Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ся іншим: що жде їх у Подунав'ї? Путь торована і знана, не так уже й давно ходили туди походом ратним — і на Дунай, і за Дунай. Однак тоді йшли і не розглядалися, знали: довкруж свій люд і своя земля. Тепер не те. Ромеї, пограбувавши весі та городища, могли не піти за Дунай, гляди, переправили полон та й затаїлися в нетрях незайманщини, ждуть, поки піде на низ тиверськс ополчення й відкриє їм путь для грабунку в сіверських волостях. Ймовірностей у помислах цих мало, а все ж князь обережний і дуже. Йшов і розглядався, посилав по праву і по ліву руч від путі звідунів. Це уповільнювало ходу його тисяч, зате напевно знав, що зробили ромеї обабіч путі, по якій іде він сам, те роблять і на путях, що йдуть від Дикуші, ближче до Пруту.

— За поприще від нас, — доповіли звідуни, — спалено городище. Ті, що лишилися в ньому, кажуть, палили минулої ночі.

— Там є хтось?

— Так. Більше старі, діти та ще ті, кому пощастило проскочити в ліс і сховатися в лісі.

— Ведіть туди. Хочу погомоніти з такими, що бачили татей.

Городище було не таке вже и велике, а залишилося від нього ще менше — всього лиш ті кілька хиж, що стояли осторонь і не стали здобиччю вогню. Більше люди впадали в око, аніж їхні оселі.

— Як іменувалося городище? — запитав князь, надїхавши.

— Випал, достойний.

Воістину випал, самі головешки лишилися та порубані тіла тих, що боронили дітей своїх, оселі. Певно, не раз уже горіло це городище, коли назвали так — Випал. А хіба ні? Кого тільки не було тут, у Придунав'ї, чиї дороги-путі не пролягали через землю Тиверську. І всім хотілося погріти руки на пожарищах. Римляни приходили — гріли, готи ішли — теж гріли. А що вже казати про ромеїв?

Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися між згарищ, шукали забитих і зносили їх докупи. Інші збирали на подвір'ях недогорілі латвини, кнеси—те, що лишилося від споруд, і теж зносили та складали так, аби добре горіли. На ті недопалки кластимуть, певно, і віддаватимуть вогню тіла забитих.

— Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони?

— Усі бачили. То — ромеї.

— І це правда?

— Правдивіше не може бути. Коли не віриш, можеш над'їхати та поглянути: лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дівки та молодці.

Їх було п'ятеро. По броні, лику видно: таки ромеї і таки вої. Як же це розуміти? Між ромеями і антами укладено мир, імператор давав, замирюючись, роту: ніколи не переступати Дунай, жити, як подобає сусідам. Уся біда в тім, що того імператора немає вже на ромейськім столі, інший править імперією. А певно, так.

Полон настигли тоді вже, як на цім боці лишалися тільки рештки його. Єдина втіха — ромеї, що прикривали переправу, не переправилися на свій бік: або полягли в січі, абовзяті в полон. А то добра пучка перцю на понюх ромейському імператорові Юстиніану. Піднесуть і скажуть: "Видів, хто ходив у Тивер, плюндрував землю, чинив розбій і глум? Не якісь там таті, що їх є та й є по обидва боки Дунаю, вої з когорти намісника твого — Хільбудія".

Піти за Дунай князь Тивері не зважився. Він належав до обачних і тому вчинив обачніше: послав гінців у Волин, а сам став із ополченням та молодшою дружиною по Дунаєві. Бо так гадав собі: ромеї своє взяли і вдруге не сунуться.. Поки гінці гнатимуть коней до Волина, поки князь Добрит надумається і зважиться на щось, скористається присутністю ополчення і відбудує чи заново спорудить людові весі, а десь — і городища. В гніві на ромеїв виколисав у собі рішенець: далі не можна лишати полуденні обводи землі Тиверської такими, як були; настав час споруджувати при Дунаї сторожові вежі, а то й не вежі, — такі, як у ромеїв, тверді. Заслонити ними землю, може, й не заслонить, а затримати просування супостатів вони все ж будуть спроможні і знак землі Тиверській подадуть вчасно. А то — половина діла.

Руйнації завдано великої, проте не все стало поживою вогню та приманкою розбою. У тих, котрі сиділи ближче до Дунаю весями та городищами, знайшлися сокири, не бракувало у Придунав'ї й лісу. А люду, коней було та й було. Тож і закипіла робота в руках звиклих до неї поселян, а де почувається робота, росте з землі і зводиться над землею витвір рук людських, там влягається й біль, приходить бодай якась розрада.

Послані до князя Добрита гінці повернулися під кінець другої седмиці. А вслід за ними прибули й дулібські тисячі, очолені воєводою Старком, тим самим Старком, котрий у тамтешнім поході на ромеїв порятував несподіваним ратним вивертнем всіх антів і став відтоді першим мужем при князі Добриті.

То була радість і втіха. А ще знамення: князь Добрит не легковажить тим, що спіткало Тивср, він дає їй надійну і достойну поміч. Та чи не найбільше потішили князя Волота (коли казати правду, і здивували) надіслані Добритом разом із Старком та його тисячами сли. Чомусь не подумав, геть із виду випустив, що з ромеями і з Юстиніаном, котрий стоїть на чолі ромеїв, можна стинатися і в такий спосіб. А Добрит на це чи не найбільше уповає. Ано, чи не найбільше, бо звелів очолити сольство самому Ідаричу, мужу думаючому із думаючих, знаному в землі Трояновій та й за її обводами не лише величавістю виду, а й умінням баяти людей красним словом, лишатися супокійним із супокійних навіть у найлютішій круговерті людських пристрастей.

