Небезпечна зона - Ткач Дмитро

У катакомбах було кілька ям-колодязів, видовбаних колись партизанами для зберігання боєприпасів та продуктів. Якщо хлопці брестимуть у темряві, то, чого доброго, ще потраплять у таку яму. Можна покалічитись, а то й зовсім убитись. А коли й цілими лишаться, то скільки переживуть, бідолашні! Не всяке серце дорослої людини витримає...

Федір Семенович завбачливо захопив з дому шматок вірьовки, підперезавшись нею так, як рибалки підперезуються сіткою. Нехай буде, може, й знадобиться.

Почався ліс. Це був той самий ліс, який Сашко з Геною бачили з гори, коли спускалися до Чорної затоки. Він був високий і густий. Столітні дуби, клени, осокори переплелися вгорі старим, важким гіллям, заховавши від очей небо і далекі зорі на ньому. Між товстелезними стовбурами росли густі кущі ліщини, глоду, шипшини. Темрява ніби ховалася від смолоскипів, шара-халася від куща до куща. Перед очима вимальовувались дивовижної форми віти. Покручене гілля здавалось живим. Ліс шумів глухо, загрозливо. Час від часу в глибині його,— то далі, то ближче,— лунали якісь незрозумілі звуки. Так міг ревіти дикий звір, кричати на смерть перелякана людина, ламатися могутнє дерево.

Група людей з смолоскипами мимоволі зупинялася, мовчки дослухалась: чи то не Сашко з Геною кличуть на допомогу?.. Ні, той самий звук більше не повторювався. Лише згодом лунав інший, ще дивовижніший і незрозуміліший. Ліс жив своїм нічним, загадковим життям.

— Триматися гурту,— наказував Федір Семенович піонерам.

Але вони й без цього попередження тиснулись одне до одного: ліс лякав їх, і тільки думка про те, що він скоро закінчиться, змушувала їх тримати себе в руках.

А крім того, вони бачили перед собою постаті дорослих. Федір Семенович був високий, трохи сутулий, з гострими рівними плечима. Він розмахував довгими руками так вільно, наче йшов не лісом, а широкою, просторою степовою дорогою. Здавалось, густе гілля розступалося перед ним, так легко він знаходив нікому не відому стежку. Позаду всіх, час від часу роблячи короткі зауваження хлопцям, йшов піонервожатий. Марія Павлівна дивувала хлопців своєю витримкою. Смолоскипи вихоплювали з темряви її обличчя. Воно було бліде, а вуста міцно стиснуті. Тільки Ярослав Никанорович пригнічував дітей своїм виглядом. Маленький і ослаблий, він жалібними очима поглядав на своїх супутників і, здавалось, готовий був ось-ось заплакати.

Нарешті ліс закінчився.

А коли вийшли на узлісся, то з великим здивуванням побачили, що вже світає. Зорі згасли. Небо зблідло і набрало якогось лимонного кольору. На сході, над далеким горизонтом випурхнула хмаринка — легка і яснолиця. Вона швидко зарожевіла знизу, стала схожа на пелюсточку півонії. Потім розчервонівся схід і раптом запалав такими барвами, яких немає в жодному кольорі райдуги.

Піонери повеселіли, заговорили голосніше. Почулися розмови :

— Та невже ж таки хлопці заблудилися?..— недовірливо питали одні.

— Та ні, не може бути. Це вони кудись далі пішли,— висловлювали припущення інші.

— А може, вони вже давно дома? — вставляли і своє слово треті.

— Ви ще не знаєте як слід тих катакомб,— обернувся до них Федір Семенович.— Ось скоро ви самі переконаєтесь, як легко там можна збитися з дороги.

Нарешті шукачі опинилися перед входом до катакомб. Учитель зупинив усіх, наказав, щоб сіли й відпочили трохи, а сам зі спритністю, яка здивувала присутніх, вистрибнув на кам'яний карниз біля круглого темного отвору.

