Мар'яна - Шиян Анатолій

Захиталась під ногами долівка. Відбився на мить вогник лампи, і все потім укрила густа пітьма, наче впала Мар'яна в страшну безодню...

Не чула вже, як побивалася коло неї мати, не бачила, як спритні дівочі руки готували для неї постіль. Хтось бризкав їй в обличчя холодну воду, хтось прикладав до грудей рушник, змочений просто в відрі.

Прийшла до пам'яті Мар'яна, очі розплющила, дивиться на стривожених батьків, на дівчат.

"А хто ж це стоїть поруч матері такий зарослий? Невже Іван Бережний? Це ж він, мабуть, прийшов сказати, щоб не ждала я Максима,— думає Мар'яна, вдивляючись в Іванове обличчя.— Його ще раніше забрали стражники. Він, певно, бачив, як вели Максима на страту..."

— Не треба!.. Я знаю... Я вже знаю все,— вимовляє Мар'яна в якомусь маренні й заплющує очі.

— Не тривож її, Іване. Нехай вона припокоїться. Я сама їй потім записку віддам.

— Записку?..— Мар'яна розплющує очі й тьмяним ще поглядом дивиться на Іванову руку, помічаючи в ній білий папірець.

— Ти, Мар'яно, пізнаєш мене? — запитує, але вона йому чомусь не відповідає. Зір її прикипає до його руки. "Це Максим написав перед стратою... Збережу назавжди... Остання пам'ять..."

Іван віддає їй записку.

— Ще прохав Максим переказати, щоб ти, Мар'яно, не журилась. Він живий, здоровий... А видала його Ольга, черниця...

Мар'яна широко відкритими очима дивилася на нього, слухала, що він говорив, потім ледве чутно промовила:

— Мамо... води...

14

Мов неприкаяна ось уже кілька годин блукає Ольга лісом, уникаючи зустрічі з людьми. Що привело її сюди? Що її мучить? Може, прокинулась у ній совість? Може, серце черниче ятрять туга і жаль за Максимом, що його в пориві сліпих ревнощів зрадила, віддавши до поліцейських рук?

Та не про Максима думала вона в цю хвилину.

Поставав перед очима образ Мар'яни. Ольга домоглася свого. Весілля розбито, а разом з весіллям розбито і щастя Мар'яни. Та не зазнала черниця сподіваної втіхи, а лише страх скував її душу. Ну що вона, Ольга, скаже, коли зустрінеться з сестрою? Як гляне їй у вічі? Що відповість, коли та спитає про Максима?

"А звідки ж я знаю, що сталося з твоїм нареченим? Його заарештовано? В тому немає нічого дивного. Всі знають, хто він такий... Забастовщиків не милують..."

Не помітила Ольга, як лісова стежка вивела її на поляну, куди щонеділі збиралася на гуляння слобідська молодь. Та сьогодні будній день, і тут нікого не було. Тільки кумкали в озері жаби та котився верховіттям дерев легкий шум.

Втомлена Ольга сіла під розлогою липою відпочити. І ось несподівано з густих кущів підліска вийшов Максим і, не помічаючи Ольги, попрямував уздовж поляни.

Ольга знітилась.

Згадавши про зраду, вона немовби прикипіла на місці і тільки очима стежила за ним, охоплена страхом, що зціпив їй уста, скував її волю, приголомшив...

За плечима в нього Ольга помітила мішок і зрозуміла, що вирушає звідси Максим і невідомо, чи повернеться будь-коли знову до цього краю.

В цю хвилину вона не думала про те хто звільнив його з-під арешту. Не знала Ольга, як учора вночі озброєні хлопці разом з Мар'яною несподівано наскочили на поліцейський участок, перев'язали соцьких і стражників, звільнили з-під арешту Максима, а разом з ним і харківського робітника.

Урядник Брага, виплигнувши через вікно, скочив на коня, помчав до повіту... Нічого цього не знала Ольга.

