Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

А крім того, живуть усе ще в тривозі, чи все обійшлося, як треба, і чи обійдеться, як треба.

Хільбудій примовк на мить, думає.

— Скажи, вони справді аж надто завинили перед імператором?

— Чому аж надто? Ото тільки й провини, що прасини. Більше ніякої. Чи брати не казали тобі?

— Я наближена й обласкана імператором особа, Анастасіє, мушу напевно знати.

— То те і знай, що кажемо.

Десь пізніше вже вдячний був Анастасії за ту нічну розмову. Одне, додалося після неї певності: брати її таки не винні, а друге, зустрічі з ними і бесіди за вечірнім столом виявилися не такою вже пустою тратою слів та часу.

Якось зайшла мова про те, що родині Хільбудія не хотілося б іти з Константинополя назовсім. Та й руїни на вулиці Месе не можуть лишатися тривалий час руїнами. Рано чи пізно їх доведеться або продати комусь, або ставити на тому місці нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то — Месе.

— Ми можемо взяти цей клопіт на себе, — викликався не вельми охочий до бесіди Іоанн.

— То буде половина діла, — вхопився за ту обіцянку Хільбудій. — Та як зарадити другій половині: де узяти соліди?

— Намісник такого багатого краю бідкається солідами? — не забарився подивуватися Констанцій.

— Самі бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасія. Усе багатство дому нашого стало поживою вогню і охлосу.

— Хто взяв, той хай і поверне.

— Не розумію.

— Кажеш, узяв вогонь. То пройдись із вогнем по сусідніх землях і матимеш не тільки те, що взяв вогонь, а дещо більше. Кажеш, стало здобиччю охлосу. То чи тут, у землях Фракії, та Мізії, та Дакії ще, та прибрежної Скіфії, не такий охлос, як там?

Хільбудій звільна поставив на стіл братницю і так же звільна випростався у кріслі.

— Щось ти занадто мудруєш, Констанцію.

— Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багаті підвладні тобі провінції? Хлібом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Іоанном приженемо галери і вивеземо з половини на африканські ринки.

"Губа не дура, — відзначив про себе Хільбудій. — Не багато й не мало — цілу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намісник можу прийти до колона, містота, мортіта чи до багатого землевласника і взяти хліб, товар задаром?"

Не втримався, сказав те, що думав, уголос.

— Імператор, — не забарився з відповіддю Констанцій, — так і діє. Думаєш, кому пішла конфіскована в Іпатія, Помпея, іншої знаті земля? Імператору та ще церкві, котра назве його за це благочестивим. А ти — права рука імператора у Фракії. Чому б тобі не діяти так, як імператор?

— Помовч, Констанцію, — втрутилася в розмову Анастасія. — Чи думаєш, у яку прірву штовхаєш мого мужа? Те, що дозволено імператору, буде названо злочином, коли дозволить собі Хільбудій.

Вони засперечалися, а Хільбудій сидів і тільки удавав, що дослухається до суперечки брата з сестрою.

"Стривай, стривай. А він, Констанцій, має рацію. В землі Фракійській я, може, й не вдамся до того, що радить, принаймні в такий спосіб, як радить. А в землі Антській, Склавинській? Найліпша оборона — наступ. Що коли не про оборону на Дунаї і не про фортеці по Дунаю слід думати, а про те, щоб анти, склавини духу ромейського боялись, думати не сміли навіть про перехід через Дунай? "Найбільше їхнє багатство — вони самі", — згадалися слова центуріона. А Одес під боком. Там можна зосереджувати полонених і мати з проданих без великого клопоту рабів добрячий зиск".

— У Африці найвищі ціни на хліб? — поцікавився перегодом і тому дещо несподівано.

— Так, там найвищі.

— А на рабів?

Констанцій усміхнувся.

— Рабів своїх там вистачає, зятю. Найвищі ціни на рабів у нас — двадцять солід. Та й потребують їх тут найбільше. Чули, імператор розгадав нарешті таємницю винайдення шовку-сирцю. Якщо то правда, Візантія матиме незабаром свій шовк-сирець і значно примножить число шовкоткацьких ергастирій, як і число рабів у ергастиріях.

— Я теж чула, — підтримала брата Анастасія. — Ти маєш на оці монахів і вивезені ними з чужих земель шовкопряди, так, Констанцію?

— Так.

— О, то диво з див! У Константинополі тільки й мови, що про це.

— І найперше серед жінок, мабуть, — пожартував Хільбудій, однак дружина не помітила в тому жарті щось неприємне для себе й заходилася розповідати все, що чула перед самою ворохобнею в Константинополі.

Усі те знають, візантійські шовкоткацькі ергастирії в Бейруті, Антиохії, Тірі віддавна славляться виготовленням паволоки, дибаджу, інших шовкових тканин. Тканини ті не поступаються на ринках персидським, китайським і паче всього славляться у західних та сіверських землях: у Римі, в Іспанії, серед франків, саксів та англосаксів, на берегах Балтики, Дніпра, Понта Евксінського. Та не всі знають, чого коштує Візантії шовк-сирець, поставником якого віки і віки є одна-єдина країна — Китай. Імператори, попередники Юстина та Юстиніана, не раз починали з-за шовку-сирцю війни з персами, купці пробували обійти якось персів на морських та сухопутних путях і возити шовк-сирець безпосередньо з Китаю, без пагубних для них, воістину грабіжницьких мит, а обійти не таланило: суходольні путі в Китай лежали через Іран, морські — через Персидську затоку, острів Тапробаной. Хочеш мати шовк-сирець — плати персам мито, таке, як скажуть, і неодмінно золотою монетою.