— Трохи далі ще один вхід є, але вони увіходили сюди,— сказав Федір Семенович, уважно розглядаючи землю під ногами.

— Чому ви так думаєте? — запитала Марія Павлівна, підходячи ближче до вчителя і дивлячись на нього знизу.

— Перед тим, як вони сюди зайшли, був дощ, земля промокла, і на ній видно їхні сліди.

Марія Павлівна відчула, як серце її гулко і ще тривожніше застукало. Вона уявила собі самотніх, голодних Сашка і Гену десь там, у землі, в чорному лабіринті підземних тунелей. Що вони роблять зараз, у цю хвилину?.. Чи знають, що їх вирядилось шукати багато людей?.. Ні, не знають, звичайно. Ох, коли б знали! їм прибавилося б сили і легше було б чекати порятунку.

Але разом і радість ледь відчутним теплом зажевріла в грудях. Адже тепер уже точно відомо, що хлопці тут, а не десь в іншому місці. Федір Семенович не— може помилитися. Він — досвідчений слідопит. Марія Павлівна ще не забула, як учитель, командуючи партизанським загоном, умів по найменшій, най-непомітнішій дрібниці визначити, де ворог і навіть скільки його та яка в нього зброя. Йому в пригоді ставали і земля, і дерева, і вітер. До всього він уміє приглянутись, прислухатись і в потрібну хвилину одержати необхідну відповідь... Марія Павлівна дивилася зараз на Федора Семеновича захопленими і вдячними очима.

— Тепер ми знайдемо хлопців? — запитала вона з надією в голосі.

— Знайдемо, обов'язково знайдемо,— твердо і впевнено відповів їй учитель.

Він знову легко, як спортсмен, зіскочив униз і зібрав навколо себе піонерів.

— Половина з вас піде зі мною,— сказав він,— а решта — з Марією Павлівною. Наказую дотримуватись суворої дисципліни і порядку. Завдання у нас нелегке. Хлопців треба знайти будь-що. Тільки з ними ми маємо право повертатись додому...
— Ви теж підете з Марією Павлівною,— додав учитель, звертаючись до Ярослава Никаноровича.

Піонери один за одним видерлися по стрімкому схилові до входу в катакомби. Тут вони зупинились, перевірили смолоскипи. Обличчя у всіх були зосереджені, очі палали настороженою цікавістю.

Федір Семенович звернувся до Марії Павлівни:

— Пригадуєте оці чотири розгалуження?

— Здається, не забула ще.

— Ця вузенька штольня робить кілька петель і виходить на той бік гори. В ній не заблудишся, хоч би й хотів. Ота, що он збоку, теж виведе тільки на схили Чорної кручі. Коли б хлопці нею пішли, то вже давно були б дома. А оці дві дуже покручені. Ви, Маріє Павлівно, якщо пригадуєте, ось сюди ходили у майстерні.

— Так, тепер я точно це пригадую,—підтвердила жінка.— Я знаю ці печери.

— От ними ви й підете з своєю групою. Там будуть бокові відгалуження, але вони короткі. Огляньте кожне з них і знову тримайтесь головної магістралі. Я з своїм загоном піду ось сюди. Тут справжні лабіринти. Тільки знаюча людина може з них вибратись.

Групи розійшлися.

Марія Павлівна поспішала. Та все ж вона намагалася міцно тримати себе в руках, уважно оглядала всі ніші та закутки, яких траплялося по дорозі справді-таки чимало.

Несподівано після кількох поворотів натрапили на велику круглу печеру. Смолоскипи вихопили з темряви високе склепіння і гладенькі чорні стіни. На одній із них був вирізаний череп і під ним — дві кістки хрест-навхрест. Вся група мимоволі зупинилася й заніміла. Тільки хтось із хлопців зляканим голосом прошепотів:

— Ох ти!..

