Мар'яна - Шиян Анатолій

Хіба так друзі роблять?

— Не буду. їй-бо, не буду більше! — пообіцяв Іван Бережний, і обоє попрямували до поляни. Вірні друзі, вони ніколи й ніде не зрадили дружбу, ладні один за одного полізти у вогонь і в воду. В обох у них батьки загинули під час війни з японцями у 1904 році.

Микола Снігур, не маючи в господарстві ані конячини, ані землі, змушений був наймитувати по панських економіях, батракував по хуторах...

І не забути Миколі осіннього дня після покрови, коли він, повернувшись зі строку додому, зустрівся у себе в хаті з Іваном Бережним. Зустріч друзів була радісною для обох. Один одного розглядали, наче не бачилися роками.

— Та й чорний же ти став... Як циган! Тільки дуже схуд. Ну, хвастай своїми заробітками.

— Немає чим хвастатись, Іване. Трохи хліба привіз — до різдва, може, вистачить, та трохи грошенят маю — ото й усі мої заробітки. На хуторі у Трохима Паливоди робив.

— То крутий хазяїн,— сказав Іван Бережний, співчуваючи другові.

— Всі вони однакові,— глухо промовив Микола, і в словах його відчулася глибока прихована образа і зненависть.— Всяких уже я бачив хазяїнів, ну такого, як Паливода, зустрічаю вперше. Він не кричить, не гримає на своїх наймитів, а десятьма потами умиєшся в нього на роботі, поки якусь копійчину заробиш. Та не будемо про це говорити. Розказуй краще, що в тебе новенького? Як живеш?

— Розкажу... Тільки давай, мабуть, заради зустрічі по чарці вип'ємо.— І він витяг з кишені пляшку казьонки. Миколина мати дістала з погреба квашених помідорів, капусти, нарізала трохи сала, що його привіз з хутора син, та покраяла свіжу паляницю.

Забулькала в чарки горілка.

— Ну, друже, будьмо! П'ю за тебе, Миколо, щоб не гнув більше своєї спини ні по панських економіях, ні на хуторах!

— Аз чого ж ми будемо жити? — спитала мати, не розгадавши одразу Іванової думки.— Сам знаєш, які у нас достатки. Ні землі, ні конячини... Я теж наймаюся до людей: і хати мажу, і соняхи б'ю, і до річки ходжу прати... Яку роботу загадають хазяїни, ту я й роблю, бо треба ж нам з чогось жити...

— Думав я про вас і про тебе, Миколо, не раз думав... Щороку ти наймаєшся у строк... Доки ж вони силу твою сотатимуть, з праці твоєї живитимуться?!

— Ой, сотають, сотають його силу молоду!—з болем у серці сказала мати, і в очах у неї мимоволі заблищали сльози. Тільки сам Микола одразу похмурнів і не брався за другу чарку, що її налив по вінця Іван Бережний.

— Так ото я надумався...

— Що ж ти... надумався? — спитав Микола.

— Ти знаєш, після батька мені у спадщину дісталася стара кузня. Тепер уже я справжній коваль. Що хочеш, можу зробити. Потрібна тобі сокира — сокира буде. Приведе хтось коня підкувати, а підкови немає — сам зроблю й підкову, не гірше фабричної... А треба обшинувати обіддя на колесах, чи скувати леміш, чи борону полагодити — і це можна...

— Не розумію, Іване, навіщо про таке мені говориш? Я знаю, що ти коваль добрий...

— От що, Миколо, ходім робити до моєї кузні. Будеш і ти ковалем,— свіжа копійка перепадатиме, та й мені буде веселіше. Адже ми друзі... То я оце й надумався погозорити з тобою, щоб ти не ходив більше в найми, не працював тяжко.

Мати глянула на сина. Пропозиція Івана Бережного була їй до серця, і вона чекала, що відповість син.

— Я не від того... Я згодний... Ковальське діло — добре діло, бо таки й справді осточортіло мені на хуторян працювати. Одне тільки непокоїть... чи зможу я... ковалем... Чи вистачить хисту...