Державний фіск Візантії порожнів, війни з сасанідами і зовсім загрожували припиненню торгівлі. А налагодити безмитне ввезення шовку-сирцю безпосередньо з Китаю, як і розгадати таємницю народження шовкових коконів, не таланило: китайці привітно усміхалися, коли допитувалися в них, що та як, низько кланялись, приймаючи з рук щедрих ромеїв донатії, а таємницю свою берегли, мов зіницю ока.

Тоді Юстин (а може, Юстиніан при Юстині) послав до Китаю таємних вивідників у подобі монахів-несторіанців. Ті оселилися серед китайців, ввійшли, яко проповідники, в довіру. Жили так літо, друге. Лише на третє чи четверте двом із них пощастило побачити на власні очі черв'яка, котрий пожирає листя шовковиці й пряде кокон, що стає згодом шовком-сирцем.

Приглянувшись, що й до чого, монахи діждалися слушного часу, набили порожні костури коконами і повернулися з ними морською путтю до Візантії. А вже тут, у Візантії, навчили кмітливіших із багатих землевласників, як вивести черви та що слід дати черв'яку, аби він дав їм кокон.

— Це легенда, — поцікавився Хільбудій і не в дружини — у братів її, — чи таки правда?

— Була б тільки легенда, купці перші відчули б це на своїй кишені. Доставка шовку-сирцю коли і йде ще, то на третину менше, ніж колись. Сірія і Фінікія, в усякому разі, мають свій шовк-сирець.

— Тоді це порятунок для обібраного війнами фіску, — підвівся господар і тим недвозначно сказав гостям: на сьогодні доста.

IV

Стара дідунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднім кутком у землю. І стріха погнила на ній, і стіни потрухли. Та й світло ледь сочиться через запилюжені, жовті-прежовті від давності міхури. Не оселя — темниця. Помилуй її, боже, за святотатство, та інша подобина не спадає на думку. Роту може дати: таки не спадає.

Коли б уже швидше кінець зимі. Татуньо казали: "На передлітті переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та світла. Вікна не на два — на чотири міхури. І стеля не виснутиме над головою, і стоятиме на пригорку, під самим лісом. Дуби колисанки співатимуть нашій Миловидці, Хоре стріли-ласкавці слатиме з-над моря-океану, абись ліпшою та більшою росла, раділа божому світу і тішилася світом..." Йой, чи їй, Миловидці, треба бажати того? Ніби з води йде. А світлої оселі-вогнища таки хоче. Хай-но тільки переберуться в неї, побачать, як хоче: і вибілує, і зіллям заквітчає, і сонечко впустить до неї, щоби світло та гоже було. Бо таки любить ясне сонечко, таки тішиться, коли воно сходить і знаменує гарну днину. А все тому, мабуть, що дідунева хижа і серед літа похмура, не тільки взимку. Геть цвіллю взялась. І гнітить та похмурість серце, робить куцою й похмурою жадібну на високость та світло в високості думку. Ано, робить. Через те жде — не діждеться своєї оселі. Лишилося впорядкувати вогнище, вимастити стіни, підлогу — і все. Передлітнє сонечко яскраве, загляне на седмицю, найбільше — дві, та й по всьому, переносьте, дідуню, пенатів, благословіть дітей, онучат на багате життя в новій оселі і в новім роді.

Коли б не цей вітрюган та не Морозко, що грюкає денно і нощно під вікнами, пішла б до родаків а чи до таких, як сама, — вже не дітей, проте й не дівок, всього лиш ярдівок. Та як підеш і чого підеш? Щоб сидіти й нидіти в такій же хижі, як і дідунева?

Боже Свароже і ти, Перуне! Полиште царство піднебесних хмар, океан-моря бездонного, з'явіться над землею й розбийте вериги Морозкові. Най би вгомонився той дідок-несплюйко та перестав скиглити під вікнами: "Пустіть, та пустіть же в оселю, бо рознесу її по вітрові, замету білою бородою так, що й до скону віку ніхто не відшукає!" А луснув би ти зі своїми погрозами, зі стукотом-грюкотом за вікном! Геть вистудив і хижу, і її, Миловидку, запер за сімома замками в убогій криївці та й тішиться, що нездоланний. Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобі бороду, заткнуть і пельку, з котрої дме та й дме стужа. Путь їм, щоправда, далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, має об'явитися в хмарах Перун, розбити своїми разючими стрілами вериги Морозкові, відкрити небо для теплих вітрів із острова Буяна, а вже вітри принесуть на своїх леготах-крилах благодатне тепло і доконають бородатого Морозка. Атож, доконають! Бо слідом за вітрами-тепловіями вигляне з-за хмар і світлоликий Ярило, об'явиться й засяє видом добрим та втішним матінка Лада, зозулька прилетить на легеньких крильцях і принесе у дзьобику золоті ключі від Вираю. Ними боги відімкнуть царство вічного літа і засіють землю плодоносним сім'ям дощу. Иой, то буде її, Миловидчина, найщасливіша днина! Присяйбіг, буде, бо й мамця сказали вже: "Бачу, не втримаю я тебе, Миловидко, в оселі. Не мислі грають у тобі й поривають до гурту, крівця грає. А так, коли дівці (чули, так і сказали: дівці) минає шістнадцяте літо, її вже не до мами — до молодця хилить. Отож так тому й бути: підеш цього передліття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою дівочого злюбу — Ладою. Най поба