Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

За нею — і всі інші. Та якщо Миловида менш за все шкодувала, що не сидітиме за княжим столом і не бачитиме, що буде на пиру, то всі інші з Випалу не те, видно, думали. В усякім разі, хтось із молодців оглянувся невдовзі, а оглянувшись, зупинився й інших зупинив: той, що прибув посланцем від княгині, не повернувся до своєї повелительки, йшов слідом за випальцями.

— А ти куди? — не вельми чемно заступили переслідувачеві путь. — Миловида сказала, не піде.

— То й добре, я теж не піду, коли так. На нього дивилися, мов на блаженного.

— Княгиня не посилала мене, — пояснив. — Вона тільки бідкалась, що дівчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що кличуть. Коли Миловида не має бажання йти на той клич, я теж не повернуся вже до града. Ви із Випалу?

— Ну то й що?

— А я з Сонцепікської весі. Краяни ми і близькі.

— Хо! То чому ж мовчав? Чули, дівчатонька, це наш! — І вже не з нечемності, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.

Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалі теж є Божеї, одначе цей видався Миловиді приємнішим, ніж усі інші. Є щось у нього від рідної мами — такий лагідний і такий добрий, є щось від сонця — такий красний та звабний на виду, що й ну, а є й від вітру — веселий та жвавий, серце окрилюється, чуючи його. Та й бесіда он яка мила, єй-єй, як у їхнього пралісу: скільки йдуть, стільки й гомонить, усіх велеречивих примусив змовкнути. І все усміхається їй. Миловиді. Чом так? Кепкує, пригадуючи, як перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгині ? А певно, чом не посміятися, коли є з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усім і все розкажуть.

ІІІ

Хай славиться ім'я Божественного, одначе то тільки сказати легко: "Стеж, аби варвари не переходили ріки". Попробуй надати сказаному твердині істини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою істиною. Кому не відомо: землі імперії межують із землями варварів на сотні й сотні римських миль — від Понта Евксінського до Сінгідуна. А другої Довгої стіни на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай — не Маріца, його треба уміти перейти. Кажуть, там імперія спорудила надійні фортеці, досить зміцнити їх, розумно скористатися ними — і варвари не пройдуть. А йому, Хільбудію, мало утіхи з тих казань. Дунай справді і широкий, і повноводний, і зарослями та плавнями надійно відгородився від варварського світу. Та ба, то лиш власники загородніх вілл та зажирілі патриції можуть покладатися на ті перепони, воїнам вони — не така вже й завада. Хіба не переходили через той же Дунай і готи, і ті ж слов'яни? Всього лиш чотири літа тому вторгалися в ромейські землі. Не допомогли легіони, не допомогли й фортеці. Обійшли найближчу з них — Турріс, вибрали на Дунаї зручне місце і переправилися, а переправившись, немов ті пруги, пройшлися по землях імперії. Тодішній намісник Фракії, стратег і племінник імператора Гсрман мав із ними мороку, і хто знає, чи переміг би, коли б не був справжнім стратегом.

У багатьох свіжа ще пам'ять про ті події, і в Божественного теж. Та чому саме його, Хільбудія, послав він стерегти полуночні обводи імперії? Вірить у його здібності яко полководця чи зважає всього лиш на те, що Хільбудій командував варварами у війнах з Іраном і знає, які вони є, що робити тут, на побережжі Дунаю, аби він став недоступним для варварів? Добре, коли бралося на карб одне, бралося і друге. Погано тільки, коли долю його вирішило зовсім інше, скажімо, зла воля імператриці Феодори. Яко полководець в армії імператора Хільбудій рідко бував в Августіоні. Його місце — у війську, а оскільки військо ромеїв вело затяжну війну з Іраном, мусив бути на війні. Одначе про нову василісу імперії наслухався і немало. Будучи донькою наглядача за звірами в цирку, Феодора рано осиротіла й стала жебрачкою, потім — актрисою-танцюристкою і куртизанкою, яку багато хто знав у Константинополі і знав не з кращого боку. Та чого не буває на віку, надто з жінками, наділеними розумом і вродою. Випадково чи з волі Всевишнього відвідало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття повело до храму святої Софії, де молився й імператор, і змусило вимолювати в заступниці убогих і знедолених — матері божої — помилування. Покута недавньої куртизанки тривала не день і не два — місяці, за кожною церковною відправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такі щедрі сльози, мала такий скорботний вид, що на неї звернув увагу імператор і вже не залишив розкаяну грішницю, а до всього й жінку божественної ліпоти поза своєю благочестивою увагою: Феодора з актриси і жебрачки стала василісою імперії, а імператору — вірною жоною. Якщо колись дивувала всіх безпутством, неприхованою торгівлею своєю неземною вродою, то тепер, ставши імператрицею, дивує благочестям. Весь пломінь серця свого (а воно в неї таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) віддала мужу своєму, божественному імператорові Візантії Юстиніану: була йому другом у родині і радником у ділах державних, спонукала на будівництво храмів для підданих, будинків для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед на користь церкви, доклала немало зусиль, аби існуючий у Константинополі будинок Сампсона став богоподібним свідченням батьківського піклування василевса про гнаних і голодних, принижених і знедолених. Подейкують, що та ж Феодора, будучи колись байдужою до релігійних змагань у Константинополі, стала непримиренним ворогом єресі, що саме вона водила рукою імператора Юстиніана, коли той підписував едикти про переслідування маніхеїв, іудеїв, самаритян, язичників — усіх, хто сумнівався в православ'ї й дозволяв собі віровідступництво. Так чи інак, а одягнувши діадему імператриці, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як личить їй, жінці неземної вроди, і тога, і діадема, побачила й відчула, який приємний він, смак високої влади. Де ж пак, колишня жебрачка, танцюристка, жінка, що віддавалася всякому, хто міг покласти на руку обол, тепер василіса, та, що стоїть при імператорі й повеліває з поміччю божою всій імперії. Як тут не пишатися діадемою і не погратися в благочестя? Користуючись неабиякою прихильністю Юстиніана, та що прихильністю — побожним схилянням, ладністю скрізь уступити і всім поступитися, Феодора від порад августійшому і впливу на августійшого перейшла до рішучіших діянь і вчинків: почала приймати в Августіоні чужоземних послів, листуватися з імператорами, шахами та королями, а відчувши, що королі маліють перед її розумом, а посли — перед жіночою знадою, не вагалася: коли треба було домогтися свого, пускала в хід лестощі, хитрощі, не скупилася на зваби, як і на обіцянки, і таки домагалася.

