Небезпечна зона - Ткач Дмитро

Ходімо швидше, бо так ми й до вечора не доповземо.

Хлопці прискорили крок, хоч і так ішли швидко. Вітер дедалі дужчав, ставав рвучкішим і підганяв їх у спину. Хмари ніби змовились: раптом дружно почали обступати небо з усіх боків темно-сизими валами. Сонце то з'являлося, то знов зникало, і тоді землю неначе огортала тінь, а бур'яни навколо починали шуміти голосно й сумовито.

Круті гори росли на очах. В їхніх химерних, навіть здалеку видних ущелинах темніли густі лісняки, які лякили Гену чимось таким, чого він і сам як слід не розумів.

— Може, перепочинемо? — спитав Гена обережно, щоб не роздратувати Сашка.— Адже доведеться на гори дертися.

— Навіщо тоді було і йти, якщо спочивати через кожні п'ять кроків! — відповів Сашко.— Дихай рівно і ніколи не втомишся... А все-таки ти, Гено, молодець, що зі мною пішов. Тут багато цікавого буде... А може, ще й якесь звірятко для нашого природничого кабінету піймаємо. От здорово було б!..

Гори то раптом лягали під ноги хлопцям невеликим плато, то ставали поперек дороги стіною, з якої легко було й зірватися. Хлопцям доводилось перестрибувати через наповнені водою рівчаки з густою і м'якою, мов вата, травою, чіплятись руками за гостре каміння. Сашко йшов і спритно перестрибував з каменя на камінь, як дика кізка. Його легке, жилаве тіло немовби пурхало в повітрі. А товстий Гена упрів, кректав, сопів. Раз він упав, не втримавшись на крутому й гострому шпилі, і покотився вниз, кличучи на допомогу Сашка.

Сашко швидко опинився біля нього, схопив за плечі, поставив на ноги й стурбовано запитав:

— Не дуже вдарився?

— Ду-уже,— протяг Гена, мало не плачучи.

Але Сашко, бачачи, що з Геною нічого особливого не сталося, розсердився:

— От іще вайло!  Міцніше триматися  треба.  Давай руку...
Гена покаявся в думці, що напросився іти з цим невтомним і невгамовним Сашком. Краще було б уже піти з іншими хлопцями. Ті, може, й повернулися б, коли б побачили, що дуже важко. Та й шлях у них легший, не те, що цей.

Але робити нічого: напросився, то — йди! І Гена йшов.

Вони видерлися на вершину високої гори. З неї по один бік виднівся безкраїй степ, що в невимірній далечині з'єднувався з" посірілим небом тонкою голубою смужкою, а по другий — море. Воно здавалось хлопцям теж далекою сірою суціль гладенькою горою, ще вищою за ту, на якій вони стояли. Ближче до берега на ньому можна було відрізнити білі гребінці хвиль, які довшали, коротшали і повсякчас змінювали свою форму.

Довжелезною затокою, ніби вигнутим блискучим мечем, море врізалося в берег.

— Он ту затоку нам треба форсувати,— сказав Сашко, вжив ши слово, яке йому здавалося в такій ситуації особливо значним.

— Їсти хочеться,— сказав Гена у відповідь.
Сашко глянув на нього суворо.

— Наїсися — який з тебе ходак? Тільки в животі важко стане... Сказав, що не дам, значить, не дам. Ти мене знаєш.

Якийсь час ішли мовчки. На очах у Гени тремтіли сльози. Час обіду для нього давно минув, і тепер йому справді-таки дуже хотілося їсти... І що йому, цьому Сашкові, варто дати шматочок хліба? Каже: "Для випробування характеру"! А навіщо той характер випробовувати, коли так їсти хочеться?.. Та ще й хліб лежить у його ж таки, Гениній, кишені, треться об ногу і весь час нагадує про себе...

Вони почали спускатися з гори до затоки. Хоч у Гени вже боліли набиті з незвички п'яти, але йти стало легше, і він трохи підбадьорився.

