Мар'яна - Шиян Анатолій

зіпсувала.

— Я ж бачу... Столяр сьогодні з тебе нікудишній.

Батько бере дошку, оглядає її з усіх боків, несподівано каже:

— Ти, Мар'яно, коли побачиш його... передай, хай прийде. Поговорити з ним треба.

І хоч батько не назвав імені Максима, вона зрозуміла, що саме його запрошував він до себе на розмову. Але навіщо? Може, зараз, порадившись з матір'ю, вони вирішили із сватанням зачекати? І ця перша думка, що збрела їй на розум, відбилася тривогою в дівочому серці, загасивши недавню радість. Мар'яна хотіла спитати батька, для чого він запрошує Максима, про що збирається з ним розмовляти, і не посміла, тільки очима стежила за ним, не наважуючись сказати, що Максим прийде до неї ввечері, і не сам, а з сватами...

"Тоді як прийде, тоді й скажу",— вирішує Мар'яна і стоїть біля верстата, зніяковіла й насторожена.

— Може, ще якась буде мені робота... Я вам допоможу. Дивиться на неї батько, хитає головою:

— З твоєю допомогою... Ось, бач, дошку зіпсувала... Сьогодні з тебе поганий помічник. Іди, може, мати тобі щось загадає... Іди, коза-дереза!

І те, що він так назвав її, відігнало передчасну тривогу, що почала було затьмарювати душу, сіяла неспокій, породжувала непевність. Значить, тато в доброму настрої, і ніщо їй не загрожує. Вона вже хотіла вийти звідси, коли це батько сказав:

— Щось мати мені говорила...— і, хитрувато примруживши очі, глянув на Мар'яну, але не висловив своєї думки до кінця.

— А що ж мама?..

— Не знаю. Каже: "Гукни Мар'яну, треба в хаті прибрати... Може, які гості..."

Мар'яна, зрозумівши батьків натяк, почервоніла, вибігла з хатини, не причинивши за собою дверей.

...Несила було Мар'яні стримати радість, що сповнила дівоче серце, зворушила душу, засвітила іскристими вогниками карі очі.

Треба зустріти Максима, щоб у хаті було гарно та красиво, мов у віночку. І Мар'яна виходить на гору. А горою аж до лісу лежить панська земля, засіяна трудовими руками наймитів та строкових. Шумить на ній зараз жито достигаючим колоссям, в'ються над житами жайворонки. Сопілчаними переливами спадають з вишини їхні мрійливі пісні, і довго треба вдивлятися, доки в синяві неба помітиш рухливі крила пташини. Та хіба ще почуєш, як у житах то тут, то там б'ють, перегукуючись між собою, ситі перепели.

Мар'яна слухає пташині співи, і їй теж хочеться співати про своє щастя і любов. Але вона не співає. Вона лише вимовляє слова, що самі собою ллються з її окриленої душі:

— Милий мій! Люблю! Люблю тебе, Максиме. Люблю!.. Думаю про тебе... рідний мій... Сонце моє!..

У полі нікого нема. Тільки під вітром шумить жито. Може, йому хоче повідати Мар'яна про свою хвилюючу радість і щастя.

— Зберуться сьогодні в мене подруги, будуть пісні співати... Пісні весільні... Хай знають всі... Хай чують всі... Я щаслива! Я люблю Максима... Люблю!..

Струнка, граціозна, легка, мов вітер, вона біжить стежкою, черкаючи білими рукавами колосся. Коли б глянула на неї в цю хвилину стороння людина, могла б подумати, що дівчина збожеволіла. Та не божевілля то — радість кипуча, нестримна шумує в молодому люблячому серці.

...Кінчились жита. Мар'яна сторожко ввійшла до панського лісу. І тут теж ніде ні душі, лише перекочується по верховіттях шум та лине чи з розлогого дуба, чи з сусідньої рясної від цвіту липи туркотіння горлиць, що їх Мар'яна слухає залюбки, намагаючись розшукати птахів серед густої крони. Та чи хтось сторонній, чи, може, й сама вона сполохала диких голубів, бо знялися вони з дуба, полетіли, і вже здалеку долинуло знову ніжне туркотіння.

