Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
Ув бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір, лепір. Кожен умерлий стає тим лепірем, як через його, коли ще він в хаті лежить, перескочить кішка. А ложать у їх вмерців просто на землі серед хати або наче на столі, але все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не перескочить кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з чоловіка. Родимий опир у бургар ще за життя капостить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає попід хати. Отож і розказують, що жінка якась мала чоловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить, як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив. Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От і питає в сусіди, що б воно таке значилося? А ті й кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли: як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу́ головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так зостанеться.
Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід вікна; а вона й обернула тіло, як баби казали, і чоловік уже більше не вставав. (Чув від самих бургар у Києві.)
В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар; 13 відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, як годиться, і піп щось править. Як відправа відійде, тоді заб’ють опиреві в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову свою носити,- як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до баби вдаватись,- як баба не поможе, то нічого не поможе, аж сам хіба перестане.
Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня - опир їздить ним попід вікна до самих півнів досвітчаних, а після іде на цвинтар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й їздить. Як нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще й тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах, іноді навіть і свіжий, тільки тепер уже не відкопують опиря, а так просто б’ють в гріб - в землю - попи, значиться, не такі настали, щоб послухати громади, як перше бувало. Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю огласити скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець, то і йому забивали осиковий кіл в груди, а тепер забивають в гріб в головах. А то ще роблять осикові хрести на вікнах - прибивають довгі осикові поліна наохрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на ніч намазують дьогтем та часником. Що ще роблять - виявиться з оповідань.
Опир і вмерлець, що ходить,- не все одно: то нечиста сила, а це що іншого, да про вмерців буде іншим часом, а тут лиш про опирів.
От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тільки то мовою не такою, як там балакають.
«Не при вас це діялось, що маю розказати, не при батьках ваших; ось бачите, моя голова вже сивиною полискується, а й мені розказував сивий дід, як я ще й погоничем не був - то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто абощо. Ще за Польщі, перед Коліївщиною, 14 де тепер Джулинки, село, що пошукати - було скілька хат і церковця божа стояла - то й парахвія була, і піп жив, і бакаляр, 15 а в його був піддячий Курбацький Михась. Ото ж він і розказував, уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки (село), в лісі жив курінний - що ліса стеріг - старий-старезний чоловік - ще першу унію запам’ятав,- і розказує було про козаків, про гетьманщину, про Запорожжя, як по писаному, а Коліївщину, Залізняка та різанину з Харком знав, як свою кишеню. Було приказують, що він чужосторонній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто не запам’ятав, коли саме прийшов, при кому - всі перемерли! Такий старий був, аж жовтий волос мав, не то сивий; а як де бувало вдарить тропака, то аж земля стогне - у старовину все кріпкі люди бували! - та такий червоний 16 ходив, як півень. При собі держав дівчину-сирітку, щоб було кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в чужих людях, а більше - ні роду, ні плоду.
От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це, то те, сміємося, школа́ різні штуки приставляє, щоб як до перших півнів досидіти, а там і спати.
Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.
- Пане реєнтій! Відчиніть,- чути крізь вікно дівочий голос. Ми зараз догадалися, що вже якась треба, в селі псавтиру читати абощо.
Кинувся я відчиняти - а то дівчина, дідова вихованка, а ніч місячна, хоч голки збирай, та мороз-мороз!
- Добривечір, пане реєнтій!
- Дай, боже, здоров’я, дочко! А