Мар'яна - Шиян Анатолій

Я сам уже побував раніше за панського економа, з вірними людьми домовився. Тільки одностайно давайте діяти, дружно, і ми пана примусимо згодитись на наші умови. Примусимо!..

...Наступнрго дня на вулиці знову з'явився економ. Зійшлися в'язальниці, зібрались косарі. Цієї ночі добре попрацював Іван Бережнрй з товаришами. Та якось вирвалася з гурту одна вдова, що з нею ще не встигли вчора хлопці порозмовляти.

— За восьмий сніп підемо жати,— заявила вона, потім глянула навколо, ніхто більше не зголошується, вдова стала на своє місце, промовивши: — Як народ, так і я...

— По четверті горілки поставить пан косарям,— вигукував економ,— а кожній в'язальниці квітчасту хустку обіцяє!

Заворушились молодиці, завагались деякі косарі, і тоді з натовпу озвався Іван Бережний:

— Передай панові, якщо хоче він хліб зібрати — хай згоджується на п'ятий сніп, бо коли ще день жито простоїть на полі, то вже нічого буде жати. А горілкою нас не заманите. Захочеться чарку випити, то самі собі купимо.

Економ, витираючи рясний піт з чола, переконував, обіцяв подарунки, але все було даремно. Над головою немилосердно пекло сонце. І справді, при такій спеці проґавиш день-другий — пропав урожай.

—— Це ж грабіжництво серед білого дня. Це розбій!— кричав, лютуючи, економ.

На вулиці з'явилися соцькі та стражники на чолі з урядником Брагою.

Затихли люди. Всі стежили за урядником. Він уже десь випив, бо обличчя його було червоне і в сідлі він тримався нетвердо.

— Бунтувати? — закричав Брага, зупинившись перед народом.— В холодну!.. Всіх, хто не хоче жати панський хліб,— у холодну! Беріть отого парубка! — вказав він на Івана Бережного.

Двоє стражників пішли виконувати наказ, але нерушимою стіною стали перед ними люди.

— Не займайте цього парубка,— попередив сивенький дідок, та один з них, розсунувши натовп, смикнув Івана за

РУКУ-

— Ходім!

І перед тим стражником, наче з землі, виросла Наталка.

— Куди це ви його хочете брати? До холодної?.. Знову до холодної?.. Та я вам за нього очі повидряпую... Я вам, катюгам, знаєте, що зроблю? — Наталка була така рішуча в той момент, що стражник лякливо відсторонився від неї. А дівчина не переставала: — Це вам не панщина. Захочемо — будемо робити, не захочемо — жодна дівчина й молодиця не вийде на поле. Хай там хоч погниє вам панський хліб! А ви, уряднику... очі свої залили горілкою і дивитесь на світ божий, як індик. Посоромилися б людей.

Урядник, не сподіваючись такого наступу, закліпав очима, підкрутив вуса, бо він удівець, а Наталка все-таки дівчина мов ягода.

— Забирайтеся під три чорти звідси! — почувся з натовпу чоловічий голос.

— Прийшли людей тривожити. Не заважайте нам.

— Ми домовляємося з економом.

— Звик пан, щоб жнивували в нього за чотирнадцятий сніп... А тепер, бач, урвалося.

— І панові, й куркулям урвалося.

— Жінки! Та що ж це таке? Та доки ж ми таку наругу терпіти будемо, щоб нас стражники на панське поле виганяли!

Обурення зростало з кожною секундою. І хто знає, що було б далі, коли б не хитрий та обачливий економ.

— Тихо, жінки! Тихо, дівчата! — Він підійшов до Калістра-та Браги, щось шепнув йому.

— Ага!..— протягнув той багатозначно і, повернувшись до стражників, подав їм знак рукою. Ті всі до одного подалися геть.

— То оце так пан робить? То оце він нас хоче примусити на полі працювати? Коли вже на те пішло — хай пропадає панський хліб, а я не йду жати! — сказала Наталка, і її підтримали інші дівчата й молодиці, розходячись по хатах. Про таку поведінку між ними була домовленість, і Наталка не помилилась, бо розрахунок її був правильний.