У Мар'яни не було часу зараз слухати горлиць. їй треба поспішати. Вона підходить до молодого клена, ламає з нього кілька гілок. Зупиняється потім біля липи, ясена, береста. Вибирає найрясніші віти крушини. Вломила ще кілька гілок з осичини, горобини — досить буде клечання, щоб ним заквітчати світлицю, причепурити її для нього й сватів.

Не тільки стіни, а добре буде й підлогу притрусити свіжою травою, щоб у хаті пахло, як на тройцю.

Смугляві руки спритно зривають на галявині траву, а між тією травою червоніє лісова герань, синіють дзвоники, біліють віночки ромашок, кров'ю горить смолка...

Не встигла Мар'яна оту траву зв'язати у снопик, як з кущів на поляну вийшов до неї лісник Єгор.

— Це ти, Мар'яно?

— Я,— відповіла дівчина, і в її руці так і лишився жмутик зірваної трави.

— Це ти й клечання наламала?

— Наламала...— і в голосі дівочому відчулися нотки замішання й навіть тривоги.— Я вам, дядьку Єгоре, поясню...

— Нема чого мені пояснювати. Забирай своє клечання та мерщій тікай звідси і нікому не кажи, що я тебе бачив, бо на об'їждчика натрапиш — доведеться штраф платити, а то ще й батога скуштуєш.

Лісник Єгор, не прощаючись, швидко зник.

"Батога скуштуєш". Ці слова якось особливо вразили Мар'яну, викликавши в ній образу. "Хай би вдарив... Хай би тільки посмів... Я не знаю, що б йому зробила!" — і гордим блиском засвітилися в неї очі. Але вона розуміла, що довше їй тут залишатися не можна.

Мар'яна хапає клечання, траву, поспішає якнайшвидше вийти з лісу. І коли вже вона опинилась на стежці, що звивалася поміж високим житом, чомусь тільки тепер охопив її страх. Вона озиралась на ліс, бо звідти чулося кінське іржання і навіть тупіт копит.

"А що, коли об'їждчик наздожене мене отут, у житі, і справді відшмагає батогом? Не дамся! Вирву з його рук батіг і його тоді стьобатиму!" — вирішує Мар'яна, не прискорюючи ходи. Вже далеко позаду лишився ліс, уже кінчається лан панського жита, і Мар'яна виходить до глибокого яру, схили якого густо поросли чебрецем.

Мар'яна зриває духмяну траву...

Зламує ще у себе в городі калинову гілку й заносить все це до хати.

— Що це ти, Мар'яно, надумалась робити?

— Хату прикрашатиму.

— Та й навіщо? Тройця вже минула.

— Ой мамо! Я ж вам уже казала. Ввечері гості до нас прийдуть.

— Нічого ти не казала мені, дочко. А які ж то гості? — допитувалась мати, але Мар'яна й цього разу ухильно відповіла:

— Побачите... Увечері...

Мати перехрестилась сама, перехрестила Мар'яну.

— Що ж,—сказала вона,— ми добрим людям завжди раді. У полудень до родичів прийшла Ольга. Тітка Галина, глянувши на племінницю, стурбувалась.

— Що з тобою? Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш? Може, щось болить?

— Ні, тітко Галино, я здорова. Ніщо в мене не болить. А як ви себе почуваєте? Як дядько?

— А що ж дядько? Слава богу, столярує... Та ось він і сам. З хатини вийшов Василь Іванович і, побачивши послушницю, жартівливо сказав:

— Черниця-мироносиця в гості пожалувала... Ну, здрастуй! Проскуру для тітки принесла?

— Принесла.

— Ото на сухарі колись згодиться... На старість... Столяр сів під яблунею і не зводив з черниці очей.

— Дивлюсь оце я па тебе, Ольго. Коли вдома у батьків жила,— була ти дівка справна. Засушить тебе келія... Мабуть, покинь її до біса та повертайся знову додому.

