Мар'яна - Шиян Анатолій

Аж зітнулася бідна від болю і крику, і крик той, як іскра, запалив збуджених до краю жінок.

— Так ти ще знущатися з нас будеш? Ану, молодиці, ану, дівчата, дамо йому чосу,— і Наталка першою схопила коня за вуздечку.

Брага направо й наліво бив нагайкою по голих руках, що сміливо тягнулися до нього. Та вже хтось вихопив з його рук нагайку, уже чиїсь дужі пальці вчепилися в халяви й мундир... Опецькувате тіло, як лантух, гепнуло на землю, і на нього посипались зловісним градом тумаки.

— Покиньте його, баби,— умовляв обачливий дідок розлючених жінок.— Покиньте, бо потім лиха не оберетесь... Отямтеся, молодиці!

Та на дідове вмовляння ніхто не зважав. Кожна з них вимі-щувала свою злобу і намагалась якомога сильніше дошкулити ненависному урядникові, а він, лежачи на землі, тільки сопів та ухкав. Зі всіх боків товкли його кулаками, а одна з молодиць, ота сама, що першою відчула на собі удар нагайки, осідлавши урядника, гукала до жінок:

— Держіть йому руки, держіть! — і так хвиськала його по червоному обличчю, що тільки одляски йшли.

— Будеш битися нагайкою? Будеш, бузувіре? Ось тобі, ось! Щоб знав... Щоб пам'ятав...

— У холодну... В тюрмі гноїтиму! — кричав урядник, намагаючись підвестися.

— У холодній гноїтимеш? Чуєте, жінки, як він нам загрожує? — і скривджена молодиця, ще дужче лютуючи, вчепилася йому цупкими пальцями в волосся й почала трясти дурну голову, як грушу, приказуючи:

— Будеш дурити народ? Будеш кривдити?.. Будеш погрожувати? Говори, а то вб'ємо тебе тут...

Брага, червоний від горілки й сорому, вирячивши очі, забелькотав:

— Не бу... бу... Ніколи... Не буду...

Благальними очима він дивився на молодиць і не відважувався глянути на парубків та чоловіків, що спостерігали цю сцену, але самі в розправу не втручалися.

— Господи! — почув Брага насмішкуватий голос дідка.— Я сімдесятий рік на світі живу, а ще такого сорому не бачив. Пустіть його, молодиці, бо на ньому зараз казьонний мундир.

Біля тину осідланий кінь спокійно вищипував придорожній спориш.

Невідомо тільки, де поділися урядникові чоботи, картуз та шабля.

А тут іще, як на зло, з свого двору вийшла Мар'яна і йде до збудженої юрби. Як побачив її Брага, закричав:

— Розступіться!

— Це ви втікати зібралися? — запитала в урядника Наталка, позираючи на подругу.— Заждіть трохи, Калістрате Андріяновичу, нехай на вас Мар'яна гляне. Ви ж її сватали. То хай подивиться, який у неї жених.— І Наталка гукнула: — Іди-но сюди, Мар'яно, та швидше!

Як підійшла Мар'яна та глянула на урядника,— розгубився він вкрай.

— Що це ви, Андріяновичу, при формі, а без чобіт?

Нічого не відповів. Метнувсь, ніким не затриманий, до коня, скочив у сідло і помчав геть.

10

Темна ніч лягла над селом. Ніколи так пізно не ходили молодиці й дівчата по воду. А то, дивись, тут гримлять відра, там біліє хустина, там чуються притишені голоси.

— Що це ти, кумо, опівночі до криниці йдеш?

— Заходилась діжу вчиняти, а води нема.

— Діжу вчиняти... А я спати не можу... Пішов мій чоловік з дому. І куди пішов?..

— Та коли правду сказати, то й мого нема. Якась ніч тривожна. Що воно буде? Що буде...

І затихли обидві.

А біля Коваленкового двору на лавочці теж чути притишений гомін.

— І сама не знаю, Мар'яно, чогось серце колотиться, наче нещастя віщує.

— Ой Наталко, мені самій лячно. Спати лягла б, та знаю — не засну.

— Де там спати! Он яка вже пізня пора, а глянь, під дворами тільки вогники цигарок світяться. Всі чогось ждуть... А чого ждати?

