Небезпечна зона - Ткач Дмитро

А таки добився свого.

— Чого ж він добився? — спитав Гена, смачно пережовуючи хліб.

— Його на прогулянки не випускали. А потім випустили, як він голодовку оголосив... А він тоді взяв та й утік. Ох і хоробрий же був! Розігнався та так через стіну й перелетів, мов на крилах. А потім по річці вплав. Жандарми по ньому стріляють, кулі так і дзижчать, як бджоли,— тільки — дзз!.. дзз!! — а він пливе. Пірне і — під водою. Вискочив на берег, а там — шука-ай вітра в полі...

— Сашко, що зараз — день чи ніч? — перебив Гена, думаючи щось своє.

— А звідки я знаю,— невдоволено відповів Сашко. Його образила неувага Гени до розповіді про революціонера, і він змовк.

Знову уявив собі, який переполох у матері та Гениних батьків викликало їхнє зникнення, і гостро відчув свою провину за те, що сталося. Йому знову здалося просто-таки злочином, що вони оце сидять і марнують час у розмовах.

Він раптом без всякого зв'язку з попередньою розмовою запитав :

— Поїв уже?

— Поїв.

— Тепер на ще й води, напийся.

Гена голосно смоктав воду з пляшки, поки вона не стала порожньою.

— А тепер вставай і підемо далі,— сказав Сашко таким твердим голосом, що Гена аж здригнувся.

— Знову йти?

— А що ж ти думав? Отак і будемо отут сидіти та хліб пережовувати? Вставай!

— Не піду я. Ти ж уже ходив, та повернувся.

— Через тебе ж і повернувся. А коли б сам, то давно вже на волі був би.

— Ми ще дужче заблудимось. Не треба йти, Сашко...— почав просити Гена.

Але цього разу Сашко був невблаганний. Він уже встав на рівні ноги і настійливо піднімав Гену.

— Вставай, вставай, кажу тобі.

Гена опинався, скиглив, що викликало в Сашка дедалі більшу злість і навіть якусь фізичну відразу до цього опецькуватого, важкого і по-дурному впертого хлопця.

— Підеш, чи ні? — важко дихаючи, спитав Сашко.

— Не... не піду, — заїкнувся Гена, почуваючи, що зараз станеться щось страшне.

— Шкода мені тебе бити, але доведеться.— Сашко схопив Гену обома руками і так трусонув, що в того аж голова заметлялася на плечах.

— Вставай, бо я тобі зараз не знаю, що зроблю!..

Страх перед Сашковим гнівом виявився дужчим за втому, і Гена знову поплентався, тримаючись за Сашка, спотикаючись та схлипуючи. Він уже майже не розумів, що з ним коїться, і не уявляв, що з ним буде далі. Йому тільки було ясно, що такого кошмару він ще ніколи в житті не переживав. Часом йому здавалось, що все це відбувається в якомусь страшному сні і що варто тільки прокинутись, як всі ці жахи зникнуть, а сам він опиниться дома, в теплій затишній кімнаті, в ніжних обіймах матері.

Як хотілося Гені цього всього зараз! Що б він тільки дав за це!..

Але дійсність була іншою. Треба йти за Сашком туди, куди він веде. Та хоч би він сам добре знав, куди веде. Так не знає ж. Шукає виходу. Але чи знайде ж його? Теж невідомо.

І Гена гірко плакав, нарікаючи на свою долю.

Вони йшли навпомацки. Двічі Сашко присвітив, кожного разу думаючи про те, що сірників стає все менше.

— Ти хоч свічку засвіти,— попросив Гена.

Але Сашко промовчав. Навіщо казати Гені, що свічки вже немає? Тільки й того, що ще дужче почне хникати. І так уже набридли його сльози та нарікання.

Але раптом він сказав:

— Свічка вся згоріла.

— Що ж ми без неї будемо робити?.. Тепер ми загинули,— заквилив Гена.

— Не загинули. Ось що будемо робити!.. На, подерж їжачка.

