Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.

За цим разом вже мало хто й скакав: «Що ж, кажуть, на відважного бити, хіба лиш головою накласти! Коли всякому відомо, що приїде той лицар великий, і царівна все його буде - не чия! Тільки що виїхав Іван з лави, як всі його обступили і поздоровляють, що то він ті два рази скакав.

- Ні,- каже Іван,- я ніде не був, нічого не бачив і не знаю.

А тим часом дав коню трохи віддуху, поки піт в себе вбере, та як скочив, то аж на самий верх вискочив, на третє кружало, де вже царівна сиділа. Вона так і обняла його і поцілувала. А він її поки зібрався, то вона вспіла забити йому півперсня в чоло. Потім розірвала на дві половини ту хустку, що мала в руках, і своїми руками йому голову перев’язала.

Скочив Іван, а та хустка так далеко за ним розвівається по оздуха́х, то-то здорова була.

- Браво! Браво! Підожди! Підожди! - кричать йому зо всіх боків. Цар зняв шапку, махає: «Сюди! сюди!» А Іван, що й не до його п’ється - полетів, та й годі.

От приїхав до лісу, пустив коня та так шукає ганчірок, так збирає! Та все мотає на голову, все мотає. Намотав таку голову, мало не як стіжок завбільшки; взяв кошик із корча і приходить так додому.

- А що тобі? - питає мати.

- Еге, що! - крізь сльози озвався він,- поліз на тополю за воронятами, та й впав і голову розвалив...

- Може, дуже? Ану покажи! Може, треба морової губки? Може, горілкою з милом прополоскати? - сказано мати - жалує сина.

- Ні! - каже Іван,- я вже сам і промив, і лікарство знайшов і приклав собі до рани.

- Ану! Покажи-таки! - Та до його й руки протягнула - ганчірки ніби розв’язувати та розмотувати. Як наробить [він] гвалту!

- Гій! Навіжений! Мовчи! Схаменись! Не буду! - озвалась мати.

- То ж бо то! - Іван каже,- що не буду! А нащо братись!..- поліз на теплу піч, ліг та й стогне.

От приїхали і браття його.

- О вже! - кажуть,- по царівні! Якийсь лицар вискочив! А наш де?

- Он там на печі стогне! - озвалась мати.- Лихе понесло на тополю за воронятами, чи що, та й шибну́ло ним звідтіля, і голову собі розвалив. Тепер і лежить як убитий.

- Якби кізка не скакала,- озвались браття,- то б і ніжка не зламалась. Так йому й треба, нехай дурень знає, що не при йому писане. А вже ж бо! Де не посієш, там він і вродиться! Як відлежить, може, потихішає.

А Іван собі думає: «Ну-ну! Дурні! Такеє-то гречане! Як не перехрестить, то порепається». І тільки стогне, щоб не здогадались.

Пройшло чимало часу, а Іван все з зав’язаною головою і ходить, і на печі сидить, і нізащо не дається подивитись на ту рану. Як наробить крику, що аж на друге село чути, ті й відкинуться, аби лиш біди скараскатись. А цар тим часом розіслав комісарів по всім світі шукати того рицаря, і насамперед по своєму царству, і такий приказ дав, щоб у всіх шукали - не минали ні старого, ні малого, ні бідного, ні багатого, ні жодної віри. Чи то жид буде, чи циган - шукай, та й годі. А дав знак: півперсня в чолі, а другу їм віддав, щоб приміряли, півхустки, що в царівни взяв, а другу півхустки дав ізнов, щоб приміряти; «А третій,- каже,- знак - сигнат з брильянтом самосвітним, що стояв на другім кружалі. Як знайдете,- каже,- такого, що в його будуть ці всі штуки, зараз везіть його до мене».

От і їздять ті комісари по всім царстві, по всіх закутках, шукають, чи нема де того лицаря, що в його всі ті три знаки будуть. Шукали-шукали, їздили-їздили та й добрались аж до того куточка, де Іван на печі вигрівався. Прийшли до господи.

- Помогайбі, люди добрі!

- Дай, боже, здоров’я, великі гості.

- А чи нема між вами того лицаря, що царівну роздобув?

- Нема,- кажуть.

Подивились ті,- у всіх лоби цілі, та й питають:

- Чи всі ж ви тут?

- Всі,- кажуть,- тільки на печі один ще єсть, але то дурень зроду, на його ніщо зважати.

- О ні! Нам казано все царство передивитись, бо коли сам не з’являється, то вже щось воно є такого. А злазь-но, Іване!

- Не хочу!

- Та ну-бо! Злазь!

- Не хочу! Або як злізу, то що?

- Та поїдемо до царя в гості!..

- Ого! Коли мені й тут так добре! Ще лучче, як в царя... Або ж у царя є й піч?

- Та що з ним панькатися!..- каже старший брат.- Силою його з печі. Щоб людей не марудити.

- І я кажу! - озвавсь другий. Кричав він, дерся, шарпався, проте таки стягнули його на землю.

- А чого це в його голова зав’язана? - питають комісари.

- Лихе понесло ворону за сороченятами! Упав з дерева і голову розвалив.- А йому хустка так і червоніється з-між ганчірок.

- А то що червоне?

- Кров, мабуть, коли не шматина яка, жидівське дрантя абощо! Чи то дурне розбирає!..

- Ану покажи! - Розв’язали, розмотали ганчірки, аж то царівнина хустка, розмотали хустку, а півперсня в лобі. Прирівняли і то й то - якраз те саме.

- Ну,- кажуть, голубе, тебе нам і треба! А де сигнат?

- Який?

- Та ти вже й сам добре знаєш.

- Я не чув, не бачив жодного сигната.

Як причепились вони, як почали то просьбою, то грозьбою коло його, він пішов на двір і взяв із стріхи перстень та й каже:

- Осьде вам і перстень!

- Їдьмо хоч тепер до царя!

- А в його ж є піч?

- Та ну його! дурника вдавать! Годі тобі! - кажуть комісари.

А браття лиш язики повисолоплювало та й дихає.

Привезли