Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

де — підуть за море з товарами, а зворохобляться ромеї — підуть на тих же лодіях і до ромеїв: сюди, на Дунай, а то й до самого Константинополя. Аби знали ті ненадійні сусіди, що анти мають при Дунаї свій Константинополь. Аби знали і потерпали!

Із вічем князь Волот уклав-таки ряд, і доволі надійний. Цього літа тиверські поселяни йдуть на пониззя з сокирами й допомагають тим, що вціліли після ромейського ґвалту, спорудити до зими хижі, наступного підуть у Подунав'я й споруджуватимуть сторожові вежі та забудови при вежах. Підуть ті самі поселяни чи інші — то вже турбота старійшин на волостях. Вони уклали з князем ряд, мусять подбати, аби були у Подунав'ї будівничі. Про все, що треба для зведення будов, подбають князь і його мужі.

До Черна повернувся відчутно втомлений, до всього й Малки не застав удома; як і на передлітті, влітку, сиділа з дівчатками біля Богданка. А без Малки, дітей порожнім та сумним видався Чернський терем. Тому не засидівся у ньому, вже наступного дня сів у сідло й погнав коня до Соколиної Вежі..

Малеча заскучала за вітцем не менше, ніж він за нею. Заглядала у вічі та щебетала навперебій, коли сиділи купно у теремі бабусі Доброгніви, невгавала й тоді, як пішли, прихопивши й Богданка, до лісу, гуляли знадливими в Соколиній Вежі узліссями. З усіма був підкреслено уважний та добрий, а з Богданком чи не найбільше. Бо таки жалів його, хай не вголос, про себе, все ж визнавав: син покараний за отчі провини. А крім всього, знав уже: мати Доброгніва лишає отроча на зиму при собі. Усі будуть з татом та мамою, усім стелиться весела путь до Черна і ще веселіша — у Черні, а Богданко коротатиме темний свій вік тут, лишень з бабунею та з бабунею. Як міг не жаліти після всього сина і не упадати коло нього? Геть усі статки свої, крівцю свою віддав би, аби зарадити його темноті. Та ба, не зарадить. Бабуся Доброгніва береться зробити те, тож хай буде, як вона хоче. Ачей, і зробить.

І день, і другий, і третій відсипався та почував себе всього лиш вітцем князь Волот. Та мужем жоні своїй, та сином матері. А на четвертий постукалися до воріт і гості — прибула жона воєводи Вепра з донькою.

— Б'ю чолом князеві, — спинилась і низько вклонилася, коли вийшов із дверей, зачувши іржання коней на подвір'ї. — Низький уклін і княгині Малці, — побачила і вклонилась теж.

— Спаси біг. Проходь та будь гостею, сусідко гожа. Як добре зробила, що згадала та прибула, що не забуваєш нас.

— Почула, що князя боги повернули нарешті до праотньої оселі і не могла не навідатись.

Обіймались і чоломкались, а тим часом говорили.

— Чи не воєвода Вепр приніс ті вісті?

— Воєвода у Черні, княже. Гінці його сказали. А тут і Зоринка наполягла.

Дівчинка стояла осторонь. Загледівши, що князь із княгинею звернули нарешті на неї увагу, заясніла видом і віддала чолом.

Княгиня не забарилася підійти до неї, обняти та привітати щиро. Знала-бо: вітає не просто гостю, вітає Богданкову наречену, ту, котра коли не стала ще, то стане, як не зашкодять боги, ще одною донею й княгинею в землі Тиверській. Правдиво кажучи, більше коло неї упадала, аніж біля її мами і своєї посестри, чим неабияк тішила й посестру. Ано, хто ж лишиться байдужим та непотішеним, бачачи, якою втіхою є для сторонніх твоя дитина? А княгиня Малка не просто ж собі стороння, вона — перша на всю Тивер жона. Ось тільки Богданко...

— Князь, яко вірний домочадець, — заговорила дещо іншим голосом Вепрова, коли пустила свою півдівку між Волотових дітей, — ані на день не затримався у Черні, кинув усі стольні діла та й додому мерщій.

