Небезпечна зона - Ткач Дмитро

Через затоку,— сказав Сашко. Гена запитливо глянув на свого супутника.

— А як же ми?..

— Вбрід. Я тут усі місця, як свої п'ять пальців, знаю. Знаю, де мілко, де глибоко, а де її водоверті є. Зі мною не бійся, все буде гаразд.

— А може, обійдемо цю затоку, Сашко? Хіба обов'язково треба брести?

Звичайно, це було зовсім не обов'язково. І затоку таки справді можна було обійти. Але не такий Сашко, щоб відступати від того, що раз уже вирішено. Ні, він не осоромиться перед хлопцями, а особливо перед Геною. Сказано було — через Чорну затоку, значить, іншого шляху не буде.

І Сашко твердо наказав:

— Скидай, Гено, свої вельветові штани та курточку, змотуй усе це в один вузол і прив'язуй на голову.

— А навіщо?

— Як навіщо? Кажу ж тобі, що брести будемо. Щоб одяг не замочити.

— Я не вмію зв'язувати у вузол.

— Ну й безрукий же ти, скажу тобі,— кинув докірливо і з почуттям зверхності Сашко.— Нічому тебе дома не навчили. Ось, дивись, як треба.

Сашко швидко скинув з себе нехитру одежину — старенькі штани, вицвілу на сонці сорочку з одним ґудзиком і флотський смугастий тільник без рукавів, який був його гордістю. Все це дбайливо почав згортати, приказуючи:

— Мені мого одягу не шкода, висохне, я навіть купаюсь у ньому. Коли дуже жарко. Головне, щоб сірники не намокли і свічка... А в тебе одяг дорогий. Та й дома лаятимуться, якщо мокрий та пом'ятий прийдеш. А навіщо це нам? Треба, щоб наші домашні й не знали, де ми були. Менше клопоту буде... Ну, давай допоможу...

Зв'язавши свій одяг, Сашко так само дбайливо та вміло зв'язав Генині штани й курточку, потім кожен закріпив пояском одяг на голові, і хлопці побрели, розгортаючи перед собою воду руками. Сашко був засмаглий, аж чорний. Його струнке худорляве тіло в тугих м'язах було звиклим до вітру, до води й до сонця. Гена ж, навпаки, був білий і зніжений. Від дотику води він зіщулився, згорбився і мав дуже смішний та жалюгідний вигляд. Проте він всіма силами намагався не відстати від Сашка, щоб, бува, чого не сталося.

Вода спершу сягала до колій, потім — до пояса, до грудей. Часом ноги раптом натрапляли на камінь чи на мілину, а потім враз провалювались. Але середину бухти хлопці вже прошили, і серце Гени радісно стукотіло. Він навіть уже радів з того, що Сашко не послухав його і вони не обійшли затоку, а перебрели її. Ще якихось двадцять-тридцять метрів і — вони на березі. Сашко, напевне, розкаже хлопцям, що Гена поводився в дорозі сміливо, був витривалий. Хай не думають, що він, Гена, уже ні на що не здатний!..

Зненацька він відчув, що ноги його втратили опору, а тіло занурюється у воду все глибше й глибше. Він злякано закричав:

— Тут глибоко!..

Сашко й сам не сподівався, що вони натраплять на підводну яму, і теж від несподіванки трохи злякався. Але одразу ж оволодів собою і гукнув до Гени:

— Не бійсь, не бійсь, пливи, скоро виберемось на мілке.

Але Гена плавав погано. Він безпомічно борсався на одному місці, вигукуючи щось незрозуміле і дивлячись на Сашка округленими, повними страху очима. Сашко підплив до нього.

— Хапайся за моє плече однією рукою, а другою греби...
Тільки не тягни донизу, ти ж важкий, чорт!..

Гена з переляку, справді, мало не всім тілом навалився на свого рятівника, забувши про те, що й самому треба гребти. Але сердитий голос Сашка привів його до тями, і він відчайдушно замотав ногами та вільною рукою.