— Княже, — сказали сли, сівши у Волотовім наметі. — Рада старійшин і князь землі Дулібської просили тебе вгамувати гнів, спричинений розбоєм, і не дати гордині мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа думаючого. Настане час, поквитаєшся з ромеями за вчинене. А поки що наступи на власний біль і примусь мовчати. Воїв, що прийшли зі Старком, і воїв, що є під твоєю рукою, велено тримати при Дунаю і являти раз по раз на очі ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж, яко скривджений, ідеш із нами, антськими слами, до ромеїв і висловлюєш самому імператорові гнів за розбій, за порушення даної на хресті роти. Від того, що скаже імператор, і залежатиме, як діяти нам.

Волот не роздумував довго, одразу ж і доволі впевнено сказав: "Най буде так". Лише пізніше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись, насторожився і зваживсь заперечити.

— А коли вторгнення — діло рук когось із привідців ромейських когорт, що квартирують у Скіфії, Нижній Мізії чи Фракії? Вони ж усе зроблять, аби сольство наше не потрапило до імператора.

— Нас охороняє княжий знак.

— Що знак для татей? — обурювався князь Волот. — Хто почав із татьби, той татьбою і завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю — морем.

Ідарич завагався.

— А князь тиверців має чим правитися таким морем?

— Яким це таким?

— Ну, і широким, і глибоким, і бурхливим.

— Море є море, по пояс ніде не буде. А правитися знайдеться на чому.

Мужі переглянулися між собою, зрештою обмінялися словом-другим та на тому й стали. Пливти не обов'язково сьогодні. Поки доберуться до Черна, поки налаштуються в путь — теплінь і зовсім запанує в землі Тиверській, скресне й спливе до моря лід. А їм аби льоду не було на Дністрі, у морі його і поготів не буде.

Усі приготування до походу переклав у Черні на кормчого та стольника. Один спішно лаштував лодію, другий — подарунки для імператора та імператриці, для тих, через кого треба буде добитися побачення з імператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без крівлі: слав гінців до старійшин общин з речницями від себе, старався витлумачити як мужам своїм, так і старійшинам, що заподіяне пониззю лихо є лихом усієї землі; отож хай не зволікають і не відпираються тим, що їм, сіверянам, вистачає свого клопоту: на поле прийшла передлітня теплінь, а з теплінню ролейні турботи. Повинність ця стосується всіх, її мусить виконати кожен.

Знав: тиверський люд щирий серцем і на клич його відгукнеться дружно. А все ж клопотався, не присідав удень, не мав перепочинку й поночі.

— Ти йдеш до ромеїв? — зустріла якось і неприховано тривожно глянула на свого мужа і князя Малка.

— Ніби не чула?

— Чула, та не від тебе.

Дивився на неї і мовчав. Чи то ж справді так? Всім, виходить, казав, куди правиться, чого правиться, а їй — ні?

— Маю йти, Малко, — мовив вибачливо і неприховано чуло. — Великого лиха завдали нам ромеї і ще більшого завдадуть, коли не піду із сольством до імператора.

Слухала уважно і думио, ба навіть співчутливо. Зрештою зітхнула важко і прихилилася до плеча.

— Най помагають тобі боги у заходах твоїх. Коли ж вирушаєш? — підвела голову.

— Як тільки лодія стане під вітрило.

Знову зітхнула і вже потім мовила:

— Хоч цеї ночі прийди та спочинь перед плаванням. І моєму серцю полиш бодай якусь сподіванку, а з сподіванкою — спокій.

Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щирості, то скаржитися їй є на що. Не княжі турботи змушують Волота забувати, є в теремі Малка чи немає Малки. Холодний він до своєї жони і давно, здається, з тих самих літ, як почала винагороджувати дівками. В молоді літа, щоправда, тільки кривився, ковтаючи її кислиці, та хмурився по кілька седмиць. З часом все ж одходив серцем, пригортав Малку і вірив: вони молоді, матимуть ще і дівок, і молодців, тих синів-соколів, що стануть підпорою вітцеві-князю, а тим уже й землі, що під рукою князя. А то ж як! Уділ князів — брані із супостатом, походи й січі, коли не постійні, то вельми часті. Чи один Богданко може бути надійною підпорою в тих січах? Що коли один із них — вітець чи син — поляже на полі брані? А то й обидва!

Волів не думати про те, зректись невтішних думок і забутися, а щоб забутись, силився вірити в Малку і шукав утіхи біля Малки. Коли ж сталося так, що бабка-повитуха ледве одволодала її після родів найменшої — Миланки, а одволодавши зізналася: княгиня не годна вже родити, відчув, як холод поповз до серця змією і звив собі там надійне кубло Знає: Малка не винна в тім, що сталося, а утішити себе всього лиш її неповинністю, як і обов'язком мужа перед жоною, розумінням, що як би там не було, вона — мати його дітей, не може.

— Цеї ночі прийду, Малко, — пообіцяв. — Неодмінно. Бо там уже підемо, і хто знає, коли повернуся до Черна. Путь далека і нелегка, сама бачиш — морем збираємося йти... Черн полишаю на Вепра, — додав довірливо, — а вогнище — на тебе.

Аж засвітилася на виду. І сльози