Мар'яна - Шиян Анатолій

Знайшлися серед них і такі, що ладні вже були за десятий сніп жати, але більшість не здавалася.

— Коли з чотирнадцятого на десятий зійшло, то хай іще перебуде день — з десятого на п'ятий зійде. Куди йому податися? На стороні вербувати людей уже пізно. Поки привезуть косарів та в'язальниць, то нічого буде й жати — осиплеться зерно. Нам таки треба дружно всім на своєму стояти. Он строкові торік домоглися ж свого. Пан примушував їх і в неділю працювати, а знайшовся добрий чоловік, підказав їм, як треба діяти і що говорити...

— Це ти про Максима Діброву? — почувся з натовпу чийсь голос.

— Хоч Ои й про нього. Чому не згадати добрим словом такого чоловіка, коли він розумні поради бідним людям дає. Стали наймити всі на своєму: "Ие будемо у неділю працювати... Не будемо, й край!" І ніхто з них у поле не вийшов. Лютився пан, погрожував не гірше урядника, а таки змушений був погодитись на вимогу строкових. Отож я думаю, якщо строкові пана укоськали, то, може, й ми свого доб'ємося, тільки давайте дружно стояти на одному — жнивувати лише за п'ятий сніп!

— А я б і за восьмий жала. П'ятого пан все одно не дасть, а за восьмий можна жати.

— Не обдурить же він народ. Усе робитиме по правді.

— Ех, чоловіче,— озвався сивий дідок.— Мужича правда колюча, а панська на всі боки гнуча.

— То як, молодиці, вийдемо в поле?

— Почекаємо до завтра. Якщо за п'ятий не вдасться, тоді вже підемо жати за восьмий сніп.

На цьому й порішили люди, розходячись по домівках. А Іван зібрав косарів та й каже:

— Треба до Максима навідатись. Як він порадить, так і будемо робити.

Іван Бережний разом з Миколою Снігуром та Павлом Ре-шетняком, з яким він уже не тільки помирився завдяки Максимові, але й міцно подружив, рушили до лісової хатини.

Максим затесував сокирою дубові кілки, забиваючи їх обухом у землю.

— Бог на поміч! — сказав замість привітання Павло Решетняк.

— Дякую,— відповів, посміхаючись, Максим Діброва і загнав сокиру у дровітню.— Старий тин розвалюється зовсім, то я оце новий ставлю.

— А ми до тебе, Максиме. Хочемо порадитись, як нам діяти.

— Що ж, порадимось,— і Максим запросив до хати.

В хаті на долівці було розтрушено свіжу траву. Пахло любистком і холодною м'ятою, що їх сам зривав Максим понад річкою. За вікнами росли високі й пишні від цвіту рожі. Тінь від них мережила дешеву, але чисту скатертину, якою був покритий стіл.

— Що нового у слободі? — спитав Максим, сідаючи на лавці край столу й запрошуючи сідати гостей.— Мабуть, наполягає панський економ?

— Та наполягає,— відповів Іван Бережний.— Ще й здорово наполягає, щоб жнивували за десятий сніп.

— Ну, ми стоїмо на своєму... щоб за п'ятий... Як ти нам радив,— сказав Павло Решетняк.

— І правильно. Ще день мине, і пан мусить погодитись, бо хліб уже починає осипатись.

— А я так думаю,— озвався Микола Снігур.— Я думаю, що треба було б нам піти до пана та гарненько його попросити. Все-таки людська душа в нього... Мусить зглянутись, бо деякі вдови і родини неімущі терплять великі злидні... То хай люди зароблять на жнивах, аби було що дітям їсти. Попросити треба пана, добре попросити...

Максим засміявся.

— Пани добрі тоді, як сплять. Уже просили робітники царя у дев'ятсот п'ятому році. Теж отакої думки були, що треба зібратися та написати про своє горе, про свої нужди. Цар, мовляв, зглянеться, видасть такі закони, щоб трудящій людині полегшити життя.

