Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

отрапила?

— Зовсім недавнечко, княже, — казала й душила в собі непрохані сльози. — Гуляли ми за городищем, вся молода пагінь Випалу. Появу Ярила мали зустріти, благословенням Лади натішитись, а ромеї налетіли кінно, пов'язали нас, мов таті-душогубці, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я — продана вже, рабинею єсть у господаря. Заплати йому за мене й визволи. Вік буду вдячна. Коли не зможу повернути соліди, закупом стану тобі й відроблю їх.

— Стривай, — поспішив утримати її від зайвого й непотрібного зараз. — Скажи, де інші? Скільки вас тут?

— Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полічити, скільки. Силу-силенну гнали нас. Від самого Випалу й до пониззя брали дівок, та молодців, та молодих мужів. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер тутки всі. Власне, не зовсім тутки, в Одесі, в забудовах ховають до пори до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, ніби лодій ждуть, на торжище мають везти.

Так он воно що! Полонені тут-таки, під рукою в Хільбудія! За ромейськими комесами давно водиться такий гріх: ідуть у чужі землі й беруть полон аби розбагатіти на ньому. Цей теж не ліпший. Не встиг стати намісником, розгледітися в діоцезі Фракія, як уже пішов у слов'янські землі. Діла-а... Що ж то він скаже, коли зустрінеться з ним, князем Тивері?

— Хто твій господар?

— Ливарник мандрівний, з наших він, із полян. Кому посуд чинить, кому обручки, браслети виливає. Він добрий, коли попросиш, уступить мене і за пристойну ціну.

— Веди до нього, — сказав не вагаючись. — І знай: викуплю тебе. Тільки ось що: про те, що повідала мені, нікому ані слова. Чула? Бо довідаються ромеї, що знаєш про їхні умисли, не випустять тебе з Маркіанополя. Смерть заподіють, а таки не випустять.

Втовкмачував та й втовкмачував дівчині з Тивері, аби була обережна і не проговорилася ромеям та й господареві своєму, які переслідує наміри, передаючись під руку тиверського князя.

— Аби не запідозрили нас, — сказав утаємничено і якось аж надто пильно подивився на Миловиду, — напущу твоєму господареві та й усім цікавим туману: скажу, уподобав тебе яко дівку і хочу мати за жону. Ти теж кажи те саме. Можеш паленіти, як паленієш зараз від сорому, а проте й не переч, коли казатиму так, вдавай, що згодна піти зі мною.

Їй справді неабияк соромно було чути таке від князя. Хилила донизу голову і мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врешті-решт, не міг не примітити, що й бентеги та щирого благання в очах її не бракує.

— Достойний, — не сказала, — виспівала те слово, — гадаю, мусиш знати і то зараз, що не сама я тутки.

— Є ще хтось?

— Ано, ладо мій, Божейко з Сонцепіку. Ми заприсяглися в цій мученицькій путі на довічну вірність. Коли ти справді такий добрий та ласкавий муж, викупи разом зі мною й ладо моє.

Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова ждуть і ждуть давно, заспішив і вирік перше, що спало на думку:

— Ми затим і прийшли сюди, гожа дівчино, аби визволити не лише Божейка твого — всіх.

Скільки йшов, супроводжуваний полонянкою, стільки й мислив, як має повестися з господарем її, аби перепродав дівку й не подивувався, що вона (хай і вельми ліпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князеві, ба так, що платить за неї он які соліди. А зустрівся з ним та сказав, чому прийшов у парі з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нині Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довідався, що розмовляє не просто з антом — князем антів, й не став ховатися від нього ані з давнішніми, ані з нинішніми своїми умислами.

— Достойний, — мовив довірливо, ба навіть розчулено. — Коли ти прийшов до мене з добрими намірами, то знай: я тому й викупив у ромеїв це дитя природи, що пожалів його. Угледів, яка гожа дівка, збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню, і викупив її, аби дати згодом вільну та й переправити з надійними людьми у рідну землю. Сам я, як бачиш, старий уже, дівка мені нідо чого, а добре діло зробити ще можу, тим паче, що роблю його людині з рідного краю. Полянин я, як можу торгувати сородичами своїми?

Князь не вірив, певно, тому, що чув. Сидів, пильно вглядався в старого й важив його на терезах власного сумління.

— Спаси біг, отче. — Встав і доземно вклонився господареві. — Прийми хвалу мою й за те, що не зачерствів у чужій землі, між чужих людей. Буду щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити її з неволі, тому я й прийшов купити її в тебе. Це єдина причина моєї появи тут, всіх інших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрілися й заговорили ось так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так і доживатимеш тут віку?

Старий осміхнувся болісно і розвів руками:

— Пізно, княже. Пізно і марно пориватися кудись. Надто давно вирвано мене з рідної землі, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду Боричевого.

— А де проживає рід?

— У Наддніпров'ї, княже, при Києвій горі.

Волот розуміюче похитав головою.

— Коріння, напевно, тут уже пущено?

— А так. І діти є, і могилка дружини тут.

— Могилка?

— Ано. Християнка вона, тож і поховав за християнськими поконами.

Розмова урвалася і урвалась несподівано надовго.

— То як же вдіємо з Миловидкою? — надумавсь нарешті й порушив тишу князь.

