Мар'яна - Шиян Анатолій

Мені з тобою так добре! — Глянула йому в очі, всміхнулася, і посмішка та розцвіла на обличчі, як розцвітає під сонцем уперше квітка лісова, як розцвітає в небі ранкова зоря — чиста й ясна.

Хіба можна було не милуватися Мар'яною, її свіжою дівочою красою, першою любов'ю, що освітила незвіданим досі щастям її душу, і світло те відбилося іскристими вогниками в очах.

— Мар'яно! — промовив він, трохи хвилюючись.— Я вирішив... Сьогодні вирішив тебе спитати.

Помітила його хвилювання, і воно мимоволі передалося їй. Недарма кажуть: "Душа душу чує, а серце серцю вість подає".

Завмерла Мар'яна. Нічого не питає, тільки дивиться в голубінь його очей і жде...

— Вирішив, Мар'яно, спитати... Якщо свати мої до тебе прийдуть... гарбуза їм...

В очах її він помітив і здивування, і нестримну радість, безмежну, нерозсудливу радість. Але на його запитання Мар'яна не відповіла, хоч йому й хотілося почути відповідь.

— Що ж ти, Мар'яно... мовчиш? З мене вже й дядько Єгор сміється: "Доки,— каже,— ти парубкуватимеш? Знайшов би якусь гарну дівчину..." А ти ось... мовчиш.

Мар'яна раптом заплакала:

— Що ти?.. Що з тобою, Мар'яно?.. Голубко моя...— Він обійняв її, цілував пахуче волосся, не розуміючи її сліз...

Низько над травою пролетів рогатий жук. Повіяло вечірньою прохолодою. За лісом у жіночому монастирі "Тіхвінська пустинь" дзвонили до вечерні, і дзвони ті нагадали Мар'яні про двоюрідну сестру. Може, Ольга йде зараз до церкви, а може, стоїть на колінах перед іконою і молиться за батька, матір, за родичів і за неї, Мар'яну.

Завтра Мар'яна провідає двоюрідну сестру і похвалиться їй своєю радістю. Може, й до вечерні підуть разом з Ольгою, і не знатиме вона, за чиє здоров'я й щастя молиться Мар'яна.

Над лісом спадають вечірні сутінки. Летить до своїх гнізд галич. Затихає вітер. У небі засвічується іскриста вечірня зірка.

— Час, Максиме, додому.

І вони, обійнявши одне одного за плечі, йдуть стежкою. Обабіч них стоїть темніючий принишклий ліс, а в кущах, і понад стежкою, і біля дубів наче хтось сипнув щедрою рукою зірочок — так рясно горять між травою світляки.

З

Та й хороше ж світить ясен місяць угорі, заливає блідим сяйвом гори і кручі, повиті темними кучерями листяного лісу. Понад лісом в'ється Ворскла, а біля Ворскли, па узліссі, притулилася самотньо лісникова хатина. Виблискують шибки вікон. Грається світлий промінь на полив'яній макітрі. Білішою видається на тину Максимова сорочка.

Майнули повз хату тіні. Зашуміли над стежкою шершавим листям соняшники, захитали жовтими головами, чіпляючись за одяг послушниць жіночого монастиря.

— В оцій хатині,— сказала одна з черниць, позираючи на шибки,— живе забастовщик. Лісник Єгор доводиться йому двоюрідним дядьком по матері. Максимом того забастовщика звуть. Він на всі руки майстер: і токарну роботу знає, і столярну, і в кузні може працювати, і косар добрий. Коли б ви тільки глянули на нього,— послушниця аж очі примружила від захоплення.— Я вам признаюсь, сестри,— він уже снився мені не раз. Наче йдемо ми з ним лісом, а навколо нас квіти... Море квітів... А він зірве ромашку — дасть мені, зірве дзвіночок — теж мені віддає... Ягоду знайде...

— Дурниці розповідаєш, Іліодоро,— зауважила Ольга, глянувши на темні вікна лісникової хатини.

