Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ми лодії не пройдуть через пороги, розбиватимуться і неминуче. А крім того, асійські таті промишляють там. Коли побачать нас із товарами, не дадуть доправити до моря. Отож ми винесли з тої нашої мандрівки іншу мисль: плавання в полуденні краї слід починати звідси, з Тиверської землі, якщо буде на те воля тиверці в.

Волот більше, ніж інші, був зацікавлений речницею полянина Гудими, через те не спускав із нього пильного ока.

— Воєвода хоче сказати: товари треба буде правити возами до Черна, а звідси лодіями — за море?

— Можна, княже, й так, а ще ліпше буде, коли оберемо для морського пристанища стару грецьку Тіру.

І знов загомоніло застілля: а так, Тіра — зручне місце для морського пристанища. Там — лиман, а лиман — те, що й море. Звідти можна буде ходити не лишень у Мізію та Фракію, а й до самого Константинополя.

— Там має бути город? — цікавиться Волот.

— Поки що досить острога.

— Відтак і вої?

— І вої, княже. Такі числом, при такій броні, за такими мурами, щоб могли захистити наші лодії і наші товари, а ще були б надійною сторожею в усьому Придунав'ї.

— Муж із полян правду каже, — вихопився хтось із підпилих тиверців. — Давай, княже, згоду! Матимемо пристанище — матимемо й лодії, а матимемо лодії — дістанемо ромейських татей у фортецях і поза фортецями. Ано! Тоді нам не лише Хільбудій, сам імператор із палатійськими воями не страшний буде.

Князь Волот виповнив вином братниці гостей, затим — свою.

— Усі так мислять? — підвівся за столом.

— Усі! Давай, княже, згоду!

— Згода буде, та є ще питання до нарочитих мужів із полян: чиє то буде пристанище?

Гудима осміхнувся, а проте не зволікав із своєю речницею на те.

— Чия земля, тому належатиме й пристанище. Поляни, як і уличі, дуліби, сподіваюсь, задовольняться тим, що матимуть у Тірі свій куток, свої сховища для товарів і свої лодії. А ще — дозвіл на перевіз, на право безборонно правитися з товарами по Тиверській землі.

X//

Що ближче підходила Миловида до Випалу і своїх кревних у Випалі, то менше було певності в ході.

"Боги, будьте добрі, — благала подумки. — Збережіть їх і помилуйте, зробіть так, аби те, що казав князь, не стало правдою. Най то буде всього лиш вигадка мужа, котрому будь-що хотілося зламати й лишити при собі дівку. Най буде ліпше так, аніж інак. Чуєте, боги! Зголошуюсь не застати ані старої, ані нової оселі, в котрій так бажалося жити і тішитись знадами світу, та не зголошуюсь, не хочу, аби сталося щось гірше. Зробіть так, боги ясні, аби застала там, у Випалі, і маму, і тата, і братика з сестричкою, бабуню з дідусем. Не робіть мене сиротою, ласкаві боги, не губіть до краю".

Ішла з Черна тією самою путтю, що й минулого поліття їхала з татом, мамою, супроводжувалась Божейком. Через те по примітних обочинах, дубах та галявинах бачила: Випал не так і далеко вже. За тим лісом піде поле, а вийде в поле — побачить оселі випальські. Бо лежать у долині під лісом, бо з поля їх так гарно видно. Швидше прийти б та глянути на Випал, та потішитись зустріччю з кревними — ото і всі Миловидчині жадання, уся турбота. Та ще тривога: чи ж діждеться її, зустрічі?

Тим жила, верстаючи неблизьку путь, звідти, власне, й черпала силу для своєї путі. А вийшла з лісу та глянула в діл — стерялась і змаліла на силі: на місці осель випальських лежало суцільне згарище. Лише там, де була околія Випалу, стояло осиротіло кілька халуп.

— Горенько моє! — заплакала. — Невже ж і все інше — правда?

Таки повірила, мабуть, тому, що казав князь, ішла й світу не бачила за сльозами. А розшукала на згарищі місце, де стояла дідусева хижа, розглянулась на попелищі, що лишилося від нової татової оселі, і зовсім заголосила. Кликала матір, тата, кликала братика, сестричку, нарешті бабуню, свою найдобрішу з усіх добрих та прихильних до неї людей, — дарма. На всі чотири сторони світу кликала — і все дарма, ніхто не відгукувався на її клич.

Геть змаліла на силі, плачучи, й присіла на єдину на всьому подвір’ї колоду, що лежала свого часу біля дровітні і вціліла від вогню. А присівши, схилила на руки обважнілу від невтішного горя голову, схлипувала. Нікуди не поривалася більше, ні про що, здавалось, не думала, сиділа й ковтала щедрі в такій оказії сльози. Аж чує — наблизився хтось. Оглянулась — господиня з сусіднього подвір'я.

— Чи не Миловидка часом?

— Не пізнали, бабуню?

— Боженьки! — зраділа жінка. — Жива, виходить, повернулася до отчого порога!

— Як бачите. А чи жива моя стариня, усі кревні? Чом нікого не бачу?

— Лихо постигло нас, дівонько гожа. Глянь, що зробили таті ромейські з Випалом. Мало кого обійшло воно, те страшне лихо, а ті, кого обійшло, у лісі зараз, рубають дерева для хиж.

— Ну, а мої тато, мама? — підійшла і вхопила стару за обидві руки. — Чулись-те, мої кревні живі?

Сусідка не зводила з неї посмутнілих очей.

— Тобі б не питати, Миловидко, мені б не розповідати.

— Йой, бабцю, та що це ви кажете?

— Що чуєш, дитино. Вельми ревно захищали вони нову свою оселю, і всі полягли.

— А бабуня, діти?

— А бабуня, діти ховалися в підкліті старої оселі та й сховалися на віки вічні.

На крик, на жалощі Миловидчині полишили підземні житла-криївки й збіглися докупи всі інші поселяни випальські і найперше ті, чиїх дітей, як і Миловидку, полонили на передлітті й погнали до чужкраю ромеї. Обступили Ярославову дівку й не стали зважати ані на горе, що спіткало ту, ані на муки зраненого болем серця, питали-розпитували, де взялась, як вирвалася на волю, чи бачила їхніх дітей, онуків, чи знає, де вони і що з ними?

Що мала робити? Мусила розповідати людям, де їхні кревні, яка доля спіткала молодців, яка — дівок. А поки розповідала та журилась, розповідаючи, власне горе встигло зріднитися з чужим, і стало журбою — бануванням для всіх.

— Князь був у імператора і просив за полонених, мало не звільнив їх усіх, — хвалилася й починала ловити себе иа гадці, що стала прихильницею князя і його діла. — Імператор присилав до Маркіанополя та Одесу своїх людей, і ті люди мали звільнити вже виведений ґвалтом із Тиверської землі люд, та ба, ромейські воєводи встигли посадити той люд на лодії й вивезти морем на далекі торги.

— Боженьки! — заволали жінки. — Та то ж вічна каторга! Та не буде ж звідтам ані привіту, ані одвіту! І рученьки скують нашим дітям веригами, і устонька замкнуть чужим словом та буком. Імені примусять зректися.

І голосили, і приказували на колишнім Ярославовім обійсті, мовби жалобу справляли тим голосінням — по господарю, що так багато вклав праці, аби мати її, свою господу, по господині, що ростила діток і дбала про діток, по дітках-мучениках, як і по бабуні, дідуневі, що берегли і не вберегли предківського вогнища. А коли виплакали сльози та вилили з сльозами надмір туги, забрали з собою Миловидку й сказали Миловидці:

— Живи з нами, дитино. Прийдуть із лісу старійшини, прийде твоя тітуня, помізкуємо купно, з ким тобі бути у Випалі і як жити.

І сусідів послухалася Миловида, і старійшин, тітуні діждалася з лісу, і тоді, як сказали: "Іншої путі немає: живи в кревних і роби те, що роблять нині всі", — не стала перечити. Тут свій люд, а між своїм людом і радощі будуть приємніші, і болі легші. Ано, он як мало лишилося їх, випальців, і в кожного, хто лишився, не менше, ніж у неї, горя. Та сина чи мужа втратила, та — доньку, ще інша — і мужа, і сина, і малих дітей. То з ким же їй, Миловидці, жити й єднатися нині, як не з своїм людом? Навіть не згадала того, що князь казав: коли що, не обминай Черна і мого терема в Черні. Сказали: мусиш іти туди, де всі, — пішла; сказали: треба робити те, що роблять, рятуючись від лиха, випальці, — робила. І на передлітті, і влітку, і на політті, аж поки не спинили: "Доста. Зиму перезимуємо в тих хижах, що звели, решту будуватимемо наступного літа".

Жила в тітуні й хилилась, ясна річ, найперше до тітуні, татової молодшої сестри. Почувалась при ній, може, й не так, як при рідній мамі, та все ж почувалась не зле, ба навіть мала втіху від того, що її жаліють, стараються загодити. А зайшло на справжнє поліття, захлюпали за вікном тітуниної хижі дощі, почала відчувати себе щораз відчуженішою і засмутилася. "Де-то Божейко? — гадала. — Як там Божейку? Невже то правда, що казав князь, — продали ромейським навікуляріям або римським арматорам, закували у вериги, і сидить він тепер при веслі денно і нощно, відкритий для пекучого полуденного сонця, для холодних дощів на політті чи передлітті!"

Боги милостиві! Що ж воно буде, коли так? Вона ж не діждеться його звідти доки й сонця-світу. А визволити й поготів неспроможна. Одне, треба потрапити якось до ромеїв, друге, знайти його в безмежних землях ромеїв, третє, мати за що викупити і знати, до кого вдатися, аби викупити.

"Бідне моє ладонько, — втирала сльози. — Чи й ти так сумуєш за мною, як я за тобою? Що мислиш-гадаєш, як почуваєш себе на тім холоднім морі, в далекім і ворожім чужкраї?"

Не хотіла аж надто виказувати себе рідним та близьким, через те не завжди давала сльозам волю. Або ковтала, щойно випустивши, або тамувала в собі і мучилась тамуючи. Тоді йшла з хижі й робила щось на подвір'ї чи на подвірниці. А то й зовсім зникала з тітуніних очей. Куди брела багнистими вулицями, чого хотіла — сама не знала. Аж поки не вибрела одного дня до лісу, а лісом — до того дуба, біля якого молилась-благала, аби прийшов до неї Божейко. "Це ж там, за лісом, — згадала, — є Сонцепікська весь, а в тій весі — Божейкова стариня. Були принаймні. Чи вціліли після тої ромейської напасті і весь, і стариня? А коли вціліли? Га, що коли вціліли? Стариня ж його не знає тоді, де подівся Божейко і що з Божейком... Йой, як же це вона, Миловидка, не спромоглася піти й сказати. То ж нечемно й негарно з її боку. Таж у тата Божейкового, мами Божейкової серце розривається, мабуть, з туги, а ще більше з невідомості, де син, що з сином, а вона мовчить собі. Порятувалась, прибула до рідного краю і мовчить.

Така, що знялася б оце та й подалась у ту сторону світу, де Сонцепік. А згадала, що принесе Божейковій старині, і прохолонула: адже стариню не потішить те, що скаже про Божейка.

"А що потішить? — передумала враз. — Невідомість? Оте, що поїхав перед Ярилом не знати куди та зник не знати де? Ні, я мушу піти. Най нагр