Небезпечна зона - Ткач Дмитро

Просто зізнатися — це значить відібрати у Гени останню надію і останні сили. Але й мовчати далі не можна. Навіть перед самим собою соромно. І Сашко сказав:

— Гено, ми заблудилися.

Ці слова приголомшили Гену. Хриплим і глухим голосом він перепитав:

— Невже ж таки заблудилися?

— Це правда. Я не знаю, де вихід.

— А що ж ми будемо робити?

— Як що? Будемо шукати виходу. Тільки ти не бійся. Виберемось.

Але тепер уже ніякі слова, ніякі запевнення до Гени не доходили. Страх скував усе його тіло й мозок. Ноги підломилися. Він важко сів на землю й заплакав.

— Та хоч не плач ти, комахо нещасна, і так гірко! — роздратовано сказав Сашко.— Що допоможуть твої сльози? Вставай, ходімо  далі.

— Я не піду, нікуди не піду. Ми ще дужче заблудимось,— говорив крізь сльози Гена.

— Ну, коли так, то сиди. Я сам піду,— рішуче промовив Сашко і, справді, зробив крок убік.

Цього було досить, щоб Гена схопився на ноги.

— Ні, ні, не лишай мене самого.

І вони знову пішли. Гена схлипував, але плентався за Сашком, хоч таки справді відчував величезну втому.

Сашко розумів, що Гені важче, ніж йому, розумів, що треба було б добре спочити, пожувати хліба (бо і в самого вже живіт підтягло), напитися водички, але йому шкода було витрачати на все це й хвилину часу. Він уже не міг сказати певно, що надворі: вечір, ніч чи, може, ранок. Якщо вже зайшла ніч, то гіршого й бути не може. Повернеться з роботи мама, ждатиме його, розпитуватиме, куди пішов. І як же вона хвилюватиметься, бідолашна! Та хіба тільки його мама? А Генині батьки!.. Що з ними буде?..

— Ану, чекай,— обізвався Сашко. Він витяг з кишені тепер таку дорогоцінну, як найбільший скарб, свічечку, запалив її і оглянувся довкола. Туди й сюди тяглася безкінечна печера. В кам'яній стіні темніла велика ніша, видно, вона була видовбана колись людськими руками. Біля входу до ніші на стіні білою фарбою було написано:

"Нашого народу фашисти ніколи не переможуть! Смерть фашистському звіру, хай живе радянський народ!"

Були ще написи, зроблені фарбою і видовбані чимось гострим. Але Сашко вже не читав їх, а радісно вигукнув:

— От бачиш! Тут жили партизани. Значить, вихід десь недалеко. Зараз посидимо, поїмо трохи і — далі.

Почувши це, Гена пожвавішав.

— Мені так їсти хочеться, що аж в животі бурчить. Я тільки мовчу,— сказав він.

— І правильно робиш, що мовчиш,— похвалив його Сашко.— Хліба в нас мало, тож треба економити.

Він відламав Гені більший шматок, а собі менший ї погасив свічку.

— Можна і в темряві їсти, мимо рота не понесемо, а свічку шкода.

Вони мовчки й зосереджено жували хліб. Такого смачного хліба Гена ще ніколи не їв. Вій добре бачив, що Сашко дав йому більший шматочок, але все ж був незадоволенні! з того, що решту хліба Сашко заховав у кишеню.

"Навіщо його ховати? — думав Гена.— Наїлися б раз, і добре! А то, як іти, так "швидше, швидше", а як поїсти, то не дає вдосталь..."

Гена раніше ум'яв свою порцію і тепер сидів та з заздрістю слухав, як плямкає губами Сашко.

— На, води ковтни,— подав Сашко пляшку.— Тільки небагато.

Гена випив, зітхнув. Йому захотілося спати, але він боявся сказати про це Сашкові, Знову лаятиме. Але Сашко ніби вгадав його бажання.

— А тепер давай просто так посидимо. Схиляйся на мене, буде зручніше й тепліше. Тільки їжачка не придави.

Гена схилився, заплющив очі і швидко почав засинати. Йому здалося, що в головах у нього не Сашкове плече, а м'яка подушка, і що він не в катакомбах, а в своїй затишній кімнаті... Раптом йому примарилось, що він чує тиху музику з радіоприймача, і несподівано народилася думка: "От і добре, що я вже дома, що ця подорож так щасливо закінчилась". Потім йому почало снитися, що він п'є тепле смачне молоко... І зненацька всі видіння зникли. Гена заснув міцно, як сплять натомлені люди.

А Сашкові спати зовсім не хотілося. Хлопець знову й знову намагався по різних прикметах визначити, куди треба йти, щоб знайти вихід з катакомб.

Може, він з Геною йде невірно? Може, вони заглиблюються в лабіринти все дужче й дужче?.. Звісно, й це може бути. То що ж його робити?.. Ну, хоч би яка-небудь десь міточка чи вказівка була!..

Потім Сашко згадав про свого вчителя, Федора Семеновича. З ним би не заблудилися. Він швидко знайшов би звідси дорогу. Та чи треба про це мріяти? Все одно марно. Вчитель, звичайно, й не знає про те, що хлопці потрапили в таке тяжке становище.

Гена, заснувши, всім тілом наліг на Сашка, тому сидіти Сашкові було дуже незручно, одна нога отерпла, але він не ворушився, щоб не збудити Гену. Хай поспить трохи, хай набирається сил, бо ще — ой як тяжко може бути! Добре, коли швидко пощастить знайти вихід. А якщо ні?.. А коли взагалі вони йогоне знайдуть ні сьогодні, ні завтра — тоді що?.. Аж волосся заворушилося на Сашковій голові.

Йому захотілося з араз же схопитися і не йти, а бігти, аби тільки швидше вирватися з цієї пастки. Але він зусиллям волі переборов у собі страх. Подумав: "Треба хоч самому триматися як слід, щоб не бути схожим на Гену. Бо як удвох злякаємось, тоді — кінець".

Нарешті й Сашко, стомлений подіями та думками, схилив голову на плече. Незчувся, як заснув.

А прокинувся так раптово, неначе його різко штовхнули під бік.

— Гено! Гено! — закричав він спросонку.— Що ж це ми спимо?

— А що? — Гена схопився, як ужалений.

— Як що? Може, ми всю ніч проспали!

Справді, навіть Сашко не міг визначити хоч приблизно, скільки тривав сон. Могло бути — годину, а могло бути — й багато годин. Хіба вгадаєш, коли спиш?..

Але, незалежно ні від чого, тепер треба йти. Відпочили — і досить.

Загартований, звиклий до всіляких труднощів, Сашко справді був бадьорий, жвавий. Він міг іти скільки завгодно. А Гена, хоч і швидко схопився на ноги, раптом відчув, що вони в нього ніби налилися свинцем. Болів кожен м'яз, боліла кожна кісточка. Все тіло було, мов побите. Найменший рух коштував Гені великого зусилля.

І хлопець, зробивши кілька кроків, сказав:

— У мене підкошуються ноги. Натрудив дуже.

— Нічого, розімнуться,— заспокоїв його Сашко, щиро бажаючи, щоб вони справді якнайшвидше розім'ялися.

Але його обіцянка не допомогла. Гена не йшов, а буквально волік за собою ноги — кволо, важко, як стара конячина. Зробить крок, постоїть-постоїть на одному місці, потім робить другий. Горе та й годі!

А далі йшов, ішов і зовсім сів.

Сашко зупинився біля нього, постояв трохи й запитав:

— Ну, що мені з тобою робити?

В його голосі почулися нотки розпачу. Гена не відповів. Тільки тихенько, безнадійно плакав та раз у раз шморгав носом.

Сашко нахилився до Гени, поклав руку йому на плече й почав умовляти.

— Що ми висидимо отак, Гено?.. Хіба ж я не розумію, що в тебе дуже болять ноги і що тобі важко йти? Ще й як розумію. Але ж і сидіти не можна. Треба хоч помаленьку йти... Чуєш, Гено? Вставай. Ми не будемо спішити... А там згодом поїмо ще трохи, хліб же в нас ще є...