— Не дивуйтесь, діти,— озвалася Марія Павлівна,— деякі катакомби існують сотні років. Було, що тут і пірати ховались, і бандити всякі... Хіба вам Федір Семенович про це не розказував?

— Говорив, говорив! — підтвердили деякі,— але ж тепер ми самі побачили.

— Ходімте,— повела піонерів далі Марія Павлівна,— кожна хвилина дорога.

Хлопці тепер ішли ще тісніше, кожен намагався триматися гурту. Але розмовляли між собою навмисне голосно, щоб затамувати той страх, який мимоволі охоплював їхні маленькі серця в цій дикій підземній порожнечі. А то й просто надіялись, що, може, Сашко та Гена, які заблудилися, почують їх. Іноді група зупинялась, і хтось із піонерів голосно гукав:

— Сашко-о!.. Ге-е-ено!

А потім йшли далі. Вони забрели у високу й простору печеру, де наткнулися на залишки домашнього начиння та господарських речей. Тут стояв почорнілий від давнини, перекошений ослін, зроблений грубо, самою сокирою. Боком лежала табуретка. Під однією стіною стриміли вкопані в землю стовпчики, на яких, мабуть, колись були покладені дошки для спання. Валявся маленький закурений казанок. А на землі ще можна було побачити залишки затверділого попелу.

Діти, мов зачаровані, зупинилися перед усім цим, Марія Павлівна тихо й задумливо сказала:

— Тут ми жили, коли партизанили. Такі стоянки нам траплятимуться ще. Уважно оглядайте їх. Може, Сашко з Геною саме в одній з таких і сидять десь...

Піонерів дедалі розбирала все більша цікавість до того, що вони бачили. Але Марія Павлівна розповідала й пояснювала мало. Вона була зайнята своїми думками. То їй пригадувалось, як жила тут, шила, прала, лікувала поранених партизанів... То знову думками оволодівали Сашко та Гена. їй малювались всілякі жахи. Іноді здавалось, що з хлопцями сталося щось дуже серйозне, і тоді пекуча туга стискала її серце. Але трималася вона зовні спокійно, і це добре впливало на піонерів. Адже не годину й не дві потрібно було для того, щоб оглянути цю ділянку катакомб. Не молена затримуватись й на хвилину...

Ярослав Никанорович ледве.встигав за Марією Павлівною. Його худорляве обличчя зморщилось, постаріло, вузенькі плечі зігнулися, ніби під незимірним тягарем. Хоч тут катакомби були високі, просторі, вони гнітили його так, що навіть присутність інших людей не могла вивести його з стану якоїсь тяжкої заціпенілості.

У Федора Семеновича шлях був складніший, тяжчий. Його групі доводилось пролазити такими вузькими щілинами, що ставало моторошно. Але натикалися й на величезні хави, в кожній з яких, здавалось, міг би вміститись цілий будинок. Катакомби вели то вгору, то вниз, то закручувались несподівано. І коли б не учитель, хлопці давно вже опинилися б у такому ж самісінькому становищі, як Сашко з Геною.

Та Федір Семенович добре розбирався в хитрих лабіринтах ходів, знав, куди яке відгалуження цього підземелля веде і куди приведе. Він тільки іноді зупинявся, щось недовго обмірковував, робив крейдою лише йому зрозумілу позначку на стіні і простував далі. Траплялось так, що опісля група знову натикалася на одну з таких позначок: то шукачі перетинали свій же шлях, зробивши під землею коло, а може, й не одне. Федір Семенович і його супутники теж гукали Сашка та Гену. Але кожного разу їм відповідала лише недалека луна. Голоси билися об вузькі стіни і тут же завмирали. Смолоскипи не могли розігнати густої темряви. Від яскравого світла пітьма лише шарахалась у кутки, роблячи їх невидимими.

"Тільки б у яму не потрапили! — думав Федір Семенович про Сашка та Гену.— Тоді все буде гаразд..."

9.