Проте їсти захотілося ще дужче.

"А що, коли непомітно відщипнути шматочок хліба і проковтнути?" — подумав Гена і боязливо зиркнув на Сашка.

Ця зваблива думка оволодівала ним все дужче й дужче, і кінець кінцем Гена зрозумів, що він уже не може боротися із спокусою. Він навмисне почав відставати від Сашка, спершу — на крок, потім на два... Злодійкувато блимаючи спідлоба очима, засунув руку в кишеню з таким острахом, неначе то була не його власна кишеня, а чиясь зовсім чужа, відщипнув шматочок хліба і швидко кинув у рот.

Але в цю ж мить Сашко озирнувся.

Озирнувся, і очі його холодно й гостро блиснули.

— Ти що? Їси? — запитав він, підходячи до Гени впритул.— Ану розкрий рота.

Вкрай розгублений, зляканий, Гена занімів з роззявленим ротом.

— Ах ти ж комаха нещасна! — вилаявся Сашко і різко та коротко наказав: — Віддай хліб! Ну?..

Гена покірно витяг з кишені загорнутий у газету шматок хліба й простяг його Сашкові.

— Тобі треба було б ще й надавати добре, та хай уже на перший раз буде так,— додав сердито Сашко.

Гена дожував хліб, який став чомусь зовсім несмачний, догнав Сашка, і вони знову пішли поруч.

Від затоки дихнуло прохолодою, морськими водоростями. Сашко любив цей запах. Любив море. Він часто сидів на березі годинами, не відриваючи очей від моря. Дивився й дивувався: в чому краса цього безмежного водяного простору? Наче ж нічого особливого — вода й вода. А погляд відірвати немає сили. Може, це тому, що море рухливе, живе, не схоже ні на що інше?.. Чи, може, тому що море таїть у собі вічну силу, якій немає рівної в світі? А може, ще й тому, що Сашко любив усе героїчне. А де ж ще можна показати героїзм так, як серед цих бурхливих пінявих хвиль, під тугим норд-остом? Гарно почувати себе здатним на боротьбу з будь-якою стихією. Гарно бути дужим?..

Ось і зараз: попереду труднощі, може, навіть, небезпека, а Сашко крокує бадьоро й весело. І настрій у нього з козиною хвилиною поліпшується. Він навіть на Гену вже не гнівається.

3. ЧЕРЕЗ ЧОРНУ ЗАТОКУ

Хтось колись назвав затоку Чорною. Влучнішу назву важко було б для неї й придумати.

Затока лежала далеко від міст і селищ в безлюдній місцевості, на схрещенні всіх вітрів, відкрита всім непогодам. Під час скажених штормів, які бувають особливо часто восени на Чорному морі, кораблі й рибальські шаланди ховаються в порти та тихі бухти, щоб там перестояти непогоду. Але горе було б тому необачному кораблеві, який спробував би заховатися від шторму в Чорній затоці! З одного штормового пекла він потрапляв у друге, ще гірше, ще небезпечніше. Тут йому загрожували несподівані підводні каміння, жахливі водоверті, що всмоктували невеличке суденце, як легку тріску. Тут народжувались смерчі, і потім якась сила гнала їх в море високими чорними стовпами, один тільки вигляд яких навіває страх на людину.

Але мореплавці добре знають це місце. Жоден корабель сюди вже давно не заходив. Та й людину біля Чорної затоки зустрінеш рідко. їй нічого тут робити. Бо навіть риба в затоці не живе, вона шукає води спокійнішої й теплішої.

Сашко поглядав круг себе оком досвідченого знавця всіх стихій природи. Від його уваги не заховалося те, що на зміну віт-рові-низовикові прийшов норд-ост, який, як відомо, ще ніколи не приносив хорошої погоди.

