Мисливські усмішки - Вишня Остап

Читаємо онлайн Мисливські усмішки - Вишня Остап

Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихає.

— Юрасику, що трапилось?

— Джек вiсiм котлет iз'їв.

А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуєте:

— От iндика тiльки архирейський носик залишився!

— З шийки, значить, почав? — проказуєте ви. А що ви бiльше скажете?

I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.

Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому єгеревi.

Єгер — це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.

Але з єгерем ви вже самі майте справу.

Одно скажу: доки ваша собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбає собi модельних черевикiв.

I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдає мiнiмум четверик коней.

I от, нарештi, Джек готовий.

Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.

— Стойка!

— Пiль!

Джек кидається, i з-пiд нього вискакує... здоровенна жаба.

А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаєте своїм приятелям:

— Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгає, висолопивши язика.

— Що, — питаю, — нема?

— Нема! — каже.

А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!

1945

ВОВК

І

Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку:

"Не бiйсь вовка, — сiдай у хатi".

Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого.

Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, — так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк — звiр надто полохливий i боязкий.

— Ось послухайте, — казав усiм Кiндрат Калистратович. — Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, — вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, — а хлiв поруч, — корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!

А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду... А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.

Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:

"Не бiйсь вовка!"

Полювати вовка — це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:

— Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'їли.

— А де це Вербовий хутiр?

— Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'їдете...

— А вовки хiба в самому хуторi?

— Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, — вiн знає, де вовки. Той усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.

— Чи не в Перещепиному це лiсi? — кидає Кiндрат Калистратович.

— Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному... I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?

— Закурюйте?

— Так почекайте, — устряв знову Кiндрат Калистратович. — Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине — воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий — так вiн же бiля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?

— Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, — волосся дротом!

— Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це — в Кучерявiй!

— Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, — його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.

— Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!

— Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!

— Закурюйте!

— Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, — государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!

II

Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.

— Тррр! Драстуйте, бабусю!

— Драстуйте!

— Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?

— Кривий Степан?

— Еге! Охотник!

— Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.

— Спасибi, бабусю!

— Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.

— Та то вже як там буде!

За четвертою хатою вулички нема. Стали.

Бабуся кричить:

— Та куди ж ви? Вже проїхали!

— Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!

— Дивись, а я думала — четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.

— Драстуйте, Степане! як вас?..

— Iванович...

— Степане Iвановичу! Це ви охотник?

— Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...

— Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?

— Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буває...

— А троє овець хто зарiзав?

— Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика...

— А телицi зад хто од'їв?

— Що ви, товаришi? Це — брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать... Хто ж це вже пiдкопується?!

— Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!

— Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони — "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!

Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.

— Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

— Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли... Не знаю тiльки кому — чи телицi, чи комусь iншому...

III

-— Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, — каже Кiндрат Калистрато-вич. — Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.

— Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!

Поїхали.

Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.

-— Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...

Ви стоїте й "прочiсуєте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, — щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде — чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло. — Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! — Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки — то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки — атомна бомба. Стрибок зайця — мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця — тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин — стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своїм усiм. I от — мiж кущами — мельк! — сiре. Раз на мене — вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще — пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, — на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:

— Скiльки взяли?

— Трьох!

— Скiльки пройшло?

— Два!

— Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!

I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...

— А тодi, пам'ятаю...

— А тодi...

— А раз...

Та що там говорити...

Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.

Слухачi зачарованi...

IV

Iдете, значить, ви на Попiвське.

Обабiч дороги, аж ген-ген — куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.

А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб...

Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом.

Відгуки про книгу Мисливські усмішки - Вишня Остап (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: