Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Навпаки, удав із себе потішеного зустріччю і поспішив до Анастасії. Та одразу ж змушений був виказати і подив свій, і тривогу.

— Не нас, — стримала його посинілими на холоді устами Анастасія, — дітей звели забрати передусім.

"Дітей?! — запитав потухлими з ляку очима. — Свята Богородице! Вона привезла з собою й дітей?"

Поки слуги ставили на визначене місце фургони, розпрягали й вели в конюшні коней, потім носили привезене з Константинополя добро, допомагав роздягатися й упадав по-батьківськи коло дітей, питав-розпитував, як їхалось їм, чи дуже перемерзли в путі. А залишився на мить-другу наодинці з жоною, не втримавсь-таки й поцікавився:

— Що трапилось, Анастасіє? Сподіваюсь, не з примхів покинула теплу домівку в Константинополі й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимової пори путь.

— Не до примхів, мужу мій. Не маємо вже ми домівки, вижили нас під зиму із тепла.

— Як то?

— Та отак. Константинополь повстав на свого імператора. Згоріла від рук зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселі знаті, згорів сенат, преторій, та що преторій — святої Софії, церкви святої Ірини не пощадила караюча нас рука.

Аж ось коли Хільбудій остаточно забув, що він воїн і полководець. І видивився, як рідко коли видивлявся на свого бесідника, і змовк на довше, ніж личило б.

— Не може бути! А що ж імператор?

— Подейкують, готував кораблі для втечі. Коли б не Феодора, мали б уже іншого імператора.

Не вірив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасія так і сказала:

— Коли сумніваєшся, поцікався в братів моїх, вони і не таке знають.

Догралися. Подумати тільки: Константинополь повстав проти імператора, дійшло до того, що Юстиніан готувався до втечі. Де ж були когорти своїх і найманців? Що робили полководці Велісарій і Мунд? Вони ж обранці Божественного, на них покладався він, як на круту гору.

Нагоди для розмови з патрикіями Констанцієм та Іоанном не треба було шукати, вони самі побажали усамітнитися з високосановним зятем і викласти перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'яті і в серці.

— Честь і совість, — сказали смиренно, — зобов'язують нас бути відвертими: ми не тільки заради сестри пустилися в ці мандри.

— Розумію, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобні.

— Анастасія повідала вже?

— Ні, кажу ж: догадуюсь.

— В такому разі ти можеш і помилитися. Ми не погорільці, Хільбудію, ми — втікачі.

— Від охлосу?

— Ні, від імператора. Охлос повержений, а хто ж утікає від повержених у прах?

Оце діждався новини, оце потішили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить знати все, від альфи до омеги.

Вони (для Хільбудія то не таємниця), як і більшість торгового та ремісничого люду, — прасини, та циркова партія Константинополя, яка віддавна ворогує з партією аристократів і крупних землевласників — венетів. До Юстиніана — Хільбудію це теж відомо — ворогування те підігрівалося одним: венети — прихильники православ'я, прасини — монофісити, ті, що не пристали до рішень Халкідонського собору. Колись ворожнеча вичерпувалася утичками на іподромі, поділ на партії визначався носінням синіх і зелених плащів, наявністю в кожній партії своїх дімів — озброєного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього нападуть варвари. За Юстиніана ж до релігійних і циркових протиріч між венетами й прасинами додалося й переслідування прасинів, яко малоімущого й через те незахищеного імператорською ласкою класу. Користуючись прихильністю василевса і василіси, золота молодь партії венетів, іменована стасіотами, геть розперезалася в стольнім городі Візантії. Почалося з невинних забав — стасіоти визнали за потрібне виділитися з-поміж усіх інших дотриманням особливої, "гуннської" моди: одягалися в дивні, з високими буфами хітони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише спереду, ззаду, аж на плечі звисала буйна, здебільше не розчесана грива; на ногах теж "гуннське", із задраними вгору носками взуття. Константинополь спершу тільки усміхався, спостерігаючи ті витівки, та незабаром змушений був погасити ту усмішку. Від незвичного одягу стасіоти перейшли до ще незвичніших бенкетів на незаконно придбані сестерції, від бенкетів — до грабунків і розпусти: вривалися поночі до осель прасинів, забирали, погрожуючи мечами, коштовності, насилували жінок, дівиць, а коли прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й примушували суддів виносити вирок на користь венетів.

Василеве Юстиніан знав про ті безчинства, як і про порушення законів імперії, та, будучи венетом і явним прихильником венетів, удавав, що під його скіпетром у країні теплих морів панує злагода і благодать.

