Мар'яна - Шиян Анатолій

Вона — черниця! їй не зазнати материнського почуття. Ясний погляд дитини не зворушить і не схвилює її серця. Не усміхнуться до неї рожеві уста власної дитини. Не почує вона хвилюючого слова "мама", що його вперше вимовляє дитя па втіху і на радість матері.

Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в'янути її молода краса, як в'яне зірвана квітка.

Гостювала у родичів недовго, а коли вже зібралася йти, тітка Галина сказала:

— Ти б, дочко, натрусила трохи яблук Ользі.

— Натрушу! — одразу погодилась Мар'яна, залишивши прибирання.— Ходім, Ольго.

Двоюрідні сестри вийшли з хати у невеликий садок, де росло кілька вишень, слив, груш і дві старі яблуні, що особливо рясно вродили цього літа. Мар'яна, обійнявши сестру й зазираючи в її смутні очі, спитала:

— Що з тобою, Ольго? Ти дуже змарніла. Може, тобі важко там? Може, не хочеться жити в монастирі, то покинь його.

— І ти, як дядько Василь, починаєш їдене умовляти,— сказала роздратовано Ольга.— Ну, змарніла трохи, так я ж мало не втопилась.

— Ти? — здивовано вигукнула Мар'яна.— Ти, Ольго, мало не втопилась? Та як то можна? Ти ж плавець добрий... Я знаю...

— Трапляється і з плавцями. Ти батькам своїм не говори...

— Як же це сталось? — допитувалася Мар'яна.

— Увечері пішли ми купатися до тієї верби, де завжди з тобою купались. Закортіло мені дістати лілії. Попливла на той бік, зірвала кілька штук і заплуталась у баговинні... Заплуталась і почала тонути...

— Ой горенько! — скрикнула перелякано Мар'яна.— Хто ж тебе врятував? Чи, може, сама випливла звідти?..

— Не сама... Він врятував... Максим... той, що в лісниковій хатині живе...

Наче в жар кинуло Мар'яну від цих елів.

— Максим? — і Мар'яна обняла черницю, поцілувала в щоку.— Ой спасибі ж йому... Та я, коли його побачу, не знаю як і дякуватиму. Подумати тільки, то страх бере: втопитися... Це таке нещастя... таке було б горе... Я прийду до тебе, Ольго, в монастир, помолимось разом за твоє спасіння і... за нього.

— Я вже молилась,— промовила глухо Ольга й замовкла, невдоволена тим, що сестра теж, виявляється, знає забастовщика. А Мар'яна, помітивши холодність Ольги, зрозуміла, що черниця не все розповідає їй, щось утаює, бо не дивиться прямо в очі, а уникає зустрічатися з нею поглядом. Такого раніше між ними не бувало.

— Ольго, мені все можна говорити. Я твоя двоюрідна сестра... Скажи, що в тебе на серці?

Ольга болісно всміхнулася.

— Що у мене може бути на серці? Я — черниця. І серце, і душа моя чисті. Мирська суєта не тривожить мене... Я спокійна. Щодня відвідую ранню і вечерню... За всіх вас молюся,

Не сказала правди послушниця. Не відкрила Мар'яні потайних дум своїх і помислів, не повідала, скільки безсонних ночей провела вона у келії, вимовляючи на самоті дороге для неї ім'я. Та про це ніхто не знає і не дізнається ніколи в світі!

— А яблуня вродила рясно,— сказала Ольга, щоб припинити неприємну для неї розмову.

Мар'яна зрозуміла це невисловлене бажання сестри, спритно видерлась на стару яблуню, трусонула її, і на землю загупали червонобокі соковиті яблука.

— Досить, Мар'яно, досить...

Позбирали всі до одного. Нав'язала Мар'яна вузол, віддала Ользі, та й стоять обидві мовчки, немов чужі люди, не знають, про що розмовляти. Першою порушила мовчанку Ольга.

— Красивою ти стала, Мар'яно.

— А що тобі до моєї краси? Примічаю я, нещира ти сьогодні зі мною, Ольго.

