Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
- Оце,- кажуть комісари,- той, що мав всі знаки! - і показали півперсня, півхустки і сигнат, що у Івана на пальці.
- Ти? - цар питає,- той лицар, що до царівни на стовп вискочив.
- Я не бачив і не знаю,- озвався Іван і стоїть ізгорбившись.
- Ніщо робити! - каже цар,- хай побуде при нас, придивимся та й розпізнаєм, що в йому кипить.- І відвели Івана на кухню.
Чи довго, чи недовго жив він при царевому дворі, як почалась війна, чи татари надійшли, чи то так який ворог нападався. Цар поїхав на війну, а двораки царські давай глузувати з Івана, що він ніби такий лицар дуже великий, а на війну не виїжджає.
- Добре, добре! - озвавсь Іван.- Я там буду! - і казав дати собі коня. Осідлали йому якогось возиводу і привели. Сів Іван на того коня, ізгорбився, взяв якусь кимаку в руки та й каже: «На війну їду». Хто хтів сміявся, хто й ні, а Іван поїхав. Приїжджає в ліс, пустив царського возиводу на пашу, а сам і подзвонив у перший дзвіночок; перший кінь чорний, як ворон, що з землі виріс, став перед ним.
- Чого потребуєш, лицарю Іване?
- Завоюєм те військо, що на наше царство нападається?
- Ніщо й турбуватись! Бери лиш зброю з правого вуха, а з-під сідла вбрання! Та скоріш, щоб пізно не було.
Убрався Іван, такий лицар, що куди-куди! Сів на коня - сріблом-золотом сяє, аж іскрить...
- А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?
- Так вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.- Ударив кінь копитами, і незчувся Іван, як став на війні - військо з військом січеться, рубається, кров річками тече, але ні той того, ні той того не переможе. Як вмішався Іван! Як почав сікти! Царське військо й перестало воювати - на лицаря заворонилось. А він січе та рубає, що вороги летять від його, як терміття. Ні душі живої не зосталося, тільки самі свої. Цар зняв шапку і махає: «Просим покорно! Дарую вам шаблю!» Іван підскочив, взяв шаблю й побіг - каже: «Там і там, в такім-то царстві іще мене на війні виглядають», і зник, мов його й не було.
- Оце - лицар, то так що лицар! - кажуть всі, і цар каже: - Це той, що за першим разом до царівни скакав! Якби такий мені зять,- каже цар,- не жалував би йому півцарства дати!..- А сам зібрав військо і пішов на чужі краї війною. Да з чужих країв його як попруть! То аж під саму столицю приперли. От цар і пише до дочки, що, каже, бувай здорова з святим маковейом! Перше якийсь лицар визволив, а тепер поминай, як батька звали!.. Плачу! Лементу! Божа твоя воля - на всю столицю. Почув Іван з печі той галас та й питає:
- Що за плач?
- До живого,- кажуть,- прикрутилося нашому цареві. Чи не поїхав би ти визволити? - додали на кпи.
- Поїду,- каже,- а як же не поїхати! Коня мені!
Засміявся, хто чув, але коня, проте, осідлали. Сів Іван ізнов на возиводу і поїхав за ворота з кимакою в руках.
Приїхав у ліс, подзвонив у другий дзвінок, з’явився другий кінь - білий.
- Чого потребуєш, лицарю Іване?
- Поїдем царю своєму помагати, чуже військо воювати!
- Хоч воно трудно-трудно, але побачим - бери збрую з правого вуха, а з-під сідла убрання.
Зробив так Іван, убрався і сів на коня.
- А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?
- Так, коню, вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.
Ударив кінь копитами, земля застогнала. Та й лиш курява за Іваном встала. Приїздить на війну, а там ізнов така січа, така різня! Господи, сохрани та борони! Половину царського війська впень витяли.
- Стій, наше військо! - гукнув Іван,- я буду воювати!
Розступилось військо, дало йому дорогу, як піде наш Іван сікти на два боки! Так січе, так січе! Вороги летять, як солома від коси, як терміття!.. Пройшов раз, пройшов другий вздовж і поперек, а неприятель і крикнув: «Згода!» Тоді Іван перестав сікти; підбігає до царя: «Згода»,- каже. Цар подарував йому золотий перстень. Іван взяв і полетів. «Ще,- каже,- в другім царстві ждуть від мене запомоги». Цар з військовими своїми лиш стільки придивились до Івана, що пізнали його. «Це,- кажуть,- той лицар, що за другим разом до царівни скакав».
- Той самий,- каже цар.- Якби цей був моїм зятем, то я не пожалував би йому віддати три чверті свого царства, відступив би йому, а сам в одній чверті тільки царював би». Військові спозирнули оком один на другого, думаючи: «Порядкує цар, немовби у своєму току!» А Іван собі приїхав до лісу, пустив свого коня і ліг під дубком відпочити: поклав ту шаблю коло себе і цей перстень на руці має. Лежить ще зовсім вбраний по-лицарськи. От приходить якийсь дуже великий заслужений чоловік - пан, чи що, чи генерал.
- Не продаси, пане лицарю, тієї шаблюки часом?
- Ні,- каже,- не продам, а так віддам, лиш дай мені за неї мізинний палець з правої ноги.
Покрутився генерал, подумав, але що ж! За ту шаблюку царівну дадуть, і згодився дати палець.
- Може ще,- каже Іван,- і цей перстень тобі знадобився б?
- А добре,- каже.
- Дай мізинний палець з лівої ноги, то віддам.
Відтяв генерал палець і з лівої ноги і дав Іванові, а сам взяв перстень і шаблю та й поїхав. Тоді і Іван відпустив свого коня, а царського взяв, сів на нього, очима до хвоста, й їде додому.
- А що,- питають,- багато навоював?
- Багато,- каже,- повну пелену! - І висипав тріски та патички, що в лісі назбирав.
Другі кпили, сміялися, а царівна плаче, що таку тю́тю вибрала собі. А цар ще не вертався, бо розійшлась поголоска, що той цар - неприятель - ще третій раз хоче сили попробувати, та аж тоді згода буде.