У відповідь на те мовчання молодь прасинів теж почала організовуватися в свої, прасинські, загони. Між стасіотами однієї і другої циркових партій нерідко доходило до справжньої різанини. Та імператор, а вслід за ним і епарх таки не помічали їх. Тоді старші серед прасинів, ті, чиїм розумом і совістю трималася партія і підвладні партії діми, скористалися святковими ристаниями на іподромі і викликали присутнього на святі Юстиніана на розмову. Не підбирали в гніві слів і не церемонилися з Божественним, висловили все, що хотіли висловити, а домоглися небагато: обурений звинуваченням у потуранні венетам, Юстиніан наказав провести в стольнім городі Візантії арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, і не зважати, арештовуючи, на приналежність до партії. Коли ж серед арештованих опинилися і прасини, і венети, знов-таки не завагався і підписав едикт про смертне покарання злочинців.

Сталося так, що один із прасинів і один із венетів під час прилюдного здійснення вироку над ними на центральному намісті Константинополя зірвалися з петлі раз, зірвалися і вдруге. Ця несподіванка пробудила заціпенілий досі люд, і він кинувся до місця страти й узяв засуджених під свій захист. Хтось із монахів не забарився кинути гасло:

"Цих — у церкву!" І виставлена епархом охорона нічого не могла уже вдіяти. Її зім'яли, відтиснули, зрештою, стали проти неї стіною. Монахи скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодію й повезли через протоку до храму, котрий користувався правом недоторканості.

І венети, і прасини покладали надію на помилування. Адже існує прадавній звичай: бути милосердними до тих, кого провидіння звільняє від петлі. З цією надією обидві партії йшли наступного дня на іподром, з тим проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс лишився непохитним. Правда, він не сказав: "Не помилую", та не сказав і: "Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дімоти обох партій забули про колишнє ворогування: об'єдналися воєдино і рушили на Августіон.

Тут і трапилося те, про що ніхто не думав і не гадав: дімотів підтримав увесь Константинополь і найперше охлос — той найчисленніший константинопольський люд, у якого, крім робочих рук, нічого не було, підтримали й зневажені Юстиніаном аристократи. На штурм Августіону вони, зрозуміла річ, не пішли, однак дали в руки охлосу наявну в їхніх арсеналах зброю. А того виявилося досить, щоб влада імператора повисла на волосині. Відчувши в руках зброю, а зі зброєю — силу, повстанці немов осатаніли. Забули про закон, не зважали на велике свято і святощі. Їх зустрічали мечі досвідчених воїнів, разили стріли, проти них кинули всю, що була в Августіоні й поблизу Августіона, гвардію спафарія Коллоподія, а вони не зважали на опір, на втрати в численних своїх лавах, мов божевільні, перли на мечі та щити, прокладали дорогу до палацу імператора й погрожували знищенням священного донедавна імператора. Згоріла в месницькому полум'ї не лише заселена сенатською аристократією вулиця Месе, впала під натиском повстанців резиденція префекта — преторій, за преторієм — в'язниця. Та ж доля спіткала невдовзі й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, — свята Софія, дійшла черга й до мідних воріт Августіона. Лютувала вікова помста, а вона не знає пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею — дарма, була потреба і була можливість вилити наболіле, помститися за давно і безневинно вчинені кривди, а коли є така потреба, кому яке діло до величі чи краси? Пали і бий, бий і пали, тим паче, що повстанці знали: горять не просто собі преторій та сенат, горять списки оподаткованих, боргові зобов'язання, якими вони обросли, як вівці реп'яхами, горить, зрештою, те, на чому стоїть влада імператора. Коли ж із в'язниці вийшли на волю не лише озлоблені всім і всіма таті, а й політичні противники Юстиніана, котрі не забарилися скористатися єдністю циркових партій, усього люду, а розквартировані на околицях Константинополя легіони відмовилися виступити на боці імператора, визнали за недоцільне втручатися у спір між народом і імператором, — сумніву не лишалося: Юстиніан як імператор доживає останні дні.

Воно до того і йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелів було сенаторам залишити, коли є така можливість, палац, сам теж готувався до втечі. В затоці стояв покликаний ним імператорський флот, що складався з кількох драмонів, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхідне було у вигнанні і що можна було вивезти з Августіона. Поки йшло навантаження суден, у залі засідань відбувалася остання, як її нарекли перестрахані придворні, імператорська рада. Робилися ставки: куди має правитися імператор, на яке провінційне військо можна буде покластися йому, аби повернутися з ним до Августіона і стати володарем імперії. Надія не вмирала, проте небагато було й певності в голосі радників, що повернення станеться. І саме тієї миті, як радники мали підвестися й піти кожен своєю стезею, прочинилися двері і на порозі зали засідань стала василіса Феодора. Її чудовий, воістину божественний лик був непомірно блідий, одначе зосереджено суворий, винятково граціозна постава — ще граціознішою. І очі палали не тим, що звикли бачити, вогнем.

— Ви не мужі, — сказала вона Божественному і тим, хто стояв обабіч Божественного. — Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гірший за раба; хто легко поступається порфирою, той недостойний порфири.

— Феодоро!..

— Що — Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля і моя влада, я не тільки зупинила б, я розчавила б ворохобників.