А ще далі під розлогим явором чути в юрбі глухий, з бухиканням голос:

— У п'ятому році... Кхи-кхи!.. Вчили пана й куркулів, та мало... Кхи!..

— Воно ж, як кажуть,— озивається дідок,— панам косять, а собі хліба просять. Я сьомий десяток живу...— і урвався голос, бо у вулиці з'явилася невідома постать.

Придивилися до неї, спитали:

— Це ти, Іване?

Парубок мовчки підійшов до гурту.

— Що воно панові снитиметься цієї ночі? Не знаєш?

— А звідки ж мені знати, які сни панам сняться у такі ночі!

— Обдурив народ, скривдив, і немає на нього управи, і пожалітися нікому...

— Дайте закурити.

Хтось простягнув Іванові кисет.

•— А на молотьбу він із сусідніх сіл людей наймає. Може, ще й тих обдурить...

— Не чув, яку плату кладе їм пан?

— Не чув... Та й не прийдуть люди звідти... Ми вже домовилися з ними... Ніхто не прийде... Так скирти й стоятимуть на йолі... А цитьте!..

Почувся кінський тупіт.

— Стражники. Чують, що не звичайна сьогодні ніч. Бач, гасають, мов навіжені пси, панське добро стережуть... Ну, стережіть, стережіть...

— Ой, що ж тепер буде? Та це ж знову в слободу приїдуть козаки... Людей катуватимуть...

— А що, діду, наша правда зверху?

— Про це здавна відомо, що маленька правдонька всі неправди переважить... Горить... Добре горить...

Через кілька дворів тривожно гукала дружина свого чоловіка:

— Ой Романе, та не стовбич же ти біля тину, ховайся до хати!

— Тю, дурна! — почулось у відповідь.— Чого ти боїшся? Треба ж подивитися, чи то скирти підпалено, чи, може... панські хороми?

У церкві вдарили на сполох. Часті й тривожні удари дзвонів линули в темні вулички принишклої слободи, але ніхто не вибігав з дворів, як це було завжди, коли траплялася пожежа. Зараз люди лишались біля своїх домівок і тільки стежили за вогнем, що, розгоряючись, захоплював собою все більший простір неба.

— Здорово палахкотить.

— Знатиме пан, як народ дурити.

— Дивіться, дивіться... Тож іще десь люди не дрімають.

— На хуторі горить...

— Може, Трохимові Паливоді хтось віддячує?

— Його хутір, здається, правіше буде.

— Нічого, доберуться колись і до нього.

— А я пожеж боюсь... Ото як гляну на вогонь, так у мене все й колотиться від страху.

Наче маки багряні зацвіли, так засяяли серед ночі факели. Калатаючи дзвониками, мчав четверик коней з пожежним насосом. На передку стояв розхристаний парубок і, нещадно б'ючи коней батогом, кричав у темряву ночі:

— Бере-жи-ись! Гей, бережися-а-а-а!..

Коні ввірвалися на міст, загупотіли копитами по дерев'яному настилу, звернули потім у темну вулицю.

— Бережись!.. Гей, бережися-а-а-а!..

Несподівано на дорогу вибігла людина і, піднявши руки, закричала:

— Зупиняй коней! Зупиня-а-а-а...

Полум'я факелів освітлювало темну вулицю і самотню в ній людину. Та хіба ж можна було зупинити коней, що мчали, гнані батогами, мов навіжеиі.

— Бережись! Бережи-и-и-и...

— Стій! Не пущу! — відгукнувся голос, і Наталка скрикнула:

— Іван... Це Іван... Я по голосу...

Не вагаючись ані секунди, дівчина помчала до свого милого. І коли б не схопила вчасно парубка за руку та не смикнула набік, хто знає, може б, лежав він зараз серед дороги, збитий кінськими копитами...

— Божевільні! Куди поїхали? Куди їх понесло? Хай горять панські скирти, панське добро! Хай пам'ятає пан народну помсту!— говорить услід пожежникам Іван Бережний.

— Ой Ваню, голубчику мій, ходім!.. Ходім звідси,—промовляла з тремтінням у голосі Наталка.— Ти ж себе губиш... Ти ж біду на себе накликаєш... Отямся!..

Але він немовби й не чув її слів, не зважав на неї.