— Дивні слова говориш. Подумай сама: ну яка ж може бути у мене, черниці, таємниця від тебе? — і вона знову болісно всміхнулась.— Ти краще мені про себе скажи... Для кого хату так квітчаєш? Невже справді ждеш сватів?

— Жду...

— Від кого? — спитала Ольга.

— Від Максима...

Черниця одразу зблідла на виду, і це помітила Мар'яна. Помітила і ще більше здивувалась.

— Ти що, Ольго?.. Що з тобою?

До садка через хвірточку ввійшла тітка Галина, ввійшла вчасно, бо її появі помітно зраділа Ольга.

— Чуєте, тітко Галино, чуєте, кого вона жде?.. Вашу Мар'яну прийде сьогодні сватати Максим Діброва...

— І нащо ти, Ольго... Я б же сама сказала...

— Ви його знаєте, тітко Галино? Це забастовщик!

— Дарма що забастовщик. Він людина хороша, майстер на всі руки. В добрий час. Так ти ж, Ольго, в ігумені відпросися. Може, дозволить на сестриному весіллі погуляти.

— Погуляю...

Ольга обняла Мар'яну й чомусь поцілувала її в лоб.

— Вітаю тебе, сестро. Вітаю від щирого серця... Бажаю тобі щастя.

— Дівка наша, як гриб, виросла, не помітили й коли,— засміялася мати, милуючись дочкою.

— Я тобі вінчальних квітів нароблю,— фату ними прикрасиш.

— Дякую, сестро.

— Уявляю тебе у вінчальному вбранні. Плаття на тобі біле, фата біла... Сама ти молода, гарна...

— Розхвалюєш.,. Яка ж там гарна? Звичайна собі дівчина.

Ти, Ольго, не поспішай... Ти залишайся тут, переночуєш, а завтра вже підеш...

— Е, ні, ні,— злякалась чомусь Ольга такого запрошення.— На мене робота жде... Мушу йти... Прощайте, тітко Галино! А тобі, Мар'яно, бажаю щастя, щоб воно, як сонце, сяяло...

Пішла з двору Ольга, Мар'яна стояла біля хвіртки, дивилася їй услід, доки чорна постать не зникла зовсім за поворотом вулиці.

"Що таїть вона в своїй душі?" — думала Мар'яна, відчуваючи, що сестрині слова і поцілунок — нещирі. Мар'яна не могла розгадати, що сталося з Ольгою. Може, колись вона сама розкаже... Колись... А зараз Мар'яні наче кропиви жалючої приклали до серця, і вона жалить його немилосердно, жалить до сліз...

"Не зичить вона мені справжнього щастя... Не зичить... Я відчуваю... Я бачу по її очах. Але чому? Чому?.."

6

Знесилена, ввійшла до своєї келії Ольга, кинула вузлик з яблуками на лавку, сіла край столу, втупила очі на ікони, що їхнє скло відбивало в собі тьмяний вогник лампади, і голосом, сповненим відчаю, промовила:

— Ну, ось і кінець моїй любові... Не мені судилося... Мар'яна його серцем заволоділа...

І мимоволі пригадався той день, коли дівчата, прибираючи її, Ольгу, до вінця, співали весільних пісень, а вона не могла стримати сліз.

Та і як їй, молодій, не плакати, коли рідний батько не пожалів, твердо вирішивши віддати заміж за старого пана, що своє розпусне життя провів у великих містах і вже тільки на старість вирішив повернутися до запустілого родинного маєтку.

Зустрівшись на ярмарку з Трохимом Паливодою, пан там же й познайомився з Ольгою. У старечих жилах забушувала холодіюча кров. Він почав відвідувати хутір, привозив кожного разу Ользі щедрі подарунки. Він цілував їй руки, і щоразу від дотику його посинілих губ, від хтивого старечого погляду Ольга почувала себе так, наче її голою виводили між люди.

Але не думала вона тоді й не гадала, що може таке статися. Рідний батько, сподіваючись прибрати до своїх рук панську земельку, примусив Ольгу вийти заміж за старого.

Ні сльози, ні благання — ніщо не вплинуло на Трохима Паливоду.