Але це зовсім не лякало Сашка. Норд-ост так норд-ост! Не вперше  зустрічати  його  розхристаними  засмаглими  грудьми!

Хлопці підходили 'вже до затоки, коли раптом над самісінькою водою попливли густі, як вовна, чорні хмари, ніби їх хтось горнув велетенською невидимою рукою. Затока під— ними посіріла, спузирилася, і по ній з холодним металевим полиском побігли хвилі. Серед хмар стривожено зашугали в усі боки пташки, які невідомо звідки взялися. Вони чорними живими камінцями падали до води, билися своїми маленькими грудьми об хвилю і знову блискавично здіймалися вгору, розповідаючи щось одна одній тоненькими й тривожними голосочками.

Зненацька ударив грім — раз і вдруге, потроєною луною озвався в горах, які лишилися позаду хлопців, і погуркотів десь по верхів'ї густого темно-сизого лісу, що відгороджував Чорну затоку з півночі від усього світу. Покривленим сліпучим ножем небо розтяла навпіл блискавиця. Об землю гулко вдарились крупні, як горошини, краплини дощу.

— Біжімо! — закричав Гена до Сашка.— Он під те дерево.

— Ну й дурень же ти,— відповів йому Сашко спокійно.— Хто ні під дерево ховається, коли гроза? Уб'є й не писнеш! Під скелю треба. Адже блискавка в дерево цілить.

І, наче на підтвердження його слів, сталося те, чого Сашкові й самому ще не доводилося бачити. Грім і блискавка вдарили разом. Високий кучерявий дуб, що стояв від хлопців не далі як за сто метрів, розчахнувся з нечуваним тріском і стогоном.

Гена, мов косою підтятий, упав на землю, затулив обличчя обома руками. Сашко занімів тільки на якусь мить. Але тут же він з усієї сили почав смикати Гену за плече.

— Вставай, вставай!.. Швидше до скелі!..

Гена схопився, як обпечений, і побіг за Сашком.

Тільки мокрим крилом зачепило хлопців. Вони встигли заховатися під скелю, яка козирком нависла над землею. Сюди залітали лише поодинокі холодні краплини, занесені рвучким вітром.

У Сашка очі блищали, мов дві іскринки.

— Ти бачив? — вигукнув він, не тямлячи себе від захоплення.— Як торохне і — прямо в дуба! Дуб же, а — як сірник!..

— Бачив,— відповів Гена, і по тому, як очі його теж зажевріли, було видно, що і він пройнявся збудженим настроєм свого товариша.— Ох і вдарило ж! Аж в очах потемніло!

— Просто тобі — вогняна стріла! —не вгавав Сашко.— От хлопцям розкажемо! Вони такого ніколи ще не бачили... Тепер тобі ясно, як гарно подорожувати? Ти молодець, що не здрейфив грати в небезпечну зону. Ще й не' таке можемо побачити.

Похвала зміцнила занепалий дух Гени. Він раптом відчув хорошу радість у серці, дивне тепло в грудях і якусь особливу, щиру й покірну приязнь до Сашка.

— Мені з тобою нікуди йти не страшно,— сказав він.

— Що— зі мною! — скривився Сашко, незадоволений таким поворотом розмови.— Треба, щоб і самому було не страшно. Сміливість у собі виробляти треба... Ти бачив, як я з вишки у воду стрибаю? Не бачив? Шкода. З десятиметрової, о!.. А спершу боявся навіть униз глянути. Вилізу було на вишку, постою, постою, а стрибнути ніяк не можу, боюсь. А потім одного разу сказав сам собі: "Не буду я Сашком, коли не стрибну!" Розігнався і шубовснув. І що ж ти думаєш? Нічого страшного. Тепер це для мене — дрібниця.

Поки хлопці говорили, дощ ущух. Серед суцільної темної пелени хмар вималювались білуваті з рожевими відтінками клубочки. Грім покотився на південь глухими відгомонами.

— Ну, а тепер часу не гаяти.