— Та як? Напишу пергамен, яким засвідчу, що вільна, та й бери її собі.

— Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати мені й зараз, аби дівка певна була: таки вільна. І те, що заплатив за неї, теж поверну тобі зараз. Саму ж її заберу завтра або післязавтра. За цей час зробите ось що: візьмете у мене соліди та придбаєте Миловиді отрочий одяг, бажано одяг тиверського отрока.

Борич розуміюче кивнув головою.

— Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока? Таких тут ані шиють, ані продають.

Волот примовк, по ньому видно: не так дошукується, як досадує мовчки.

— Гаразд, — надумався-таки. — В такому разі придбайте та одягніть Миловидку в пристойний одяг мізійської дівчини. В ньому піде вона до Одесу, там розшукає нашу лодію і скаже кормчому, аби взяв та приховав її з-поміж лодочних, яко мою челядницю.

— Княже, —Борич йому. —А чи не ліпше буде, коли я сам доправлю дівчину до Одесу та передам кормчому із рук в руки? Я ж мандрівний ливарник, мені легко зробити це.

— Ліпшого й придумати годі, — зрадів князь. — На тому й станемо.

Хільбудій таки покликав антів наступного дня і доволі рано.

— Прошу у слів з чужої землі милосердя, — пішов їм назустріч. — Неміч не дозволила мені прийняти їх одразу ж і як личить.

Сли вклонилися вітаючись. Попереду, на певній відстані від усіх інших, стояв Ідарич — той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Він і взяв на себе розмову з намісником Фракії.

— Ми теж просимо вибачити за зайві клопоти, — сказав і ще раз вклонився ледь помітним поклоном. — Не мали наміру турбувати господаря Фракії, а сталося: знялась на морі буря і змусила пристати до берега.

Хільбудій запросив гостей сісти. Сам теж сів так, щоб бути у всіх на виду.

— Що ж покликало вас такого раннього передліття і в таку дальню путь?

— Маємо доручення від князя Добрита і всіх князів землі Троянової побачитися з імператором Візантії Юстиніаном й поновити договір, укладений свого часу між антами та Візантією.

— Яка ж тому причина?

— Поновленню себто?

— Так.

— Договір, підписаний тамтих літ, укладався з імператором Юстином. Нині на чолі Візантії стоїть августійший Юстиніан. Це і є вона, причина.

— Я можу чимось допомогти вам? — Хільбудій старався бути прихильним і відтак добрішим за саму доброту.

— Єдиним: дозволити, коли стихне, правитися далі.

Помислив мить-другу і вже потім запитав:

— То, може, сухопуттю поїдете? Море небезпечне цеї пори, дмуть перемінні й доволі сильні вітри.

— У нас немає чим правитися сухопуттю.

— Про що річ! — пожвавився намісник діоцезу Фракія і зробив рух, схожий на те, що мав намір підвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав і стримав себе. — Я забезпечу кіньми. І охорону дам.

Ідарич перезирається з своїми, ніби питається, як бути, затим кланяється чемно і так же чемно каже намісникові:

— Спаси біг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.

Прохолода приходить до Хільбудія значно довше, аніж збудження.

— Воля ваша, — розводить руками і встає-таки. — Морем то й морем. Прошу слів до столу, поснідаємо разом.

За столом бесіда пожвавішала. Сли певні були: Хільбудій дозволяє їм пливти по стишенню бурі до Константинополя і розщедрилися на слово, Хільбудій сприйняв ту щедрість за правдивий вияв дяки і теж, не церемонився у виборі слів. Коли ж настав час прощатися і сли нагадали: їм сьогодні вже треба добратися чимось до Одесу, одмінився на виду й сказав іншим, ніж досі казав, голосом:

— Доправимо, як же, тільки не сьогодні.

— А коли?

— Як буде на те воля імператора. Спершу маю запитати його, чи може прийняти вас.

І нарікали анти на Хільбудія, і погрожували у відведеній для них оселі Хільбудію, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далі погроз та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледіли, що ромейський привідця у Фракії сів на поданого йому коня і виїхав у супроводі кінної охорони з двору, заворушили мізками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби порятувати себе і те діло, заради якого правилися до Константинополя.

Перший надумався й спинив їх у пошуках князь Волот.

— Я знаю, що маємо вдіяти, аби не ми — Хільбудій опинився в дурнях.

— Кажи, послухаємо.

— У мене є тут, у Маркіанополі, надійна людина. Якщо вона не подалася цього ранку до Одесу, візьму зараз кількох вас із собою, куплю з поміччю тієї людини коней, і поки Хільбудій тішитиме себе думкою, що одурив антів, буду в Константинополі. А доберуся до імператора — усе викладу йому, як є.

— На розмову з імператором слід було б іти мені, — вкинув слово Ідарич.

— То було б чи не найліпше. Та хто піде на розмову з Хільбудієм, коли він знову захоче зустрітися з слами? Ти був у нього, Ідаричу, тобі доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось із нас зник.

VIII

Миловида так увірувала в своє визволення з ромейської неволі і так дуже сподівалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто іти зараз на лодію", — ледве стримала себе, аби не розплакатися.

— Діду Боричу, — спитала, коли ждати не було вже терпцю. — Може,