З кущів на поляну вийшли й приєдналися до Максима Іван Бережний, Микола Снігур та Павло Решетняк. У всіх трьох торби за плечима. Значить, вирушали хлопці разом із забастовщиком у далеку дорогу. Зупинились вони, озираючись. Ще когось, певно, ждуть. Але кого? Та то, мабуть, так здалося Ользі, бо всі четверо незабаром повернули просто в кущі.

"Пішов... І вони з ним... бунтарі... З собою повів... Значить, кінець... Кінець всьому... розлучаємось назавжди..."

До озера підходить Мар'яна, зупиняється на горбі, дивиться на тиху воду, що в ній віддзеркалились прибережні дерева, і, чи здалося Ользі, ні, таки справді, з очей Мар'яни скочуються сльози...

"Чому прийшла вона сюди, до озера, в будній день? Чому плаче?" — думає Ольга, оглядаючи сестру, що стоїть з вузликом у руках, пов'язана хусткою, в кофті, простенькій спідничині й чоботях.

— Мар'яно!

Здригнувши з несподіванки, Мар'яна оглянулась. В очах її було повно сліз.

— З ним ідеш? — запитує черниця, не сміючи глянути в обличчя сестрі.

— З ним іду...

І обоє мовчать, Ольга стоїть, схиливши голову, а Мар'яна дивиться на неї з презирством і зневагою.

Все до найменших дрібниць пригадалося зараз Мар'яні, коли вона так необачно довірилась черниці.

Ось стоїть перед нею зрадниця, яка мало не згубила Максима і його товаришів. Кров закипає в серці. Отак схопити б її за горло й задушити, мов гадину, власними руками...

Вже не буде Мар'яна більше такою довірливою, як була досі. Події останніх днів багато чого її навчили.

— Я знаю, ти гніваєшся на мене...— і голос послушниці затремтів чи то від сорому, чи від страху.— Я не думала... Сама не знаю, сестро...

— Не смій так мене звати! Не сестра ти мені більше... Ти — змія люта... Ненавиджу тебе і зради не прощаю! —та й пішла Мар'яна, не оглядаючись, уздовж поляни, а біля липи, бліда, вражена, так і лишилася стояти Ольга. Руки в неї тремтіли, сіпались губи, а очі вже палали нестримним гнівом.

— Щоб же ти, сестро, довіку з ним щастя не знала!— кидає, мов каміння, услід їй сповнені люті слова, та Мар'яна не оглядається, немовби й не чує тих слів страшних.

Ось вона повернула на стежку, і густий підлісок сховав її від ненависних очей монастирської послушниці.

— Розбила весілля, та не розбила кохання,— говорить Ольга, кусаючи губи.— Що ж я робитиму, що? — запитує сама себе і не знаходить відповіді.

В серці її закипає люта злоба до Мар'яни, що любов свою понесла в майбутнє як найбільший дар. Любов і боротьба з'єднають їх обох, і в тій боротьбі знайдуть вони радість і щастя. "А моє... Де моє щастя? У келії? В монастирі? Ні, я тепер порозумнішаю. Я ще житиму... Ще й як житиму! Скину черниче вбрання, повернуся до батька на хутір, знайду собі іншого Максима, а може, й панка якогось..."

В цю хвилину одчайдушної самотності вона пошкодувала, що втекла колись з-під вінця.

"Треба було слухатися батька. І справді, пан швидко здох. Жила б тепер баринею в його маєтку. Та дарма! Я ще молода, гарна... Я знайду собі жениха, поживу на світі, як мені хочеться... А цей... Максим... не для мене. Хай іде собі... Забастовщик..."

Засліплена злобою вже до обох, Ольга не помітила, коли підійшов до неї з револьвером у руках Брага.

— Здрастуй! — привітався він, але черниця не відповіла йому на привітання.— Скажи, Ольго, чи не проходив тут Максим?

Черниця мовчки показ'ала на кущі за озером.

Урядник Брага був не сам. Він привів з повітового містечка сюди, до лісу, душ з двадцять озброєних стражників і, подавши їм знак рукою, пішов в обхід озера першим, тримаючи напоготові зброю.

