Мар'яна - Шиян Анатолій

У кожної з них чи букет польових квітів, чи красолі, чи жоржина, чи темно-багрова рожа —одна або й дві. Ідуть дівчата ряд за рядом, а проти них парубки: чорняві й русяві, кароокі й синьоокі, проходять юрбами, теж бідно одягнені, зате жартівливі, гострі на слова, що їх промовляють до дівочих рядів; і там одразу вибухає сміх.

Іноді чиясь голубка від влучного слівця так і спалахне, наче маків цвіт, обдарує коханого такою усмішкою, що в бідолашного аж серце замре... Але він, хизуючись перед товаришами, і вигляду не подає, що ота чорноброва для нього наймиліша в світі.

У дівочому гурті і Мар'яна Коваленко. Дві довгі коси, переплетені темно-вишневими стрічками, лягли на вишиваній сорочці й рясній оздобі стрічок. Мигтить і грає сонце в разках кольорового намиста. Ходить зараз Мар'яна, мов казкова дівчи-на-краса, струнка, як молода тополя, проста й привітна. Задивляються на красу її парубки, вітаються до неї шанобливо, і відповідає їм Мар'яна посмішкою, щирою та ясною.

Тільки не помічають ні парубки, ні подруги, як поглядом ширяє вона по юрбі, шукаючи того, хто серцю наймиліший. Але ж немає його на гулянці.

"Невже він мене біля озера жде?" — думає Мар'яна. Незручно, бач, їй залишати подруг, і тривожать сумніви, чи він же там? Адже раніше завжди з ним тут, на поляні, зустрічалися, а потім уже йшли вони разом до улюбленого місця.

"Почекаю ще".

Під липою зібралася юрба молоді. Чути гармонію, видно, як танцюють хлопці й дівчата. Та не встигла Мар'яна підійти сюди з подругами, як перед нею, наче із землі, виріс Іван Бережний.

— Здрастуй, Мар'яно!

— Здрастуй, Іване!

— Охота мені потанцювати з тобою... Ходімо! — і простягнув до неї руку.

— Потанцюємо, а потім я хочу тобі дещо сказати. Парубок глянув їй в очі, хотів було спитати: "Про Наталку,

може?" Але не спитав, бо дружок Микола Снігур, розсуваючи людське коло, кричав:

— Ану, розступіться! Зараз Іван Бережний стає до танцю з Мар'яною. Я знаю його вдачу — він любить простір.

Молодь охоче розступалася, даючи місце танцюристам.

— Давай, гармоністе, давай з переборами! — гукав метушливий Микола, порядкуючи тут, наче у себе вдома.— Починай, Мар'яно!

А сам несподівано кудись зник.

Мар'яна, взявшись руками в боки, повела лівим плечем, повела правим, тупнула юхтовими чобітками, руки смагляві розвела і попливла, красива, граційна, молода...

Стежили за нею парубоцькі очі, стежили й дівчата. І не одна з них заздрила в душі її красі. А Мар'яна то рукою лівою майне, то правою майне, то розведе їх, наче крила, і, піймавши пальцями розвіяні стрічки, закружить так, що тільки блискає й горить під сонцем дивними самоцвітами її дешеве, куплене на ярмарку, намисто.

Добре танцює Мар'яна. Та не поступиться їй у танці і молодий коваль Іван Бережний. В'ється він біля неї — спритний, невтомний, бистрий. То по колу пройде навприсядки, то зупиниться раптом, і його долоні з неймовірною швидкістю починають ляскати по халявах латаних чобіт, то викине часом таке дивовижне "колінце", що ніхто інший з танцюристів такого не зробить. То, піймавши руки Мар'яни в свої — дужі й сильні, закружить її в такій вихряній каруселі, що викликає у всіх захоплення й подив.

— Оце танцюристи! Знай наших!..

— Іван Бережний... Не коваль, а справжній орел...

— А Мар'яна? Обоє молодці!

— Піддай, гармоністе, піддай жару! — вигукував якийсь парубок і, притопуючи ногою, теж поривався до танцю.