— Навчу! — сказав упевнено Іван, і за здоров'я майбутнього коваля осушили до дна чарки.

— А не стане роботи в кузні,— продовжував Іван,— за коси візьмемось... Добрі косарі й на сіножатях, і на жнивах потрібні... А до цього діла нам з тобою не звикати! Хіба не так?

— Не звикати. То правда.

Наступного дня у старій кузні Івана Бережного зацокали по ковадлу вже два молоти. Спільна праця ще міцніше скріпила дружбу.

Кмітливий і працьовитий Микола Снігур швидко опанував ковальську справу.

До кузні щодня Миколина мати приносила обід, і щоразу їй приємно було дивитися на роботу молодих ковалів.

Довгими кліщами Іван вихоплював з горна штабу розпеченого заліза, вправним і звичним рухом кидав її на ковадло, і з-під молотів на всі боки розлітався вогняний дощ, а під сильними руками ковалів розпечене залізо набирало форми підкови, чи лемеша, чи звичайнісінької кочерги...

Гриміла слава про ковалів не тільки у слободі, але й до сусідніх хуторів залітала. Більше стало замовлень, збільшилося й роботи. Працювали ковалі день у день від світанку до ночі, нарівно ділилися заробітками, а вже у неділю можна й погуляти.

Отож сьогодні друзі вийшли на гуляння до лісу і, співаючи пісню, прямували до поляни, та раптом зупинилися.

— Бачиш, Іване?

— Бачу.

Під старим дубом па траві спав урядник Калістрат Андрія-нович Брага.

Лежав на спині, при повній формі. Лоб і очі були закриті картузом, а з-під лакованого козирка виднівся червонуватий, мов ханька, ніс з великими ніздрями, зарослими рудою щетиною, і такі ж руді наїжачені вуса, що ворушилися від дихання, мов живі.

На траві стояли недопита чвертка, гранчаста склянка, а на розстеленій хусточці білів шматок булки, кільце ковбаси й цибулина.

— Кажуть, він до Мар'яни сватався, а вона піднесла йому гарбуза. Удівець нещасний! Сватався б до якоїсь удови, так ні ж, он на яку дівку оком націляється,— обурювався Микола, оглядаючи сонного представника влади.— Думає, як урядник, то йому на шию дівчата самі чіплятимуться...

— Максим про це знає?

— Мабуть же, знає.

— І що?

— А нічого... Ти гадаєш, всі такі скажені, як ти? Вчився б у нього витримці... Коли б ти свою Наталку любив, як він Мар'яну,— не сталося б такого, що плаче бідна дівчина...

— А ти ж звідки знаєш про їхню любов? Що, він тобі хвалився, чи як?..

— Любов'ю не хваляться. Справжню любов і без хвальби видно... А він, оцей Брага, хотів їхнє щастя розбити. Не терплю його! — сказав Микола Снігур, суворо зиркаючи в бік урядника.

— Я теж... Не терплю... Люди від нього плачуть. Обижає народ. Руку за поміщика тягне... Кривдить і сиріт, і вдів, як Трохим Паливода.

— Та хіба то людина? То справжній вовкулака. Все б підім'яв, усе б заграбастав собі. Що вже про нього говорити, коли він рідної дочки не пожалів, аби йому землі більше мати. Наче кліщ, уп'явся на хуторі, а Брага тут, у селі, людям допікає... Знаєш що, Іване? Давай посміємося з нього.

— А як?

— Горілку заберемо. Він же спить — нічого не почує.

— На біса нам його горілка? Коли захочемо, то самі собі купимо... На цьому тижні заробили... Для нас з тобою вистачить... Давай краще його налякаємо.

— Як саме?

— А ось як! — і тут же, над стежкою, Іван Бережний підбором одвалив грудку землі.

Микола Снігур не встиг навіть спинити друга, як уже грудка полетіла в напрямі дуба.

Самі ж парубки, мов пустотливі хлопчаки, шугонули в густий підлісок та й стежать звідти за урядником.

Схопився він, озирається навколо, кричить:

— Держіть його, держіть!..