І ось дев'ятого січня робітники вирушили до Зимового палацу, щоб передати своє послання цареві. Йшли вони цілими сім'ями, з дружинами, дітьми. Несли царські портрети, несли корогви, співали молитви.

— А хто ж оте все придумав, щоб до царя звертатися?

— Хто придумав? Піп Гапон... Провокатор... Він діяв заодно з царською охранкою.

— Піп? — щиро здивувався Микола Снігур.— Та піп — божий служитель у церкві.

Максим посміхнувся.

— Божий служитель. Оці "божі служителі" вже не одну людину з світу звели. Хрестом і молитвою вони благословляють ката, коли той надіває петлю на шию революціонерові. З молитвами та благословенням відправляють вони партії політичних в'язнів до Сибіру, в далекі заслання. Попівські руки криваві, а сумління чорне. Так отож про Гапона. Діяв він, кажу, заодно з царською охранкою. А зібралося в той день робочого люду понад сто сорок тисяч.

— Сто сорок тисяч!—вигукнув Микола Снігур.— Отакенна сила народу! Цікаво мені, що ж писали робітники у своєму посланні?

— Що писали? Заждіть трохи.— І Максим вийшов до хатинки, а через хвилину повернувся, тримаючи в руках невеличку книжечку. Він не одразу почав її читати. Спершу закрив на гачок двері, завісив вікно фіранкою, а тоді вже сів біля стола.

— Так ось слухайте, що писали робітники цареві,— і Максим, розгорнувши відповідну сторінку, почав читати:

"Мы, рабочие, жители Петербурга, пришли к Тебе. Мы — несчастные, поруганные рабы, мы задавлены деспотизмом и произволом. Когда переполнилась чаша терпения, мы прекратили работу и просили наших хозяев дать нам лишь только то, без чего жизнь является мучением. Но все это было отвергнуто, все показалось фабрикантам незаконным. Мы здесь, многие тысячи, как и весь русский народ, не имеем никаких человеческих прав. Благодаря Твоим чиновникам мы стали рабами..."

Стежкою повз лісникову хату помчали молоді черниці, поспішаючи до річки купатися, і Максим, глянувши на них, сказав:

— Не будемо всього читати. Прочитаєте потім самі. Хіба що послухайте тільки, якими словами закінчувалась петиція:

"Государь! Не откажи в помощи Твоєму народу! Разрушь стену между Тобой и Твоим народом! Повели и поклянись, чтобы исполнились наши просьбы, и Ты сделаешь Россию счастливой; если нет, тогда мы готовы умереть тут же. У нас только два пути: свобода и счастье или могила".

— І як же цар... зглянувся, допоміг?..

— Цар?.. Чи зглянувся цар? — перепитав Максим, обвівши очима кожного.— Цар дав наказ своїм військам стріляти в беззбройних робітників.

— Стріляти?! — вигукнув здивований Микола Снігур.— Та як же можна... Адже там діти, жінки, старики...

— А цареві що до того? У крові потопив він прохання народу... В той день було вбито понад тисячу робітників і понад дві тисячі поранено. Он як зустрів цар-батюшка трудовий народ. А хіба тільки тоді, в ту криваву неділю? Хіба ми забули, що трапилося в дванадцятому році на Ленських золотих при-їсках?

— Ти, Максиме, розкажи.

— Що ж розказувати? Умови роботи на золотих приїсках важкі. Плата мала, годували шахтарів гнилими продуктами. Знущалася з них адміністрація, допікала штрафами. Шахтарі застрайкували, пішли на переговори з адміністрацією, а їх, беззбройних, зустріли свинцем... По всій країні потім прокотилася хвиля страйків і демонстрацій... Ми пам'ятаємо і п'ятий, і дванадцятий рік... А ти, друже, радиш пана поміщика вмовляти. Не вмовляти його треба, а вимагати, примушувати, бо це одно кодло: що цар, що поміщики. Не треба йти... Пан мусить погодитись на нашу вимогу, тільки ми повинні твердо стояти на своєму — за п'ятий сніп!