Ользі раптом зробилося так страшно, що вона, зірвавшись з місця, шугонула звідси, мов вітер, наче слідом за нею мчала зграя собак... Страх гнав її з поляни.

І страх той збільшився, коли незабаром пролунав у лісі перший постріл.

Не бачила Ольга, як з кущів ліщини на поляну вибігла дівчина, перелякана вкрай. Зловісно просвистіли над головою смертельні кулі, але жодна з них не влучила в неї.

— Не стріляти! — крикнув урядник Брага, пізнавши в тій дівчині Мар'яну.— Я сам її візьму живою, сам!..— І він дійсно наздогнав її, схопив за руку.

— Що, в дорогу з Максимом зібралася? З бунтівниками діяла разом? Допомагала в'язати й роззброювати стражників... А тепер втікаєш? Ні, ти від мене нікуди не втечеш!..

Страх одразу зник, та замість нього серце Мар'яни переповнилося і гнівом, і люттю, і ненавистю...

Це ж він, урядник Брага, так безжально одурив її в той незабутній вечір, завдавши їй стільки мук і страждань. Це ж він заарештував Максима, і хто знає, що б з ним сталося, коли б не визволили його з-під арешту вірні друзі.

Власна доля в цю хвилину не так тривожила Мар'яну, як доля коханого, що зараз бився смертним боєм з ненависними стражниками. Невідомо, чим скінчиться той нерівний бій.

А заради Максима вона ладна, не вагаючись, піти на самопожертву, аби тільки він жив і боровся за волю народу, за щастя народу...

— Максим... Що з ним буде? Невже заб'ють?..— Не слухаючи урядника, Мар'яна зорила в той бік, де гриміли постріли.

— Не про Максима... Про себе тепер думай. Я маю наказ: "Патронів не шкодувати... Полонених не мати..."

— Вб'єте його?

— Вб'ємо! — В очах урядника спалахнули нещадні вогники.— Вб'ємо. Забастовщик!.. Бунтар!.. Від нього нам спокою нема... І його, і тих, хто з ним... Всі вони... Як зілля отруйне, як бур'ян.

Мар'яна дивилася в обличчя, перекошене злобою, дивилася в очі, закаламучені скаженою люттю, і тільки зараз, в цю мить збагнула, що треба ж діяти.

— Ну, бунтарко, ходім зі мною. Доручу тебе комусь із стражників, щоб стежив за тобою, а я хочу сам з Максимом розквитатися... У мене давно для нього куля приготовлена...

Мар'яна уявила, як, примруживши ліве око, урядник буде цілитись у Максимові груди, щоб прошити гаряче серце безжальною кулею, щоб загасити навіки світ сонця, передчасно покласти його, доброго, ніжного, люблячого, в темну й німу могилу...

— Не діждеш, собако!—дрикнула Мар'яна і, швидко вихопивши з-під кофти револьвер, вистрілила в отетерілого урядника, влучивши йому в живіт...

Вистрілила, а сама мов вихор помчала через поляну до густого підліска, щоб заховатися в ньому й пробратися потім на підмогу до Максима та його друзів.

Але не встигла Мар'яна добігти до рятівної зелені підліска, як смертельна стражницька куля звалила її. Випав з рук вузлик з харчами, закривавилася сіра ситцева блузка, закривавилася трава...

~ Ма-а!..

15

Рясная калинонька на тин похилилась. Це ж із неї колись ламала Мар'яна віти, хату прикрашала, сватів дожидалась. Нове гілля на калині поросло, став іще ряснішим над хатою розлогий клен.

Вже кілька ночей сниться матері Мар'яна. То зустрічається з нею в лісі, то наче до вінця виряджає дочку. А сю ніч бачила Мар'яну таку зажурену та засмучену. Прийшла вона, сіла під яблунею та й питає:

— І коли иже ни, мамо, до мопс и гості прийдете? Жду я вас, жду...

Посиділа, погомоніла.