— Йой, Людомило! — Малка їй. — Чи мислиш, що кажеш ото? Таж ті стольні діла всеньке літо тримали його на обводах. За три місяці об'явився тут чи не втретє і кажеш "мерщій"?

— Людомила знає, що каже, — весело грав очима князь. — Нарікає тим на мужа, котрий, мабуть, рідше буває у Веселому Долі, аніж я в Соколиній Вежі. Таки нарікаєш, га, Людомило?

Вепрова відмахується від того, що чує, а проте й не вельми.

— Чи князь не відає, який у нього воєвода? Йому домівка, що вовкові торішнє лігво: тоді лиш і згадує про нього, як захурделить.

— Отак навіть?

— Коли б не челядь, не знаю, що й робила б із тим Веселим Долом. Усе на мені він та й на мені. Знаєте-бо: і худоби та ролейних нив маємо немало, і бортей та перевісищ наставили по лісах, а муж у Черні та й у Черні, сама змушена дбати про все та давати всьому лад.

— Тоді з дозволу ласкавої Людомили вчинимо з ним маленький жарт. Згода?

— Вепр-бо є. Чи варто?

— Варто, коли такий. Пошлемо зараз гінця й покличемо до мене. А вже тут і відсвяткуємо завершення літа купно.

Жарт видався, як ніколи, доречним, а утча і зовсім славною. І для мужів, що були добрими радниками у ратнім та стольнім ділі й мали про що говорити під хмелем, і для жон їхніх, що вважали себе посестрами, а відтак не просто дружніми — родинно зближеними. Та чи не найбільше —для дітей, у них своє було застілля і втіхи-гулянки свої. Зате які по-дитячому веселі і по-молодечому гомінкі! Навіть Богданко забував у тому галасі-весіллі, що він незрячий. І сміявся, і галасував, і радів, яко старший, коли в тих, що були коло нього, доходило до скрути. Бо була з ним Зоринка. Бо в тої Зоринки таке добре та прихильне до нього серце, така щедра вона, старша серед дівчаток, на вигадки, що де вже тут думати про темінь в очах і про смуток на серці. Радістю та втіхою іскриться воно, а чи ті іскри такі часті гості, аби цуратися їх? Присяйбіг, навіть тоді, як умовкло все, а гості почали збиратися та їхати хто куди, не був такий засмучений, як міг би бути. Бо обіцяли всі: і Зоринка та її мама, і кревні його, що не востаннє тут. Наїздитимуть і будуть з ним, наїздитимуть і будуть.

Від того дня Волот примітко добрий був із жоною своєю, а ще добрішим — із дітьми. Чому — сам не знав. Може, просив вибачення за те, що так думав про всіх них отам, у наметі над лиманом, а може, тільки хотів би попросити, та не міг. Ано, чи то ж легко підійти й сказати: "Я зраджував вас: і тебе, жоно, і вас, діти... Побачив дівку неземної ліпоти і порочив вас перед нею, йшов на зраду, чим, певно, й прогнівив богів, а прогнівані боги покарали мене найбільшою карою — сліпотою сина". Ой ні, сказати таке не годен, ліпше буде, коли не знатимуть.

Помічала чи не помічала його муку-каяття княгиня Малка, одні боги відають. Добре вже те, що на прихильність відповідала подвійною прихильністю, а на ласку — благоговінням. Як і діти, між іншим, надто найменша — Миланка. Яскою дивилась на свого тата, збиту не давала. Як тільки зайшов до терему, уже й біжить, зирить-заглядає у двері. Та усміхається так, що й камінний не втримається, скаже: "Ходи, дитино".

Не гнівався за те ані на неї, ані на няньок-челядниць. Саджав на руки і втішався щебетом-розумуванням, очицями довірливо добрими і чистими. І слухав уважно та чинно, а то й сміявся слухаючи.

— То ти отака у нас! — ширив подивовані очі. — Умієш бути пташкою й співати, яко пташка?

— Ано.

— Ану ж бо, ану заспівай.