— Я пам'ятаю,— озвався Іван Бережний,— пам'ятаю добре п'ятий рік у слободі. Пан тоді втік до міста, а з його маєтку селяни забрали хліб, худобу, ну, не підпалили... А в інших селах то й червоного півня пускали. Як ніч настане, глянеш у небо: там горить і там горить.

— Мабуть, забули пани поміщики ті дні, бо знову від них бідним людям життя нема,— сказав Павло Решетняк, позираючи на Максима...— Я теж пам'ятаю добре, як у п'ятому році до села вступили козаки й поліція. Багатьох людей тоді мордували, багатьох до в'язниці забрали. А мого батька урядник Брага сам бив... Нещадно бив, а тоді кинув його під йоги стражникам. "Топчіть!.." І вони чоботищами... в груди, в живіт, в обличчя... Два тижні всього й пожив... Хіба я їм це прощу? Ніколи в світі не прощу! — вимовив парубок, суворо звівши брови.— Може, колись і я діждусь... такого ж п'ятого року...

— Діждемось!—сказав упевнено Максим.— До того йдеться. Страйки по країні ростуть. Підіймається нова хвиля гніву народного. Знову палають поміщицькі маєтки й хутори...

— Та як же їм не палати, коли глитаї на хуторах, немов поміщики, кривдять бідну людину; кривдять так, що вона просвітку не бачить. Та взяти хоча б того ж Трохима Паливоду... Чим не поміщик? Уп'явся, наче кліщ, усе підминає під себе. У скількох людей землю скупив за безцінь... А сам теж колись у поміщика робив...

— Хто? Паливода?

— Паливода. А з чого почалося? — продовжував Іван Бережний.— Дістав він якось на ярмарку лоша, виростив, викохав з нього доброго коня, подався до Харкова візникувати. Три роки не чути його було. А потім прибуває Трохим з міста, купує в пана кілька десятин землі, ставить хату, заводить господарство. А де грошей стільки взяв? Може, десь п'яного панка пограбував... Може, й придушив... Хто знає... Хто докаже... Ну, в народі така думка, що нечистими ділами придбав Трохим Паливода собі капітал. Якийсь гріх на душі своїй носить. Подумати тільки, за кілька років так розбагатіти. Живе зараз на хуторі, як поміщик. І земля в нього, і худоби повен двір, і строкові наймити в нього роблять, та ще й на стороні в час жнив людей наймає. І все йому мало. Де тільки зможе, землю собі прирізує. Та що там говорити, коли він рідної дочки не пожалів, хотів за старого пана заміж видати, щоб і панську землю собі хапонути... Ну, правда, зірвалася справа. Втекла Ольга з-під вінця до тітки у монастир.

— Всякі є на світі живоглоти,— озвався Павло Решетняк,— але такого, як Трохим Паливода, я ще не бачив. Ні серця в людини, ні душі. Я знаю, як терплять від нього наймити, як плачуть наймички... Дуже кривдить народ.

— Нічого, кожну його кривду люди запам'ятають. Ще ми, хлопці, доживемо до тих днів, коли підійметься робочий клас, та вже не беззбройний, а із зброєю в руках поведе за собою сільську бідноту, та разом як ударять, то, певне, рушиться тоді і царський трон, і всі пани й підпанки, і отакі куркулі, як Трохим, не знатимуть, куди втікати. До того йдеться, хлопці. Робітники в містах, а ми тут, у селах, їм допоможемо, бо одне в нас діло й одна мета. Будемо боротись за народ, за його права, за волю! А панові ні на які поступки не підемо! Жати тільки за п'ятий сніп!

На тому й порішили. А коли хлопці вирушали додому, Максим, випроводжаючи їх, сказав:

— А що в сусідніх селах людей вербуватиме,— цього не бійтеся.