Непомітно підійшов сюди Калістрат Брага, набундючений, п'яний. Він уже збирався вигукнути: "Ро-зій-ди-ся! Непорядок",— та побачив Мар'яну, і губи йому заціпило одразу. Уп'явшись у неї очима, стежив за кожним рухом. Йому навіть видалося сп'яну, що Мар'яна саме до нього повела бровою, обпалила поглядом, промчалася в танці, бистра, немов ластівка, легка, як вітер весінній.

Заворушились наїжачені вуса, загорілись масні очі пожадливою пристрастю.

— Не дівка, а жар пекельний,— говорить він, торкаючись набряклими пальцями до рудих і шорстких, як щетина, вусів. А Мар'яна зупинилась проти нього, руки догори звела, наче благає про щось, наче ось зараз кинеться до нього в обійми... Губи її всміхаються, а очі сяють таким безмежним щастям і так ваблять до себе, що урядник мимоволі подався наперед.

Та в цю мить Мар'яна кинула рожеву мальву, і на льоту її піймав Максим Діброва. В очах Калістрата Браги спалахнули гнів і образа. Невідомо, що б він сказав забастовщику, коли б не прибіг сюди Микола Снігур з закривавленим обличчям, подраною на шмаття сорочкою.

— Іване, ти тут танцюєш, а твого друга б'ють... Іван Бережний, зупинившись, спитав:

— Хто? — і очі в нього одразу налилися холодною каламуттю.— Говори, хто?

— Та хто ж? Павло Решетняк... Я йому сказав по-хорошому: "Не чіпляйся до Наталки, бо Іван сердиться". А він як схопить мене за руки... Звалив... Ще підбігли його дружки... Ось сорочку на мені подерли... Зовсім нова була...

— Ходім!

Нестримний у своїй люті, коваль розвів руками людське коло.

— Іване, спинись! Щось маю тобі сказати... Чуєш, Іване?

Та чи здогадався Іван, про що має з ним розмовляти Мар'яна, чи, засліплений злістю й ревнощами, він не почув її слів, бо не спинився, а пішов до липи, де вже на сторожі стояла, чекаючи на нього, парубоцька юрба.

Ані страху, ані вагань, що буде з ним потім. Душа його в цю хвилину горіла жадобою битви, і ця жадоба затуманювала Іванів розум, ятрила серце, сповняючи його шаленим невгамовним гнівом.

З парубоцької юрби назустріч йому вийшов молодий пильщик Павло Решетняк — сміливий, статний, широкоплечий — і, примруживши очі, насмішкувато спитав:

— Що, Іване, може, про Наталку з тобою поговоримо? Домовимось, хто перший сватів до неї засилатиме?

Цими словами наче ножем полоснув по серцю. Нічого не відповідаючи, Іван Бережний з усього розмаху вдарив свого супротивника у висок, збив з ніг... В ту ж секунду на коваля кинулась юрба парубків.

— Не здаваймось, Іване! Не здаваймось! — кричав Микола Снігур, встряваючи теж у бійку.

Ще один парубок звалився під ноги, а решта їх злякано почала відступати, боячись важких кулаків, що їх здіймав коваль у бійці й разив ними супротивників, як молотом.

— Ну, хто ще? Хто з вас хоче випробувати мої кулаки? Налітай! — кричав Іван у захваті страшної, майже божевільної люті і вдоволення.— Налітай!

І раптом зір його спинився на Максимові, що його він не сподівався тут бачити саме в цю хвилину.

— Ти що це бушуєш? Отямся, Іване! — сказав Максим спокійно й розсудливо.

Та коваль у лютості був невблаганним.

— Пусти! — кричав він.— Ти хто такий, що я тебе маю слухатись? Не займай... Чуєш? Краще одійди!

— Не одійду,— сказав рішуче Максим.— Не одійду!

І буйний хміль, що досі туманив Іванові голову й застилав гнівом очі, стишився.

— Максиме... не заважай...— промовив Іван, ніяковіючи й соромлячись свого вчинку.— Оце, як бачиш, перебрав трохи. Міцна горілка...

— Це буває... А от бійку заводити не слід. Бійка до пуття не доведе... Ходімо зі мною... Щось Мар'яна тобі хоче сказати...