А поблизу нікого ж нема. Шумить тільки верховіття дерев, туркотять горлиці та лине звідкись лірична, задушевна пісня про кохання...

Урядник оглянув навколишні кущі з підліска і, не помітивши там нікого, знову повернувся до дуба.

"А може, мені приснилося?" — подумав він, та грудочки землі, що потрапили в склянку і на закуску, переконали його в тому, що хтось навмисне кинув грудку, хтось відважився образити честь мундира. "Хто ж той розбишака? Де він сховався?"

Сірі маленькі очі, з повіками, заплилими жиром, знову озирали кущі, оглядали стежку, по якій наближалися дівчата. Серед них урядник Брага одразу пізнав Мар'яну, одягнену в святкове вбрання, і вже ні на мить не зводив з неї масних, сповнених хтивого бажання очей.

Дівчата йшли ланцюжком, голосно розмовляючи між собою, та Брага стежив тільки за однією з них.

"Ну й дівка! — милувався він, підкручуючи руді вуса.— Та коли б отака обняла, поцілувала... Господи! Губи в неї червоніші за малину, а очі... Не судилося з нею бути в парі... Ну, я ще почекаю... Молода... Одумається, порозумнішає... А не скоришся, то зламаю тебе, дівко. Все одно будеш моєю!.. Ще й любитимеш хоч трішечки..."

Він і сам не знав, як можна буде зламати таку горду й непідступну дівчину, але він знайде спосіб приборкати голубку. Може, доведеться батька викликати до участку, застра-щати... А може, й навколо забастовщика Максима сплести якусь павутинку.

— Ти, Мар'яно, поки що гуляй,— сказав уголос сп'янілий Брага.— Я навіть вип'ю... залюбки вип'ю за твоє здоров'я! — і урядник, викинувши із склянки грудочку землі, випив, крекнув, утер вуса.— Ще побачимо, чиєю ти будеш. А таку кралечку віддати в інші руки... Ні, я на це не згодний!..

...На поляні вже що тих дівчат, що тих хлопців! Як маки, цвітуть ситцеві плаття, рясніє вишивка дівочих сорочок. Зрідка трапляються й плахти.

Ось, узявшись за руки, йдуть поляною строкові дівчата, що працюють у панській економії на буряках. Скільки серед них гарних та вродливих! Скільки справжніх красунь, що їм дали матері чорні брови й карі очі, та не дали ні щастя, ні долі...

Матері!.. Не про наймитську долю мріяли вони, коли пригортали до своїх грудей рідних дочок та синів. Та не всміхнулася ота жадана доля ні бідним матерям, пі їхнім бідним дітям...

Передчасна старість зігнула плечі не одній. Передчасна сивина вкрила голову не одній. Вже скоро, може, доведеться й помирати матерям, а немає чого їм згадати в житті світлого, доброго...

Де ж те щастя, що його шукали вони в житті, та так і не знайшли? Де ж та доля, чи за морями синіми, чи за лісами дрімучими, що її ждали вони, та так і не діждалися?

Прошуміли літа, промчали, мов коні баскі, воронії... Повиростали діти, і ось уже материнські руки обіймають дорослих синів та дочок, виряджаючи в найми, як колись виряджали і їх рідні матері. Ллються слоьзи з очей потьмянілих, щемить серце, наче крають його на частки чиїсь жорстокі, безжальні руки.

— Ти ж дивись там, доню... Будь покірливою та роботящою, бо коли проженуть з панської економії, що будемо робити? Що будемо їсти?

— Робитиму, мамо, робитиму, старатимусь... Прощайте!..

І вирушали з дому дівчата у найми. Скільки їх, босоногих, чорнявих і русявих, але однаково безталанних, йшло до панських економій та куркульських хуторів на заробітки! Працювали від зорі до зорі, віддаючи силу молоду, снагу свою — все на чужу роботу...

Тільки в неділю можна їм відпочити, погуляти, розважитись.

Бідно одягнені, соромливі, засмаглі від сонця та степових вітрів, прийшли вони сьогодні до лісу на гуляння.