— Ти ще молода, дурна. Ти сама не розумієш, де твоє щастя. Ну поживеш із старим рік чи два. Він, як собака, здохне, і тоді земля, маєток, ліс — все буде твоїм, і всяке добро в домі — все тобі дістанеться.

— Не хочу йти заміж за старого... Згляньтеся!., благала Ольга, та не зглянувся на її благання батько, звелів до весілля готуватись.

Сльозами вмивалася Ольга, а сумні пісні, що їх співали дівчата, вбираючи до вінця молоду, краяли їй серце.

Дивилася мати на дочку, дивилася, плакала теж, але безсила була й вона вплинути на чоловіка, охопленого непереможною жадобою до землі й багатства.

У світлиці стояло ліжко з красивою різьбою, яке майстрував Ольжин дядько Василь Коваленко. І стояла шафа з дуба й берези,— теж його роботи. Правда, ще не всі гроші виплати з Трохим Паливода майстрові, та дарма, родич може й зачекати.

Сам хазяїн стежив за всім і сам порядкував усюди. Яких кабанів колоти і яких гостей запрошувати на весілля, які страви тим гостям готувати, бо що не кажи, а він, Трохим Паливода, хоч і мужик з діда-прадіда, та ось тепер з панським родом має поріднитися. Може, й сам колись стане паном.

Завітавши до світлиці, він невдоволено нахмурив брови.

— Ти що це, Ольго, слізьми вмиваєшся? Батога закортіло, хочеш, щоб я тебе ума-розуму навчив перед вінцем? Піди вмийся і щоб веселою до церкви їхала. А то люди можуть подумати, що я тебе силоміць випихаю заміж.

— А то хіба не силоміць? — І очі в Ольги блиснули гіркою образою на батька.

— Ти смієш перечити батькові? — І кущисті брови суворо нахмурились.— Робитимеш усе, що я тобі звелю. А ви, дівчата, не розжалюйте її! — гримнув на подружок та й вийшов порядкувати іншими ділами.

Щось дивне сталося з Ольгою після тієї розмови з батьком. Жодна сльозина не скотилася більше з її очей. Що задумала вона в ту хвилину — того піхто не знав.

Так і до вінця поїхала Ольга. Та коли ввійшла вона в церкву, де вже товпилось чимало слобідського люду, коли засвітилися вогні свічок, а поруч неї, молодої й красивої, став пан з одвислими від старості щоками, з сизими губами, з тремтячою облисілою головою, Ольга почула, як поміж людьми прокотився шепіт невдоволення й жалю.

— Дочку свою топить живцем. Ви подивіться, вона ж, як квітка, гарна, а йому вже пора у могилу лягати...

Почувши ці слова, Ольга зблідла ще дужче. Падав із свічки на підлогу ярий віск. Правив вінчальну службу сивий піп, і коли мав уже одягти на руку Ользі обручку, вона, нестямно скрикнувши, впустила свічку, зірвалася з місця й побігла...

Скам'янів батько, здивувався піп, розгубився наречений.

А Ольга, вискочивши з церкви, метнулася до коней, запряжених у нову бричку. Спритно скочивши па козли, схопила в одну руку віжки, у другу — батіг. Помчали коні, мов навіже-ні, гримлячи бубонцями. Розліталися з дороги кури. Зупинялися здивовані слободяни, пізнавши Ольгу, а вона, нікого не помічаючи, дика, майже божевільна, охоплена страхом, що II можуть наздогнати й повернути до церкви, нещадно стьобала коней батогом, і вони, очманілі, летіли швидше вітру, швидше бурі.

Тільки тоді трохи отямилась Ольга, коли гарячі коні примчали до монастирської брами. Вона кинула віжки, а сама, бліда, схвильована, побігла провулочком, дивуючи і виглядом, і вбранням своїм зустрічних черниць, які, зупинившись, дивилися їй услід, розпитуючи одна в одної, що б то значило, і хто вона, ота дівчина у вбранні нареченої? І чому з'явилася тут, у жіночому монастирі?

А нестямна Ольга бігла далі.