— Треба спинити водовозів. Жодної діжки... Іди, Наталко, йди, будь ласка, не заважай мені...

— Не піду! Нікуди не піду від тебе. Коли вже на те пішло, я теж з тобою буду разом.

Вулицею біг якийсь чоловік, несамовито вигукуючи:

— Пожежа... Пожежа!..

Не встигли люди сховатись у двір, як круто біля воріт зупинилося двоє вершників.

— А це що тут за зборище! Розійдись!

— І покурити не дадуть,— сказав хтось невдоволено. Один з вершників помчав далі і біля криниці налетів, мов

той коршак, на жінок.

— Розходьтеся, баби! Дня вам мало, що вночі по воду вас чортяка носить. Роз-зійди-и-ись!..

Почувся брязкіт відер, крик: "Ой лишенько! Конем задавить!.."

Люди ховалися по дворах, але не заходили до хат. Той примостився біля тину, а інший коло хвіртки, а ті двоє стали під тополею і звідти зорять на спорожнілу вулицю. А з сусіднього двору озивається до них жіночий голос:

— Ще не йдете спати?

— Де там спати, коли душа не на місці.

— Чоловік, не повернувся?

— Нема.

— І мого нема... Пішов... А куди пішов?.. Чого пішов?.. Оце жду його, виглядаю...

Розмова урвалась, бо знову промчало вулицею кілька стражників.

— І де їх стільки набралося?

— З повіту, певне, прибули. Відчувають, собаки, що панської кривди народ не простить...

Скрипнула хвіртка у Коваленків, вийшла за ворота Мар'яна, сіла на лавці, а з хати вже гукає до неї стривожена мати:

— Дочко, зайди у двір.

— Нічого, мамо, не турбуйтесь! Я трохи посиджу.

— Яке там сидіння опівночі... До Мар'яни підійшла Наталка.

— Бачила, скільки їх промчало зараз?

— Бачила.

— Вдома не можу бути. Чогось мені страшно. Мати ще вдень пішла до тітки в сусіднє село, а я одна...

— То залишайся у нас. Разом будемо спати. Посиділи. Помовчали.

— Ти, Мар'яно, Івана бачила?

— Ні.

— Так боюсь за нього.

— Я теж боюсь... за Максима.

Знов замовкла, бо з ближнього провулка вискочив на баскому коні вершник. Кілька секунд гарцював на роздоріжжі, а потім швидко зник. З сусідньої вулиці линув тільки затихаючий тупіт копит. Наталка спитала:

— Він уже тебе посватав?

— Посватав...

І завмерли обоє, притиснувшись одна до одної, бо вулицею повз них промчав верхівець і другий, а третій осадив коня проти дівчат.

— Це хто тут так пізно догулює? — спитав п'яним голосом Брага. Та в цей момент через тин переплигнув сусідський собака. Кінь сполохався, помчав мов очманілий і за кілька секунд зник з очей.

Наталка, схопивши подружку за руку, промовила:

— Ой господи! Поглянь, Мар'яно... Горить...

— Людоньки, ряту-у-у...— знявся в тихій вулиці чийсь одинокий переляканий крик і завмер, бо там же почулись інші, розсудливіші голоси:

— Чого лементуєш? Чого зчиняєш крик? Хіба твоя хата горить?

— Ти куди? — зупинив його Іван. Чоловік, задихавшись, не міг навіть слова вимовити, тільки показував рукою в бік заграви.

— Спав я... Чую... На сполох б'ють... Горить... Гасити ж треба...

— А ти знаєш, що горить? Панське добро горить.

— Панське? — перепитав чоловік, позираючи на заграву.— То чого ж я біг? Чого поспішав? Та хай воно йому все прахом піде! — вилаявся слободянин і, не поспішаючи, повернув назад.

А на дзвіниці все били на сполох. Сотні очей дивились на гору, де в багряній заграві пломеніло небо.

— Стражники! — скрикнула Наталка, почувши кінський тупіт, що линув стороною.— Ходім пересидимо у Мар'яни.

Майже силоміць вона потягла Івана за собою.

— Ти, Іване? — спитала, придивляючись до нього, Мар'яна.

— Я,— відповів втомлено, витираючи з лоба широкою долонею рясний піт.

— Максима бачив?

— Бачив.