Сашко швидко скинув з себе сорочку і свій любимий смугастий флотський тільник без рукавів. Потім сорочку знову одяг, а тільника розірвав надвоє. Все це робив він з такою злою квапливістю, з такою рішучістю, що Гена навіть не наважився озва-

тися до нього чи запитати щось. Він тільки тоді радісно охнув, коли побачив, як у Сашковій руці загорівся гніт, зроблений з флотського тільника.

— Ой, Сашко!.. Та це ж здорово! — вигукнув Гена.

— От тобі й здорово,— задоволено відповів Сашко.— Тепер пішли.

Гніт страшенно чадив і тлів не яскраво, але все ж це був вогник, який дозволяв хлопцям бачити одне одного і хоч як-небудь орієнтуватися в печері.

Згодом гніт догорів, але Сашка це вже не дуже лякало: тільник великий, ще не один гніт можна з нього зробити. А тільника не вистачить — сорочка є. Та зрештою й Генину курточку доведеться не пошкодувати, якщо потрібно буде.

Зненацька сталося несподіване. Хлопці наткнулися на якусь дерев'яну перегородку, схожу на перила. Сашко хотів заглянути, що там за перегородкою. Але тільки-но встиг взятися за ті перила рукою та нахилитися над ними, як вони повалилися кудись наперед. Невидима в темряві дошка зачепила Сашка за шию, ніби хтось ударив по ній долонею. Хлопець, випустивши картуза з їжачком, інстинктивно ухопився за слизьку стіну. Але втриматись було ні за що, і він полетів униз.

Гена скрикнув несамовито, нічого не бачачи, але розуміючи, що сталося найстрашніше з усього того, що було досі. Він почув, як Сашко впав десь унизу, вдарився об землю і глухо, протяжно застогнав.

— Сашко! Сашко! Де ти?..— надривався Гена, боячись у темряві ступити й кроку.

Сашко намагався відповісти, але не міг. Він так ударився боком об якусь тверду річ, може, об камінь, що йому забило дихання, і він беззвучно качався по землі, зігнувшись та хапаючи ротом повітря, мов риба, яку витягли з води.

Минуло чимало часу, поки-таки Сашко, пересилюючи невимовний біль, зміг озватися до Гени:

— Тут якась яма. Я зараз присвічу.

Унизу метнулося ледь помітне нерівне світло, захиталися на мить німі суворі стіни, потім світло зникло, придавлене одвічною темрявою і, ніби з могили, долинув безнадійний Сашків голос:

— Мабуть, мені не вибратися звідси, Гено. Високо.

— Що ж я буду робити тут сам? — розпачливо запитав Гена.— Я бою-ю-юсь... Мені страшно, Сашко...

— А ти не бійся, не бійся, Гено,— вмовляв знизу Сашко, не знаючи, якими ще словами можна втішити Гену.— Ось трохи біль пройде, ми будемо балакати з тобою. Ти звідти, а я звідси... А ти знаєш, Гено, і їжачок тут. Теж сюди впав і живий, ворушиться.

Але Гені було не до їжачка.

Може, вперше в житті він опинився в такому становищі, коли треба турбуватись про себе самому. Тепер він сам повинен був вирішувати, що робити далі. В цих катакомбах його вже не підтримає добра і надійна Сашкоза рука. Більше того, Сашко сам потребував допомоги, Його необхідно було якось виручити, витягти з ями. Але як?..

Тільки зараз по-справжньому оцінив Гена Сашкову турботу про нього, Сашкове щире, дружнє серце. Ні, тепер він і трішечки не сердився на Сашка за те, що той кричав на нього і мало не бив. Навпаки, Гена волів би, щоб Сашко навіть побив його, аби тільки був оце зараз біля нього і щоб вони знову пішли разом шукати виходу. Гена жодного слова не заперечив би Сашкові, а йшов би і йшов, куди той поведе...

Та цього повернути не можна.

Але й сидіти отак та чекати невідомо чого теж не можна.

То що ж робити?.. Може, спробувати якось витягти Сашка з цієї ями?..