— Як же я можу повернутися після всього, що сталося? Не повернусь... Всі тепер знають, що я... черниця. Та й ігуменя не відпустить. Ігуменя у нас дуже строга.

— Мати за тобою журиться та плаче,— сказала тітка Галина.— Звісно, одна ти в неї дочка.

— Ігуменя,— наполягав столяр,— нехай собі буде строга, а коли хочеш, я сам можу з нею поговорити.

— Ні, ні... Що ви, дядьку Василю? — перелякалась послушниця.— Мені добре в монастирі. Мене ніхто не кривдить... Тихо там...

— З якого це часу, Ольго, ти стала любити тишу? Не до душі мені твоє життя монастирське, і, скажу щиро, не батька, а матір твою мені шкода. Викохала, виняньчила, і таку дівку од серця одірвати... Хіба це легко? Пора б уже тобі, Ольго, одуматись...

— Старий, перестань! Навіщо її тривожиш? Може, й справді Ользі там краще,— стала на захист племінниці релігійна тітка Галина.— Хіба наша Нектарія жалілася комусь на своє монастирське життя? Працювала. З кольорових стружок навчилася штучні квіти робити, вишивання знала, вміла ткати мухояр. Хто знає, може, й дарма плаче за Ольгою мати. Може, й справді їм там краще, в монастирі...

— Мені добре, тітко Галино,— промовила з сумом Ольга і замовкла. В обрамленні черничої одежі обличчя її видавалося блідішим. Наче встала вона з ліжка після тяжкої хвороби. І руки в неї білі — аж світяться. І потьмянів живий вогонь в очах. Не переливаються, як то було раніше, веселі іскорки, не чути її дзвінкого сміху, наче постаріла Ольга на багато років.

— Житиму в монастирі. Я вже теж навчилася робити штучні квіти, в'язати хустки, оздоблювати фольгою ікони... Ткатиму мухояр. З мене вистачить. Ще й батькам допомагатиму...

— Не треба, мабуть, їм твоєї допомоги. У них і так вистачає всього,— сказав столяр.— Ти, Ольго, подумай. Ще пе пізно... Ти молода... Кажу ж тобі, хочеш, то я піду до ігумені, поговорю з нею...

— Не треба... Я вже думала... Я лишаюсь у монастирі.

Дядько Василь, ні слова більше не говорячи, підвівся й пішов до хатини, взяв там рубанок, заходився столярувати. А Ольга посиділа ще трохи під яблунею, погомоніла з тіткою Галиною та й зібралася вирушати.

— Піду я, мабуть.

— Так швидко? — здивувалась тітка.— Ходімо, я тебе добрим борщем почастую... з грибами...

— Дякую, я вже обідала.

— Ой Ольго, примічаю я, щось ти утаюєш від мене, щось у тебе не гаразд на душі.

— Та нічого ж не утаюю. Просто працювала багато, трохи втомилася. Замовлення мали на ікони, оздоблювали їх фольгою, сиділи ночами...— розповідала Ольга, йдучи слідом за тіткою Галиною до хати. Переступивши через хатній поріг, за черничою звичкою перехрестилась і вражено запитала:

— Що це ви, наче на тройцю, хату клечанням квітчаєте?

— Та це ж ось Мар'яна... Квітчає й не говорить, яких гостей увечері ждати.

Долівка була притрушена травою, а поміж нею рясніли лісові квіти й рожеві пучки духмяного чебрецю.

— Гарно хату прибрала,— похвалила Ольга двоюрідну сестру.— Яких же ти гостей ждеш? Може, сватів?

— Може, й сватів,— відповіла Мар'яна, не помітивши, як холодною заздрістю блиснули очі в черниці, та, швидко опанувавши собою, Ольга почала вихваляти прикраси:

— Добре... Я теж зелень люблю... І люблю, як у хаті пахне свіжою травою.

Мимоволі перед очима черниці постає образ Максима. Уявляє вона, як радісно було б їй теж отак квітчати стіни, знаючи, що його зір спиниться на цих прикрасах, що все це зроблено для нього, коханого, який незабаром стане її чоловіком.

Та не для неї тепер мирське життя.