— Не віриш, Ольго? Хочеш,— забожуся!.. А очі в нього такі сині-сині... Ну, як волошки. Зроду не бачила таких. Я не криюся перед вами, сестри-послушниці, люблю...— і послушниця Іліодора, поклавши руки на свої стегна, зітхнула.— На цьому лугу нічку б провести з отаким парубком, як Максим... Зорю з ним зустріти...

— Що ти говориш, Іліодоро? Та коли дізнається про твій гріх ігуменя, вона одразу "да соберет старейших и искуснейших из сестер и при собрании да обличит противлящуюся установлению и монашеским обетам..."

— Пам'ять у тебе добра, Ольго. Бач, як ти статут завчила.

— Цьому мене моя покійна тітка черниця Нектарія навчала.

— І як оте все в голові твоїй тримається? На церковне письмо пам'ять у меде слаба, Д от до гульні, до хлопців... Тільки я згодна спочатку согрішити, а вже потім нехай будуть і ціст, і поклоци. Прарду $ажу. А хіба ти, Ольго, не думаєш про хлопців? Богові — боже, а треба ж хоч трішечки й про себе подумати,— засміялася черничка і першою помчала до ріки.

Тихі стоять верби, журливо схиливши свої віти над водою. Сплять очерети, сплять білі лілії. Заснув, здається, й місяць у чорній глибині, заплутавшись між відображенням вербового гілля.

— Сестри-послушциці, скажіть: русалки тут є? — Валентина, ставши край берега, хреститься і з острахом дивиться на ріку.

— Мабуть, є,— відповідає їй жартівливо Іліодора.— Тільки оце ти попливеш, як вони тебе одразу ж схоплять і залоскочуть до смерті.

— Тоді я першою не полізу в воду. Я плаваю погано і глибини боюсь.

— А я глибину люблю,— сказала Ольга, йдучи до верби, де берег круто спадав.

— Невже плигатимеш звідти? І тобі не страшно?

— Не страшно ні крихітки.

В очах Ольги засвітилася хлоп'яча завзятість. Подружки стежили за нею. Ось вона зупинилась під вербою. Чорне й густе волосся спадає по білому тілу. І коли б не срібний хрестик, що виблискує у неї на грудях, можна було б подумати, що це казкова русалка вийшла з води розчесати свої коси та трохи розважитись на привіллі.

Певне, забула Ольга в цю хвилину, що вона черниця. Пригадалось їй, як кілька років тому, коли ще не була вона послушницею "Тіхвіиської пустині", приходила сюди разом з Мар'яною купатися. Обидві завзяті, сміливі й безстрашні, вони видиралися на стару похилену вербу і з сміхом і жартами стрибали з неї в глибину. Летіли бризки... Пінилась вода...

І зараз Ользі захотілося трохи похвастати перед черницями своєю сміливістю і вмінням.

— Дивіться, сестри-послушниці, як не треба боятися води.— І Ольга, змахнувши руками, одірвалась від берега.

Полетіли бризки, і сонне царство водяних відображень, загойдавшись, пересипалось срібними іскрами.

З берега було добре видно білі руки Ольги й блискуче волосся, що його навмисне розпустила вона, миючи в чистій воді.

— Чому ж стоїте на березі? — гукнула до послушниць.— Купайтеся!

Одна за одною черниці входили в воду, бризкались, і бризки ті в сяйві місяця нагадували живе срібло.

— Ольго,— гукала Іліодора,— куди ж тебе понесло? Там же страшна глибина.

Попливла Ольга на той бік, де між густим лататтям біліли сонні лілії. Ось вона наблизилась до першої, зірвала слизьке й довге стебло, увінчане ніжною, але не пахучою квіткою. Підпливла до другої, третьої; коли мала вже дістати четверту, Ольга відчула, як вільну праву руку її обплутує водяна кропивка й слизька твань.

Не зірвавши лілії, вирішила повертатися назад. Але що це? Ноги теж потрапляють у баговиння. Стає страшно й гидко, немовби чиїсь мокрі й холодні пальці намагаються вхопити Ольгу, обплутати тіло, затягнути на дно.