— Та куди ж ви йдете? — кричав, не зрозумівши цих хитрощів, економ.— От же народ... Чули ж, кожній в'язальниці квітчаста хустка буде.

— Що нам хустка? Ви п'ятий сніп давайте, щоб було що їсти нашим дітям,— сперечалися з ним молодиці,— тоді ми підемо робити.

Іншого виходу не було. Довелось на цьому погодитись панському економу, бо з сусідніх сіл люди чомусь не прийшли.

Слобідські косарі та в'язальниці того ж дня вийшли на панське поле.

8

Ситі коні, запряжені в бричку, зупинилися проти Коваленкового двору.

Сам Трохим Паливода, не погордувавши бідними родичами, заїхав до них у гості.

"Чому ж ніхто не виходить?—думав він, позираючи на вікна столярової хати.— Чи не бачать, чи, може, нікого немає вдома?"

Трохим Паливода, не поспішаючи, злазить з брички. На ньому піджак, куплений ще в Харкові на товкучці по підходящій ціні, аж лиснів від давнини, як лиснів і картуз з лакованим козирком, куплений тоді ж. Зате нова зелена жилетка була прикрашена позолоченим ланцюжком, один кінець якого тримався на колечку, продітому через петельку, а другий губився в кишеньці, де помітно видимався невідомої фірми годинник, яким любив Трохим Паливода часом похизуватися перед простими людьми, говорячи при цьому: "Глянемо, скільки воно тут настукало.— І, вийнявши "механізму", розміром з добру цибулину, довго дивився на циферблат.— Ага, уже так, що й на полудень скоро повертатиме". І ледве впихав потім той годинник знову до кишеньки.

Сірі штани, доповнюючи строкатість його одягу, були заправлені в юхтові чоботи, припалі пилом.

Ще раз позирнувши на вікна, Трохим Паливода зайшов у двір, сам розчинив ворота, і аж тоді почувся хазяйчин голос:

— Я собі пораюся біля печі, а того й не бачу, що в дворі у нас гість. Здрастуйте, Трохиме Пантелеймоновичу.

— Здрастуй, Галько.

— А чому ж не взяв Тетяни? Давно я з сестрою не бачилась, скучила за нею.

— Я ж не ярмаркувати приїхав, а по ділу, то чого ж їй за мною хвостом теліпатись? Це коли б у неї роботи не було вдома по хазяйству... А то ж, слава богу, є тепер біля чого ходити.— Позирнувши в бік хатини, спитав: — Василь твій працює?

— А що ж йому робити? Працює.

З хатини вийшов і сам майстер у столярському фартусі, припорошеному тирсою.

— Бачу, стружеш? — замість привітання спитав гість.

— Стружу. Така моя робота.

— І досі сам?

— А то як же? Сам.

— Чому ж не візьмеш собі столярів? Хай би на тебе робили, а ти б тільки ними командував. Я ото, коли в городі жив, так бачив майстерні по столярському ділу. Там хазяйські прикажчики за всім наглядають, а сам хазяїн живе собі паном. Он як! — І Трохим лукаво примружив очі.— Для всякого діла, Василю, потрібна кмітливість. Без неї не проживеш, як хочеться.

Столяр на це відповів:

— Та воно правда... У кого яка совість.

Трохим зрозумів, у чий город кинув столяр камінець, але не образився.

— Совість — то діло пусте. Ніякої з неї користі.

Не кваплячись, розпріг коней і разом з господарями рушив до хати. Переступивши через поріг, він озирнув заквітчані стіни, спитав у Мар'яни:

— Це ж ти, мабуть, сватів чекаєш?

Мар'яна зашарілася, одвела очі від багатого дядька, нічого йому не відповівши.

— Що ж, це справа житейська... В добрий час.— і похмурнів одразу, згадавши, мабуть, про доччине весілля.

Галина Іванівна поставила на стіл закуску. Знайшлося трохи й горілки.