Дівчина не хоче бути проханою. Швиденько злазить із татових колін, стає, як належить, на її, дитячий, розум стати, і наспівує:

— Воробчику пташку, пташку, Чи був ти у нашому садку? Чи видів ти, як мак сіють? — Йой вотак сіють мак, Йой вотак сіють мак.

Князь підхоплює малу свою на руки, пригортає та цілує щиро.

— Яка ж бо ти втішна у нас, Миланко! Яка мила дівка! Це ж хто тебе навчив сьому? Бабуся?

— Атож.

— І ти сіяла вже мак?

— Ні, збирала лишень. Бабуся веліла на передлітті приїздити, тоді сіятимемо.

— Поїдеш?

— Чом ні? А татусь поїде з нами?

— Поїду, дитя моє.

— На все літо?

— Ні, на все літо не зможу. Приїздитиму на свята і коли матиму вільну годину.

— Приїздіть, татку. Там так пригоже, що й ну. І песик у бабусі єсть, і кицька та курчатка єсть. А ще бабуся багато казочок розповідає нам, пісень співає всяких.

— Ов! То ти й казочки вже знаєш?

— А знаю.

— Може, розкажеш?

— Най потім, як спати лягатиму. Казочки перед сном розповідають.

— Чи ти ба!

— Я ліпше заспіваю вам ще.

Вона не чекає запросин, злазить і йде в танок. А танцюючи, наспівує:

— Дзьобка маленька, Де твоя матінка?

— На маківці сиділа, Дрібен мачок дзьобала:

— Дзьоб, дзьоб, дзьобаиець, Ходить дівка у танець, А за нею молодець.

— Не ходи, дівко, у танець, Лихо буде під кінець.

Вони так голосно сміялися, часом здіймали такий вереск, що челядниці оглядалися врешті-решт і бігли шукати свою втікачку.

Не раз думав князь: чи то ж гоже, що все Миланка та Миланка тішить його. Може, час уже й батькові потішити Миланку?

Шукав і не знаходив для неї розваги або часу на розвагу. Тоді аж надибав і спромігся на все разом, як випали сніги.

— Ану-бо, Малко, — зайшов знадвору незвично збадьорений. — Збирай дівчаток та одягай тепліш. Поїдемо до Соколиної Вежі. Прокатаємо наших соловейків на санях-залубнях і Богданка провідаємо.

І сідали в запряжені трійкою коней сани, і їхали засніженим полем чи лісом, Волот не переставав бути таким, яким бачила його княгиня вранці. Сміявся, потішений розумуванням доньок, сам смішив і все нагадував челядникові: "Гони, гони вороних! Вони вигуляні, най ідуть чвалом. Щоб сніг летів з-під копит, щоб вітром дух забивало нашій Милані. Їй до вподоби це. Правда ж, Миланко?"

Укутував дівча, зазирав у збадьорені не менш, ніж у тата, оченята і тішився тою бадьорістю.

"Ні, я був несправедливий до Малки. — зізнавався. — Присяйбіг, несправедливий! Дівки — не така вже й пагуба для роду. Он яка ліпотна старша — Златка. А яка— Миланка. Друга Миловида буде на вроду. То чи треба падати духом і нидіти, коли так? Спіткало лихо сина? Не матиму спадкоємця-кревника? То матиму двох зятів! Котрийсь із них замінить сина, коли вже піде на зле, і сяде на княжий стіл у Тиверській землі. Ано, не все уже втрачено.. А може, й нічого не втрачено".

XVI

Зима віддавна була порою перепочинку. І для князів та їхніх мужів, і для смердів-поселян. Не до перепочинку лиш рукомеслим людям: зброярам та золотарям, ковачам та ливарникам, стройникам та ткачам. Тим, навпаки, слід надолужувати взимку, брати на прожиток те, чого не візьмуть на передлітті, влітку, коли у полі гаряча пора. І все ж рукомеслих не так багато. Всі інші знають: настала зима — настав час для перепочинку, а кращим перепочинком завжди були й залишаються лови.

Не втримався від них і князь Волот. Відвідин