Не кидаючи лілій, вона щосили намагається швидше випливти на чисте плесо, та це їй не вдається, бо рясне баговиння міцно і владно тримає її в своїх тенетах. Ольгу охоплює жах. Втрачаючи останні сили, вона нестямно скрикує:

— Ряту-у-у-у...— і поринає під воду.

її крик чують черниці, але жодна з них не відважується підпливти до Ольги. Стоять на березі, хрестяться, промовляючи: "Господи помилуй!"

З глибини виринули зірвані лілії й тихо попливли за водою.

— Втопилась... Втопилась Ольга...— промовила пошепки Іліодора, не зводячи з того страшного місця переляканих очей.

— До Єгора біжи... До Єгора... У вікно стукай... Буди його... Нехай рятує... В нього човен... у нього сіті! — кричала Валентина, але ні Іліодора, ні сама не зрушила навіть з місця, бо на поверхні води знову з'явилась Ольга і, борсаючись у баговинні, гукала:

— Ряту-у...

В цю ж мить під старою вербою почувся плескіт води. До потопаючої швидко пливла людина. Сильні плечі і мускулясті руки відсвічували під місяцем.

Хто він? Звідки з'явився цей сміливий рятівник у таку небезпечну хвилину? Послушниці були так вражені його появою, що не здогадались одягнутися, а як вискочили з води, так і лишились стояти на березі, спостерігаючи за невідомою їм людиною.

Плавець швидко наближався до того берега. І все ж він не встиг підпливти вчасно. Втрачаючи свідомість, Ольга знову поринула в воду. І там же через кілька секунд поринув і рятівник.

— Господи помилуй! Богородице... Діво пречиста й непорочна... Спаси й помилуй...

— Дивись... Дивись! — скрикнула Валентина, помітивши на поверхні смоляне волосся Ольги.— Спаси й помилуй!..

Плавець був досвідчений. Сильною рукою він розривав навколо себе баговиння, тримаючи в лівій руці знепритомнілу Ольгу.

— Пливе... Пливе...

— Ой... сестро Іліодоро, одягнімося,— і Валентина першою схопила сорочку з мереживним оздобленням.

Плавець уже був за кілька метрів від берега. Ось він, відчувши під ногами дно, взяв на руки все ще непритомну Ольгу. Сині труси його майже зливалися з загаром тіла. Білі руки Ольги звісились, мов неживі. Довге чорне волосся торкалось його колін. Побачив ще срібний хрестик на зеленому шнурочку і помітив схожість цієї дівчини з Мар'яною.

— Ну, ось... Хай полежить на траві... штучне дихання їй зробимо — вона прийде до пам'яті,— сказав рятівник, ні до кого не звертаючись. Та як тільки її тіло доторкнулося до трави, Ольга розплющила очі з темними й густими, як у Мар'яни, віями, але зімкнула чомусь їх знову.

Послушниці одразу прикрили її сорочкою, а рятівник ще раз глянув в обличчя Ользі, але нічого більше не спитав і нічого не сказав. Пішов собі за вербу і одразу зник там в густій зелені надбережних ліз.

— А ви знаєте,— сказала, дивлячись йому вслід, Іліодора.— Та це ж Максим... Максим і є,— повторювала вона ім'я путі-ловця, наче впізнала його тільки тепер, коли вже він пішов від них.

Ольга розплющила очі, незрозуміло глянула на вербу, на місяць, що світив їй просто в обличчя. Пригадала все.

— Хто... врятував?..

— Максим... Забастовщик... Я вже його пізнала потім...

— І нащо тобі, Ольго, здалися ті лілії? Мало не втопилася... Якби не він, то не бачити б тобі світу.

Нічого не відповіла їй Ольга. Тільки коли проходили вони згодом повз лісову сторожку, довше за всіх стояла Ольга перед вікном і дивилась на свого рятівника.

Максим сидів край столу, вечеряв, тримаючи в одній руці окраєць житнього хліба, а в другій чашку з молоком.

4

Не здолати серцю туги, не заспокоїти дум і помислів, що, як вихор, налетіли на душу, порушивши спокій.

У келії біля вікна стоїть засмучена Ольга, дивиться на захід, на горби, заквітчані лісом.