А що, коли б Сашкові подати пояс?.. Ні, пояса не вистачить, короткий. А може, Сашко вилізе по цьому дереву, яким була загороджена яма?

І Гена, схвильований цією думкою, обізвався до ями:

— Сашко, присвіти, може, там у тебе яка дошка є?

— Нічим світити,— відповів Сашко,— немає вже жодного сірничка... Я ось так помацаю.

А через хвилинку повідомив:

— Нічого такого немає... А ти там у себе пошукай. Тільки дивись, щоб, бува, ще й сам сюди не гепнувся.

Гена обережно помацав навколо себе рукою, потім поповзом пересунувся ліворуч до стіни, з наміром знайти дошку чи довгу міцну тичку, по якій би Сашко міг вилізти з ями.

Раптом Гена занімів, завмер. Йому здалося, що він почув людські голоси. Справді, справді!.. Нікого не видно, але десь хтось говорить...

Та це ж люди! Живі люди з'явились у катакомбах. Он в далечині темний морок розсіюється ледь помітним світлом, що падає звідкись збоку...

— Сюди!.. Сюди!..— закричав Гена і кинувся бігти, не тямлячи себе від радості.

— Що там сталося, Гено?..— з подивом запитав знизу Сашко, нічого не зрозумівши з Гениного вигуку. Але ніякої відповіді не одержав і, до краю стурбований, високим голосом, що надривався і тремтів від хвилювання, запитав:

— Де ти, Гено?.. Чуєш?.. Ну, озовися, озовися ж, прошу тебе.

Він навіть забув про біль у боці, схопився на ноги, підняв у темряві обличчя  догори і з завмиранням  серця  повторював:

— Гено!.. Гено!.. Що там з тобою сталося? Де ти?..

Але Гена не міг його почути. Він біг від ями назустріч тьмяному світлу, назустріч людським голосам.

Світло дедалі ставало яскравішим, а голоси — виразнішими.

І раптом з-за повороту вийшла група людей з смолоскипами.

Гена ще швидше побіг уперед, вигукуючи щось невиразне і незрозуміле. Його обличчя заливали рясні сльози, яких він не міг стримати. Несподівано спіткнувся об якийсь камінь і впав, боляче вдарившись колінами та грудьми. Тоді вже не плач, а голосне ридання розляглося в печері. Гена простягав руки в благанні, не маючи змоги звестися.

Тісним кільцем його оточили люди. Над головами в них гойдалися вогні смолоскипів. У їхньому світлі Гена впізнав тих, що нахилилися над ним. Ось учитель, Федір Семенович. А ось вожатий з піонерського табору "Перлина". Він бере Гену під руки, намагається поставити його на ноги. А ще навколо — багато піонерів. Декого з них Гена теж запам'ятав в обличчя. І він ніяк не може зрозуміти, як і чому всі вони потрапили сюди в таку тяжку для нього хвилину.

— Де Сашко?.. Сашко де? — питають його навперебій.

 Гена показав рукою в темряву катакомб.

— Там... там... яма якась...

Федір Семенович одразу все збагнув. Сталося те, чого він найдужче боявся: Сашко упав у яму! Чи живий же він?.. Чи не покалічився, бува?..

Але роздумувати ніколи. Федір Семенович кинувся в тому напрямку, куди показав Гена.

— Сашко! Сашко! — гукав він, наближаючись до ями і високо над головою тримаючи смолоскипа.— Ти тут? Ти чуєшмене?..

Що сталося з Сашком, коли він почув голос учителя і впізнав його! Хлопець аж затремтів увесь, припав руками до холодної невидимої стрімкої стіни, ніби хотів здертися по ній.

— Це ви?.. Федоре Семеновичу, це ви?..— голос його уривався.

— Я, Сашко, я... Хіба ж не чуєш? — учитель освітив смолоскипом яму.-— Ноги, руки цілі? Рухатися можеш?

— Можу, Федоре Семеновичу. Але сам не вилізу звідси. Високо дуже.