Українська література » Класика » Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Читаємо онлайн Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

е, коли така цікава. Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять таємно від усіх. В людях, щоб знала, більше злого духу, аніж будь-де. Тому й ховалися від них.

Бабця лягла зручніше і тихо, аби ніхто не чув, заходилася розповідати внуці, що і як.

Рід міцний там, де міцний покон. Бо покон — теж щоб знала — дотримання чеснот старині — вітця, діда, прадіда. А вони, йдучи від нас, хочуть, аби жили родом і пильнували чесноти роду. Лише чесноти, більш нічого. Того колись хотіли, того нині хочуть і прісно хотітимуть. Бо предки не йдуть від нас назовсім, живуть у прадідівській (а коли споруджують нову, то і в новій) оселі й глядять, які з нас діти, внуки та правнуки: чесні чи не чесні, поштиві чи не поштиві, стоять на поконах роду чи зраджують їх. Бо немає гіршого зла над те зло, що його завдає зрада. Ось чому діди та прадіди не йдуть з прабатьківської оселі, стають домовими й пильнують родових поконів. Того попереджають: не порушуй звичаю, роби так, як велить звичай, іншого карають за вчинене родові й звичаям роду зло. Чи пам'ятає Миловидка, як горіла минулого літа халупа старої Кобищихи? Думає, так собі, з доброго дива? Еге, люди чули, як розмовляли передднеської ночі два вогні: один Ковачевої Забави, другий баби Кобищихи. Цей, Кобищишин, скаржився, подейкують, що господиня його непутяща і скупердяга така, що й ну. "Спалю, — каже, — її оселю, бо терпцю вже немає. Я задихаюся від спраги, мене печія пече, а вона лінується або ж шкодує для мене води й по цілій седмиці не ставить до печі. Спалю — і все". А другий йому: "Роби як знаєш, одне пам'ятай: на печі в твоєї баби стоїть діжа моєї господині. Гляди, не спали її, бо вона в мене таки господиня".

І що ж ти думаєш? Наступної ночі згоріла бабина оселя, а Забавина діжа як була ціла, так і лишилася. Гадаєш, тільки за скупість та ліньки покарана Кобищиха? Ба ні, насилала на людей мор, відьомством займалася — ото й була покарана своїми ж пенатами. Бо вони нічого не прощають. Зате он як сприяють добробуту в роді, коли родаки шанують звичаї і щиро дотримуються звичаю. В таких і коні стоять у стайні годні та дужі, не лише вичищені, ніби вилизані домовим, з розчесаними гривами, і вівці котяться справно, кожна по двійко, і корівки розтелюються без падежу, і дітки ростуть, мов із води йдуть. А так, покон старині мусить бути поконом і дітей, внуків, бо він — мудрість і добрість їхня, достойність і краса.

— Кажеш, внуцю, маєш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко моя, то святе і непорочне діло. Рано чи пізно візьмеш його. Тільки ж... тільки ж для того мало хотіти, для того справді багато —треба й знати. Ти підеш у чужий рід і станеш родоначальницею нової родини. Чи відаєш, що маєш поєднати там звичаї роду лада і роду вітця свого, що мусиш коритися тим і не забувати цих?

— Хіба вони різні?

— Не вельми, проте й різні. Там своє огнисько і свій домовий. Коли понесеш родові лада добро, він не зречеться тебе, візьме під свою охорону. А зла і не помишляй нести, не приймуть тебе із злом. Перед тим, як ввести до оселі, ладо тричі обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навіщо? Аби не принесла в його домівку, туди, де панують звичаї його роду, чогось лихого. Отож як і до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти із їхнім князем злюб, ти теж біжи мерщій до печі, залазь на неї або стань і колупай піч, проси огнисько-пената вітцевого роду, аби взяв тебе під охорону, оберіг від злих намірів чужого роду. Коли вони добрі, ті наміри, вогонь, що палає в печі, підкаже твоєму серцю: іди за князя, коли лихі, утримає.

— У Божейковім роді добрі, бабцю.

— Звідки знаєш?

— Бо Божейко добрий.

— Най і так. Чи бажаю тобі злого, внуцю? А проте не забувай: родина — боже повеління і божа благодать. Тож і роби її такою, щоб була благодаттю для тебе, лада твого, дітей твоїх, а ще — утіхою для кревних. Станеться так, що підеш до Божейка, не ставай ступнею на поріг і найпаче бережи вогнище, шануй вогонь. Він — совість кревних, охоронець злюбних і родинних вуз. А ще — житла вашого, щастя-долі під крівлею житла. Питала, чого шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до "того, що збираєшся бути господинею, най буде так, скажу.

Десь поруч, схоже, що на крівлі, зненацька голосно й надривно закричав зловіщий. Миловида здригнулася й щільно пригорнулась до бабці.

— На свою голову, клятий, — підвелася стара й тричі плюнула в той бік, звідки донісся крик зловіщого.