Сашкові було важко. Його маленькі груди жадібно хапали повітря, м'язи тремтіли. Але він напружував усі свої сили. "Допливемо,— думав сам собі.— Аби тільки Гену судорога не схопила. Отаких зніжених та ненатренованих вона саме часто й хапає..."

Проте все обійшлося добре. Незабаром знову стало мілко, і хлопці щасливо вийшли на берег. Тільки Гена після цього хвилин з п'ять сидів на землі, відсапуючись.

— Нічого, назад підемо іншим шляхом, ближчим і легшим,— заспокоїв його Сашко. Гена з вдячністю глянув йому в очі.

4. ЩЕ ОДНА ПРИГОДА

Сашко добре знав, як складеться дальша їхня подорож. Зараз вони ідуть до Синього каміння, зустрінуться там з рештою гравців у небезпечну зону, пройдуть короткими катакомбами, які він обіцяв показати хлопцям, і тоді вже всі, кожен своїм шляхом, подасться додому.

Проте хлопців біля Синього каміння не виявилось.

— Хіба досі йдуть? — дивувався Сашко.— У нас же довший шлях і тяжчий, і то ми вже тут... Де ж це вони?

— А може, повернулися? — висловив здогадку Гена.

— Ну й дурні будуть, якщо повернулися,— відповів Сашко,— не побачать катакомб. Хай нам з тобою позаздрять.

У Партизанських катакомбах Сашкові й самому довелося бути лише один раз. Це тоді, як їхній клас разом з учителем, Федором Семеновичем, ходив туди на екскурсію. Але Сашко розповідав Гені про катакомби так, ніби зкав їх, як власну хату. Він навіть хвастався, хизувався своєю обізнаністю.

— Ти думаєш, чого ці катакомби Партизанськими звуться? Ех, ти! Тут, брат, ціла історія... Ото, коли німецькі фашисти загарбали наше місто, люди в ті катакомби й повтікали. Але вони не просто ховалися, як ховрахи. Де там! Обрали собі командиром надиого вчителя, Федора Семеновича, дістали зброю і давай окупанців глушити. Піймають якогось гітлерівця — до стінки. А якщо цілий ворожий загін зустрінуть — розіб'ють, що з нього й тріски не лишиться. Бувало, що й поїзди під укіс пускали, їде-їде і раптом трах-тарарах! — полетів разом із ворожими солдатами, гарматами і танками... А одного разу, Федір Семенович розказував, виявили наші ворожий склад зі зброєю. Вибралися вночі з катакомб і туди. Охорона у німців була невелика. Як чесонули по ній з автоматів і гвинтівок! А потім гранатами, гранатами — так усіх і поклали. А тоді зброю захопили — й додому. Здорово?..

— Здорово! — аж головою покрутив Гена від цікавості.— А як же німці на катакомби не напали?

— Куди їм! Що тільки вони не робили, щоб викурити наших партизанів, та — слабо!.. Подивляться, подивляться здалеку, а ближче підійти бояться. Правда, одногр разу якось-таки прорвався в катакомби їхній загін, так його там наче корова язиком злизала. Був — і не стало!..

І Сашко голосно засміявся.

— А де ж він дівся? — запитав Гена.

— Знищили наші. А може, заманили в таке місце, звідки ще ніхто живим не виходив. Тут і такі місця є,— пояснив Сашко.— Ти знаєш, які ці катакомби довгі? Мабуть, аж вісімсот кілометрів. Або ще більше.

— А ми там не заблудимось? — з острахом глянув на нього Гена.

— Чого б це ми заблудились? — підкинув голову Сашко. Потім подумав і додав: — У довгі катакомби не підемо. А в коротких я — наче у себе в дворі. Та в нас і часу вже мало лишилося, щоб багато ходити.

— І їсти хочеться,— підказав Гена.

— Мені теж уже хочеться,— признався Сашко,— але раз дали собі слово не їсти, значить, не будемо.

— Я не давав. То — ти.

— Це все одно. Зараз я — командир, а ти мій боєць, і діяти ми  повинні  заодно.

Ці слова прозвучали для Гени досить переконливо, і він примовк.

Місцевість навколо була похмура. Позаду лишилась Чорна затока. Вода в ній зараз справді була чорною, мабуть, тому, що над нею ще клубочились густі важкі хмари. Зліва й справа лежала руда кам'яниста земля, що де-не-де поросла убогою і теж рудою травою. Часом прошмигне польова миша чи ховрашок. Ховрашки поводились зухвало. Сяде на задні лапки, подиви-ться-подивиться на хлопців, потім свисне голосно і гулькне в нірку, ніби дражниться.

— Ну, що ж. Бачу я, що не діждемося ми хлопців. Ходімо самі..

— Ходімо,— радо погодився Гена. Йому вже не так цікаво було побачити катакомби, як швидше бути дома.

Вони пішли в напрямку до невисоких голих узгір'їв, які видулися на землі химерними горбами.

— Отам і починаються катакомби,— показав рукою Сашко.
Справді, незабаром вони побачили довгастий темний отвір. До нього треба було дертися крутими схилами.

— Втомився я. Мабуть, не долізу...— почав було Гена, але в цю ж мить він зненацька шарпнувся вбік, упав, закричавши щось невиразне, і поповз на чотирьох, оглядаючись назад виряченими від жаху очима.

Сашко спершу нічого не зрозумів. Здивовано глянув на Гену, потім — округ себе, та раптом і сам мимоволі позадкував. Величезна гадюка водила головою туди й сюди за кілька кроків від нього. її сіре в чорненькій лусці тіло з зигзагоподібною чорною смужечкою вздовж спини майже все лежало на землі, обвивши кілька невеликих камінців, а голова хиталася то вправо, то вліво. Тонкий роздвоєний язичок зникав у гострому відкритому роті і швидко з'являвся знов. Здавалося, ще мить — і гадюка блискавкою майне в повітрі.

Сашко, отямившись, наче підкинутий тугою пружиною, відскочив назад — блідий, але весь зосереджений. Не відриваючи погляду від гадюки, він миттю нахилився, схопив у руку камінь і що було сили жбурнув його навмання. Камінь упав поряд з гадюкою. Він не завдав їй ніякої шкоди, але, видно, роздратував, бо тварина зненацька витяглася всім тілом, зіперлася на хвіст і стрибнула чомусь не до Сашка, а до Гени, наче саме в ньому і вбачала свого найголовнішого ворога.

Гена заверещав несамовито, але з місця зрушити не зміг. Його жирне, завжди рожеве обличчя зробилося сірим від рясного холодного поту. А округлені очі застигли і стали ніби скляні.

Сашкові потрапила під руку суха гілляка. Він широко розмахнувся нею і, старанно цілячись в голову гадюці, кинув. В голову він знову чомусь не попав. Але й це було добре. Страшна

голова прошипіла щось загрозливе, а лускате довге тіло в корчах обвилося навколо гілляки, сплелося з нею.

— Бий, бий її!.. — закричав Сашко і знову майже підсвідомо жбурнув великий камінь.

Хоч руки в нього тремтіли, тепер камінь влучив прямо в голову. Гадюка забила довгим хвостом об землю, здіймаючи куряву, спробувала підвестись, але безсило вивернулась і зів'яла на землі. Тепер здавалося, що серед сухої трави і сірого каміння лежить вірьовка, яку ворушить вітер.

— Ну, от і все,— сказав Сашко і знесилений сів на землю.
Обличчя в нього було бліде, а очі кліпали переможно й весело.— Я думав, що вона тебе вкусить.

Гена не відповів. Він все ще не вірив, що ця страшна пригода скінчилася так щасливо. Йому ще ввижалась трикутна голова з пласким лобом, що погойдувалася в повітрі, як маятник, і гострий чорненький роздвоєний язичок.

— Та вбита ж вона! — нервово й радісно вигукнув Сашко.— Дивись-но сюди — мертва вже!..

Він підійшов до гадюки і підняв її на гілляці, довгу, гнучку, тепер уже зовсім не страшну.