Гена перестав схлипувати, зітхнув. А Сашко заговорив знову:

— І дома ж нас ждуть, непокояться... Може, там уже й шукати нас збираються. Скільки клопоту завдали!.. Ні, Гено, нам не можна сидіти й чекати хтозна-чого... А ноги перестануть боліти. Це вони зразу, а потім перестануть. Я тобі точно кажу.

— Ну, давай руку,— промовив Гена.

І вони знову пішли. Сашко часом засвічував сірник, а інколи й свічку. Тоді хлопців обступало суворе каміння, темне й німе. В нього не спитаєш, куди йти. А якщо й спитаєш, то. воно нічого не відповість. Отже, надіятись треба тільки на себе. Хай важко, хай уже й ноги не несуть. А треба йти.

Сашко й сам уже почував велику втому в усьому тілі, йому дуже хотілося їсти, і він думав: "Якщо вже й мені аж живіт підтягло від голоду, то як же себе почуває Гена!" Але й про це Сашко мовчав. Намацував у кишені маленький шматочок хліба і сам собі в думці наказував: "Не чіпай! Хай на потім. Мало що може ще статися. Нехай хоч маленький запас буде". І він змушував себе забувати про той хліб.

Але, коли Гена почав просити їсти, як мала дитина, Сашко таки витяг з кишені той шматочок, відломив половину, простяг Гені і сказав:

— Більше не проси, бо оце увесь. Собі й крихти не беру.

Він обдурив Гену, що хліб увесь. Але добре знав, для чого це робить. Настане час, коли Гена знову буде скиглити, знову проситиме їсти, і треба, щоб було чим хоч трохи його погодувати.

Коли б Гена зараз відламав від свого шматочка трохи й Сашкові, той, звичайно, взяв би. Але Гена не зробив цього, і Сашко тільки проковтнув голодну слину, подумавши: "Нехай. Він же слабший за мене".

8. ЛЮДИ З СМОЛОСКИПАМИ

Федір Семенович, Марія Павлівна і Ярослав Никанорович йшли попереду.

За ними, освітлюючи дорогу смолоскипами, поспішали піонери. Ця група людей з рухливими вогнями в руках тримала напрямок понад морем до лісу. За нею по землі тяглися чорні, химерні тіні. З моря віяло нічною прохолодою. Скелі, об які бились неспокійні і невтомні хвилі, лише вгадувались. Вдень вони манили до себе, чарували око своєю суворою красою. А зараз — лякали темними невиразними формами. Здавалось, за кожною з них на тебе чекає щось таке, чого тобі ще ніколи не доводилося бачити.

Серед піонерів не чути було веселих розмов, сміху, які завжди супроводжують це юне бадьоре плем'я. Всі вже знали, що йдуть у катакомби не на прогулянку, не на екскурсію, а для того, щоб знайти двох хлопчиків, які так необачно потрапили в кам'яні лабіринти. Тому говорили між собою стримано, майже пошепки. Очі у кожного при світлі смолоскипів блищали тривогою й турботою.

Підемо через ліс,— сказав Федір Семенович,— тут є стежина, яку мало хто знає, але нею до катакомб найближче.

— Гаразд,— тихо відповіла Марія Павлівна, тамуючи ту величезну тривогу, яка весь час стискала її серце.

Ярослав Никанорович часто зітхав і все повторював:

— Ох горе, горе яке! Невже ж ми їх не знайдемо?

— Не вдавайтесь у відчай,— звертався до нього учитель,— з хлопцями нічого поганого не сталося. Просто заблудилися. В Партизанських катакомбах це навіть з дорослими бувало... Я Сашка добре знаю. Він хлопчик кмітливий і дужий, зуміє, коли треба буде, потурбуватися і про себе, й про Гену.

Федір Семенович й словом не натякав лише про те, що найдужче турбувало й непокоїло його самого.