Випили по чарці, по другій... Обличчя в Трохима почервоніло.

— Що, Галько, чи немає в тебе сала? Яєчні б нам насмажила.

— З дорогою б душею, Трохиме Пантелеймоновичу, насмажила... та нема. Останнім шматочком заправила борщ, а більше нема.

— Ну, то зажди, я зараз...— І він вийшов на подвір'я до своєї брички, витягнув з-під сидіння шмат сала, загорнутий у капустяний листок; звідти ж дістав і поклав у картуз яйця, а до кишені засунув пляшку припасеної горілки.

— Ну, ось тобі, Галько, сало, ось яєць аж десяток, смаж яєчню. А ми ще по чарці вип'ємо з Василем та щиро з ним поговоримо.

І коли на столі з'явилася гаряча закуска, Трохим Паливода налив по чарці вже з своєї пляшки.

— Оце я тобі, Василю, скажу, що народ почав казитися.

— Як то? — не зрозумів його столяр.

— Вип'ємо! — Не відповідаючи на запитання й не цокаючись з господарями, гість осушив чарку до дна, і очі в нього засвітилися злими вогниками.— Кажу, знову почав казитися народ. Хтось смуту сіє... Завжди я на жнива людей наймав за десятий сніп, а тепер їм п'ятий сніп давай. Це ж грабіжництво. Останню сорочку з хазяїв знімуть.

"Ну? З тебе не знімуть,— подумав, слухаючи його, столяр.— Ти сам останню сорочку з бідної людини здереш. Скільки часу минуло, а бач, і досі боргу мені не повернув".

А вголос спитав:

— Що ж воно таке, Трохиме?

— Хтось народ баламутить. Кажуть, якийсь Максим по хуторах вештається, по хуторах і по селах... Його це робота.

— Не чув про такого. Правда, є в нашій слободі Максим Діброва... Тільки це хлопець тихий, смирний...

— Ні, ти скажи, чого йому потрібно, отому Максимові? Живеш на світі — живи, ну іншим же не заважай. У всякого своя стежка. Хоче, щоб усі люди були однакові, щоб ні бідних, ні багатих... Дурень! Та хіба ж таке може бути? Завжди вони були, бідні... Були й будуть. А ти зумій з бідного та багатим стати, як інші деякі... з розумом... Розбагатій, коли зможеш, тоді я тебе поважатиму. Хіба не так я кажу, Василю? Вип'ємо!

Цокнувшись, випили, а тоді столяр промовив:

— Воно, звичайно, у кожного своя стежка. Та є, Трохиме, такі стежки, що людям ноги колють, як будяки.

Гість метнув на столяра очима.

— А це ж ти до чого?

— Так собі... Свої думки маю.

— Еге, колють. А ти обминай ту стежку, не ходи по ній босий, ходи в чоботях.

— Де ж тих чобіт набратися?

— Я ж і кажу,— продовжував гість, нехтуючи неприємними натяками.— Я отож і кажу: завжди були й будуть багаті та бідні. І ніколи вони рівними не стануть.

— Ну, а що ти робитимеш, Трохиме, коли бідні люди не захочуть жити в бідноті та злиднях, кращої долі для себе шукатимуть, як у п'ятому році?

— Такому не бувати! — сказав Трохим Паливода, і його важкий кулак упав на стіл.— Не бувати! Ми не дозволимо! Я тобі, Василю, скажу, а ти послухай. Коли я візникував у Харкові, бачив їх, робітників. Усі вони забастовщики... Робити не хочуть. "Геть царя! Геть самодержавство!" З прапорами ходять... Сам те бачив. З ким вони воюють? Проти кого йдуть? Проти царя? Проти міністрів? Та їх повалити — це все одно, що кам'яну гору голими руками зрушити або ложкою море вихлюпати. Бастували у п'ятому році, а що з того вийшло? Послав цар військо, жандармів та козаків, і вони одразу навели порядок. Тільки життям поплатився не один забастовщик. І в селах чимало люду знищено.