На траві сидів Павло Решетняк, тримаючись рукою за висок. Байдужими очима глянув на нього Іван Бережний, попередив:

— Оце тобі за Наталку... Щоб не займав більше... А будеш іще до неї чіплятися — приб'ю до смерті!.. Знай!..

Він хотів було піти звідси, коли це дорогу йому заступив урядник. Кліпаючи рудими віями й ворушачи сердито вусами, він закричав:

— Ти що це, шибенику, робиш? Бійку затіяв... Безпорядки... Забастовщика слухаєш... Мовча-а-ть!..

І незчувся Іван, як важкий урядницький кулак викресав йому Іскри з очей... Не впав від того несподіваного удару парубок, а, примружившись, тихо спитав:

— А це ж ви за що так мене? За що, питаю?

— У холодну посаджу тебе, розбишако! Згною у в'язниці тебе, згною, розбійнику!.. Я тобі, волоцюго!..

Не помітив урядник скажених вогників, що вже виблискували в ковалевих очах. Ніхто й ніщо не могло тепер спинити його бентежної, охопленої гнівом душі.

— Іване! — крикнув застережливо Максим, схопивши'парубка за руку, що стискалася в жилавий кулак.— Отямся! Чуєш, Іване?

Та Іван уже не чув нічого. Сильним ударом вій збив урядника з ніг, а потім, озирнувшись навколо безтямним поглядом, нікому ні слова не говорячи, пішов через поляну, ніким не затриманий, і одразу потонув у зеленому морі підліска.

Розбіглися дівчата. Розійшлись парубки. Тільки урядник Брага, сидячи на траві, немилосердно сюрчав у свисток, гукаючи когось собі на допомогу...

2

— ...Максиме! Ой Максиме, що ж йому буде? — уболівала Мар'яна за Іваном Бережним.

— Брага мстивий... Брага йому цього не простить.

— А коли я його попрошу... Можна? — і, зазирнувши очима карими в очі сині, жде, що він скаже, що порадить.

— Подумаємо, Мар'яно. Зопалу такі справи не робляться. А Івана треба буде виручити з біди. І взагалі слід поговорити з ним. Витримки бракує... Дуже буйним стає, коли вип'є... Значить, не треба йому пити горілки...

— У нас парубки п'ють... Як неділя та свіжа копійка завелася в кишені — то й п'ють...

Помовчали, а тоді Максим спитав:

— А ми ж як: додому підемо чи, може, посидимо біля озера?

— Ходімо до озера.

Замріяне й тихе, воно, немов дзеркало, відбило в собі надбережні верби, плакучі іви, рясні в пишному цвітінні липи, розлогі крони віковічних дубів, що по них котився зараз лісом легкий, приємний шум.

— Як тут гарно! — промовила Мар'яна, милуючись і озером, і навколишніми деревами.

— Гарно. Я дуже люблю це місце,— сказав Максим, сідаючи на траву під старою липою.

— І я... Я теж...

Очі Мар'яни сяяли щастям. Здавалося, для неї в цю хвилину ніщо не існувало в світі, крім нього, Максима.

За горою сховалось сонце, а високо в небі пропливали рожеві хмарини. Максим лежав на траві, поклавши голову на коліна Мар'яні. Вона гладила русяве волосся, і дотик теплої й ніжної руки тихим спокоєм огортав його душу.

Він дивився на дівчину, бачив замріяний зір її очей. Про що думала вона в цю хвилину? Може, й ні про що, а тільки вслухалась, як шумить у надвечір'ї ліс.

Ні слова пе говорячи, Максим бере її руку, цілує в теплу долоню...

— Ой! — скрикує Мар'яна, дивлячись на нього здивовано й трохи навіть збентежено.— Навіщо? Хіба я піп?..

— А я попам руки не цілую, а твою, Мар'яно, ось так... Іще... Ось...— І знову припав до дівочої долоні гарячими губами...— Знаєш, коли ти гладила зараз мене, знаєш, кого я згадав? — і він помітив, як в її очах спалахнула тривога.

— Може, якусь дівчину...

— Ні, матір.