Певний час наслухала ще, товчеться він на крівлі чи полетів. Аж потім, як впевнилася, що немає, заговорила:

— ...Оселя — не лишень місце, де живе під захистом вогню-пената рід, вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про порятунок а чи поміч у біді може піднестися через димохід у захмарні висоти й стати набутком вищих богів — Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих добрих і світлих богів, під якими живе на землі, на ласку яких уповає люд. Зла сила, усякі там відьми та відьмаки, упирі, як і проводир їхній—Чорнобог, так і зирять, так і норовлять підгледіти, коли і де народжується нове огнисько, аби першими прибути туди, засісти там, шкодити, коли закладається оселя, шкодити й потім. Тому-то місце під оселю обирається таємно, глупої ночі, коли пропіють перші півні й принишкне, сховається по криївках темна сила. Беруть господарі тої пори півня найліпшого та найголоснішого, йдуть на місце нової господи, рубають півневі голову й закопують її на тому місці, де буде красний куток — покуть. То — жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на місце нової оселі, перейшов її охоронець — домовий і став на захист житла, достатку в житлі, добробуту та щастя в родині. Туди ж кладуть пізніше, як закладають оселю, й зернята, аби родило на ниві й водилося в оселі, збіжжя, різани чи ногати, аби була багатою родина і її оселя. Коли ж поселяються...

— Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, — веселіше, ніж досі, сказала стара. — А про те, чого можеш і не побачити, скажу. Не скупись на жертви вогню, охоронцеві свого роду. Вони завсігди мають бути щедрі, та найщедріші — в день повороту сонця на літо. То день народження бога Сварога, а в день народження Сварог, як і сини Сварожі, найщедріші. Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось інший, бо замість добра матимеш зло. Заслабне хтось — лікуй біля печі чи на печі, ближче до вогню. А щоб вогонь і зовсім поборов мор, усяку нечисть, що засіла в тілі, кинь у воду вугілля з огниська і дай напитися тої водиці слабому, усю і всяку хворість зніме. Коли ж ні, звернись до вищого божества — сонця, місяця, зірок. А ще знай: поріг — межа, по один бік від неї діє божество, по другий — ні. Отож не подавай, чуєш, анікому не подавай руки через поріг. За ним пенат-домовий не має вже сили, і хто знає, доброму чи злому подаєш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселі. А ще й таке маєш знати: в хижі твоїй, одразу за порогом, всякий, будь він навіть тать, стає під захист пената-домового, його ніхто не сміє чіпати. Пролити в оселі кров — найбільший злочин, як і піти з оселі, стати ізгоєм роду — теж.

Миловида лежала тиха й безгомінна, здавалось, і не дихала.

— Ти спиш, внуцю?

— Ой ні, думаю.

— Так багато наказала тобі?

— А таки багато. Йой, бабцю, чи знаєте, як багато!.. А ви, — заговорила по миттєвій тиші, — ви з дідунем теж підете на нове подвір'я?

— Ні, дитино. Ми в своїй халупі доживатимемо віку. Коли й підемо, то тільки для того, щоб допомогти новому родові Ярослава перенести до господи її охоронця — домового.

— Ходіть назовсім, бабцю.

— Коли помремо, прийдемо.

— Йой!

— Чого — йой! Так завжди було, так і буде. Дідуньо прийде на місце прадіда-домового, я — при дідуні. Оберігатимемо оселю нашу, дбатимемо про добробут у роді та в оселі.

Казала и не зраджувала себе ані голосом, ані неминучим, здавалося б, зітханням. Так ніби усе те мало статися не з нею і не з дідунем, а з кимось стороннім, ніби взагалі нічого не мало статися. Аж моторошно робилося дівчині. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке питати?

Пливе у безвість невблаганна ніч, пливе й Миловида разом із ніччю, дідуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають із крівлі. Горнеться в дрімоту й ніжиться в дрімоті, а ніжачись, чує, як солодко їй від тих трелей, що витинає розбуджена раннім передліттям крапавиця. Це вже вона кличе її на ліси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув сніг, стекла вода у Дністер, а тоді вже. Чи Миловидка не піде? Чи їй не хочеться всього того — і тепла, і простору, і зіллячка-клечаннячка на польових та лугових просторах? Ба хочеться. Бо дівка уже, бо чує, як шумить і грає в ній великий шум, той, що окрилює думку і споює солодощами серце.

"Лада говорить це в мені, —думає, долаючи дрімоту, — чи Божейкові зваби? Йой, те і друге, далебі. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на святі Ярила? Ано, що тоді буде? Таки дотримаю слова і лишусь вірною тому, що казала татові, чи спокушусь Божейковими звабами й піддамся іншому велінню — великому шуму?

Боги світлі та боги ясні! І солодко думати про це, і страшно. Як же то можна піддатися чиємусь велінню й піти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так і полишить їх, не звідавши ні радощів воседля, ні втіхи від буття в новій оселі?"

V

Мамця завжди будили лагідно. Та сьогодні чи не найлагідніш. І сум, і жаль почула в їхнім голосі-благаннячку.

— Вставай, дитино.

— Уже час?

— Так, уже час. Дівоньки ось-ось зайдуть за тобою.

Не одразу розплющила очі й прочунялась. Тоді вже, як хлюпнула водою на себе, йойкнула з несподіванки і затремтіла вся. Яка вона студена, ця водиця, і яка живодайна. Геть усі жилки збудила, а серце тим паче.

— Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й беріг тебе там, на святі Ярила, — кажуть мамця, зливаючи. — Тож гляди, слухайся його і ні на крок од гурту, чула?

— Чула, мамцю. Чом не чути?

Вона зі всіма ладна погоджуватись сьогодні і на все згодна. А з мамцею і поготів. Бо вони тільки застерігають та наказують строго, насправді ж он які мудрі та солоденькі. Не злякалися тата, коли гримнули на їхнє сокоріння: "До Купали — зась!" І день, і два, і седмицю мовчали, аж поки не вишукалася слушна година, а в тій годині — татова добрість. Тоді й з

Відгуки про книгу Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: