Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ні. Раз тішився, виходить, думав. Ліпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо — до пуття не знає, а кличе. Хочеться привілля чи все ще точить, ніби шашіль дерево, невдача, те, що поїхав до ромеїв і опростоволосився в ромеях? А чи так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали його ромеї з людом. Однак і ромеїв припер до муру. Вибачались за вторгнення, сказали, пришлють слів і покриють вчинену розбоєм шкоду, складуть ряд про мир і злагоду між землями-сусідами. Бо не хочуть розбрату і січі з антами, бо знають, хто такі анти.

Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, і спинився. Перше, що впало у вічі, — синіло плесо між гіллям. Розглянувся — і затамував віддих: в озері, за зарослями, купалася дівчина. Сміялась від холоду чи приємного вдоволення і викидала поперед себе руки, одгрібала ними воду, вигинала біле на синій гладіні тіло, — таке біле і таке пружне та знадливе непорочно накресленими лініями, що князь як став, застигнутий, так і стояв, не зважуючись поворухнутися.

А дівчина не помічала, що не сама тут. Коли б помітила, не почувала б себе так вольготно і безборонно привільно; лягла горілиць, розкинула на воді руки, дивиться в небо і милується небом.

"Миловида!" — Князь розгледів нарешті вид її й пізнав. Якусь мить не міг втямити, що йому вдіяти. Стояти й дивитись не випадає — не молодець уже, а до того ж князь, привідця й совість усього люду, — і йти боязко. Примітить, що був тут, бачив її нагу — до стійбища не прийде, втече, палена соромом.

Діждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, і пішов пріч, удаючи, що нікого не бачив тут, нічого не знає.

А настала ніч — місця собі не міг нагріти в просторому княжому наметі. Лягав спати — не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бік, сідав — не сиділося. Мов дивне видиво, ставала перед очі й будила уяву ота русалка білотіла, дівчина з божественними лініями жіночих зваб. А найбільше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була поруч, через один намет, може, спала, а може, й ні. Ніч не пізня ще, а думати є про що. Ано, їй теж є про що думати.

"Не для того брав її серед знедолених, — вкотре пригадував Борича і його мудрість, — аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню, і пошкодував її". А він, князь Волот, чи пошкодує тим, що не скаже правди і про Випал, і про Божейка? Вивезти з ромеїв вивіз, а куди і для кого привіз? Випал спалено, стариню, гляди, порубано, а ровесників її сплутано й загнано в чужі землі. На таку знайдеться хтось? А хто він буде, той хтось? І чому князь Волот мав везти цю божественної ліпоти дівчину для когось? Казав уже і ще раз скаже: такі, як Миловида, створені богами на те, щоб множити рід людський, народжувати красних серцем і видом молодців. Чи йому, князеві, заборонить хтось мати другу жону? Чи його осудять цікаві, коли пояснить цікавим: "Я хочу, аби в Тивері було кому сісти на княжий стіл, аби в мене були сини-соколи, ті, що боронитимуть землю від татей із чужкраю. Ця — та, що народить їх, що примножить рід Волотів і славу Волотів..." Супротивитиметься Малка? А хто питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати їх? Як він, князь, зволить, так і буде. Та й мати Доброгніва благословить на це. Вона знає, як було Волотам, коли загинув муж її, князь Ярош, а згодом — і старший син. Уся надія була потому на нього, Волота, як нині — на Богданка. То чи варто вагатися, коли так? Дівка зріла вже, має розуміти, чого хоче від неї і що дасть їй князь; не поселянкою — володаркою землі Тиверської стане, матиме в особі мужа князя-повелителя, своє вогнище і свої розкоші в Черні чи поза Черном.

Схопився, вжалений тією вірою і тими злюбними намірами, ба вотолу накинув уже на плечі, а далі намету не пішов.

"Що ж я скажу їй? — спинив себе. — 3 чого почну розмову? З безвиході, в якій опинилася, з правди, що її рано чи пізно маю сказати? То ж он яка правда, вона уб'є дівчину. Чи після того можу говорити про злюб і про свої бажання зробити її щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Черні, гляди, не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по ній і слід прохолоне".

І хотів, і не зважувався підійти до намету вивезеної з ромеїв полонянки. То правда, ніч не така вже й пізня, однак дівчина он скільки не доспала їх, як перестрахалася за ті тривожні дні, за недоспані ночі. Не даремно ж так полоскалася в озері, так старанно змивала з себе і піт, і бруд, і страх ромейський, користуючись тим, що поруч ані лялечки.

Аби не туманіти на самоті, пішов до сторожі.

— Хто? — запитали зненацька і не там, де сподівався.

— Князь. Пильнуєш?

— Ано. Ніч, мовби вороняче крило, за п'ядь нічого не видно. Мусимо дивитись, і в оба.

— Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. І таті, і ромеї можуть об'явитися.

— Затим і вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.

Помовчав, і вже тоді, як надумав іти, сказав сторожовому.

— Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.

Біля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть, ані звуку, ані півзвуку з її похідної оселі.

"Хіба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"

Ступив крок, другий і одхилив запону.

— Миловидко! Гей, Миловидко, чуєш?

Мовчання. Прислухався — і вловив неголосне, одначе й не стримуване пересторогою дихання.

Спить. Уявив собі, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи, може, півтора від нього, й задихнувся, міцніше, ніж досі, стиснув запону в руці. Проте не шарпнув її й не відкинув як недолугу, нічого не варту заваду.

"Я не обавник якийсь", — осмикнув себе і, щоб чогось не сталося раптом, одвернувся й посунув до свого намету.

Кинув осторонь вотолу і так, як ходив, упав на постіль. Чи довго лежав, тамуючи бажання-муку, не знає. Певно, довго, бо коли засинав, не сумнівався уже: не сьогодні, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж заснув, спав, видимо, міцно, бо не одразу почув, як налетіла звідтам, із-за гір, буря й шарпнула наметом. Тоді аж кинувся й завважив неабияку колотнечу в небі, як плеснула синім світлом блискавиця й торохнув дужий, із тріском та вилясками грім. А вслід за тим полосонув по намету густий і буряний дощ.

Не встиг підвестися і втямити, де він, що діється довкола нього, знову креснула, освітивши лиман, лодію в лимані блискавиця, сколихнув землю сильний (таке відчуття, що зовсім поруч) грім.

— Ой боженьку! — заволав хтось жіночим голосом, і князеві не треба було догадуватися, хто кричить, — з жінок вона одна тут, крім Миловиди, більше немає кому кричати.

Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж і подався назад, шукав, мацаючи руками, вотолу. А блискавки, здавалось, і не згасали, креслили за нещільною стіною намету небо — то вздовж, то впоперек, і кожен їхній спалах супроводжувався ударом грому, часом віддаленим, а більше близьким і несхибно разючим.

Вихопився назовні й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а вслід за тим — на ще відчайдушніший, ніж перше, дівочий крик.

— Миловидо! — шарпнув запону й опинився поруч із зіщуленою, волаючою про поміч дівчиною. — Що з тобою, Миловидо?

Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками міцну його шию, тиснеться і плаче, а плачучи, позойкує. Була гаряча ще зі сну і разом з тим трепетно довірлива, така прихильна й довірлива, що він сам відчув у собі змаління сили й затремтів знеможеним солодощами тілом.

— Заспокойся! — угомоняв її. — Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?

— Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! — казала й тремтіла, мов лист на вітрі. — Чуєш, як грюкає? Довкола намета б'є, все поціляє.

— Ну що-бо ти! — зітхнув полегшено й сам, здавалось, заспокоївся по тому зітханню. — То тільки здається, що все по тобі й по тобі. Далеко б'є. Бачиш, мені нічого. І тобі нічого вже не буде. Заспокойся.

Пригортав і пеєтив її, мов дитя. Зрештою відчув: заважає змокла, поки біг, вотола, й скинув її одним махом плеча. Сів зручніш і Миловиду вмостив зручніше.

"Боже Свароже! — казав сам собі і захлинався тим казанням. — Вона осьдечки, на руках у мене. Липне, ніби мокрий лист, і шукає захисту".

Чи такий радий був і не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив і користався нагодою, — однією рукою горнув до себе Миловиду, другою гладив-заспокоював, а гладячи, звірявся: то ж не мана була, еге? У цеї дівчини такі ж дивовижно непорочні лінії, як і в тієї, що купалася в озері, вона уся така, як видавалася там.

Що певніший був у своїх звіряннях, то відчутніше п'янів і втрачав над собою владу. Спершу тільки аж надто щиро горнув до себе дівчину й купався обличчям у її розпущених на ніч косах, а далі й зовсім пустився берега: відчув на собі гаряче дівоче дихання й припав до відкритих з ляку чи з надмірної довірливості уст.

З усього, що було потім, пам'ятає одне: з покірної щойно дівчини Миловида зробилася раптом кицькою.

— Кня... Княже?! —шарпнулася під ним, пориваючись випручатися, та, безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила, пазурі свої. Волот змушений був відвернутися, а проте не послабив обіймів. Підцьвохнутий злюбним жаданням, ще відчайдушніше прагнув жаданого. Щось обіцяв явно не схильній до злюбу дівчині, в чомусь присягався і певен був, вона не лишиться глухою до його княжого слова: обіцяє ж не якусь там абищицю — золоті гори. А замість послуху і згоди отримав різкий і болісний удар у плече.

Тоді аж, як сахнувся від неї й затиснув уражене місце рукою, збагнув, що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього до пояса стилет, вихопила його і вразила прикрите всього лиш сорочкою тіло. Болю, принаймні такого, як спершу, не відчував уже, зате явно відчував, як розпливається під рукою липка й гаряча кров.

У спалахах, що їх не переставали викрешувати блискавиці, побачив, як тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дівчина й тримала перед себе націлений на нього стилет.

Хіть одразу ж згасла, замість неї злоба підступила до серця і стала помітно закипати в серці.

— Як же ти посміла?

— А князь як посмів?

Аж пересмикнуло Волота. Націлився було сказати те, що спливло тієї миті на думку, та опам'ятався і стримав себе.

— Я ж не тать і не обавник. Кажу: вп