Неприховано (принаймні перед василісою) радів з її успіхів імператор, дивувався їм сенат, та чи не найбільше були подивовані стратеги і воїни імператорської армії. Жарти хіба, десятки літ різалися з воїнами Ірану, хотіли і не могли примиритися з ними. А василіса взяла на себе той непосильний труд і таки примирила, більше того, звела одвічно ворогуючих привідців двох держав і так розчулила, звівши, що вони вкрай розщедрилися і підписали між собою вічний мир.

Полегшено зітхнуло військо, люд візантійський, зітхнула, здавалося, сама земля. В усякім разі, коли він, Хільбудій, опинився по тих пам'ятних усім подіях у Константинополі, потім — і в Августіоні, печать полегшення почувалася на всьому і на всіх: від охлосу до сенату і від сенату до імператора. І нікого не цікавило тоді, чим приворожила імператриця послів і привідців Ірану, що більше важило в їхній розчуленості — краса чи розум василіси. Величали її, потішені успіхом, божественною. І схилялися перед її божественністю.

Доти не доводилося Хільбудію бачити василіси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповідали інші. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж і є та сама Феодора, яку він знав за молодощів, з якою ділив амурові пристрасті на віллі свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна річ, зовсім юною, все ж сумніву немає: це — вона. Той же мармурово-білий лик, ті ж великі карі очі і голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. І очей, здається, не бачив таких, як у тієї і цієї Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дівча — акторка цирку, давно загадався б чи принаймні подумав: а чи василіса Феодора не є тією, хай одну лиш ніч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тоді, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив і тішив себе: доля не в усьому відмовила йому, молодому центуріонові імператорського війська.

Мабуть, неабияк видивився, зустрівшись в Агустіоні з василісою, — імператриця завважила його бентегу, як і ніяковість, і змушує каратися тепер: що більше важило, коли йшлося про нового намісника Фракії й оборонця сіверського порубіжжя імперії, його, Хільбудієва, заслуга у війні з Іраном чи воля василіси Феодори — запроторити стратега Хільбудія подалі від Константинополя і тих, хто знає про його молодечі походеньки в Константинополі. То ж не просто собі чешуть язики, коли подейкують, що колишня актриса і куртизанка стала підкреслено вірною своєму мужу. Вона таки вірна, жорстоко, без жодних сумнівів розправляється як із можливими своїми суперницями, так і з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати її в очах Юстиніана, зашкодити як особі високотитулованій і благочестивій. Константинополь — град пліткарів, це всім відомо, як відомо й те, що плітки тоді лиш мають потрібний присмак, коли стосуються осіб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собі, був при дворі і мав лик та статуру бога Амура, таки не плітка. Завваживши, що придворні помітили її мимовільну прихильність до раба-красеня, вона наказала спершу висікти його, потім звеліла вислати в краї, з яких не буває ані привіту, ані одвіту, як не буває й вороття.

Кажуть, що сталося, те сталося, несподіванок як не було, так і не буде. Та цікавий був би знати все-таки; з волі Феодори опинився він у напівварварській Фракії, на обороні сіверських обводів чи з волі імператора? Влада для василіси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й піддавати себе спокусам серця, молодості, краси.