Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.

- Піду, піду! - озвавсь дяк,- лиш відчепіться! - А сам так і махнув до Горпини за порадою.

- Не бійся! - каже вона,- йди читай, а як лусне домовина,- гаси світло і втікай на хори.

Так дяк і зробив. Прийшов до церкви та так читає, так читає! Як-от домовина - лу-лусь! На всю церкву, аж сичі на дзвіниці полякалися. Він хутчій задув свічку і на хори, та й став у куточку і стоїть, притаївшись. Вилізла вона з домовини і ходить - шукає по церкві: «Де б він дівся? - каже сама до себе...- Вже я таки знайду його». І все ходить - мацає по кутках. Скрізь перешукала, а на хори не здогадалась. Так і півні запіли, то не знайшла. Як вона лягла в домовину і все стихомирилось, дяк зліз і почав читати далі. Тут і Грицько прийшов довідатись, чи недаремне дякові за псавтиру заплатив.

Так пройшла одна ніч! Та ще друга наступає. Що тут робити? Іде знов до Горпини за порадою.

- Нічого,- каже вона,- читай, не бійся, а домовина лусне, то ти Тетяну псавтирою в голову, а сам хутчій гаси світло і тікай у вівтар та й стань за вратами перед престолом, де піп стає, як службу божу править. Там тебе не знайде.

Так він і зробив. Читав, читав, аж доки домовина не луснула, тоді за псавтиру та Тетяну в голову, а сам світло задув та й у вівтар, і став за вратами перед престолом.

Тетяна мало що не разом схопилась, як і домовина луснула, і слідом бігла за дяком до привратниці, та була трохи приголомшена, то й не завважила, де він дівся в вівтарі. Походила трохи, пошукала... далі бачить, що сама вже не знайде, та давай свистати на відьом, щоб зліталися зі всього світа. Свиснула раз - посипались відьми, як з рукава їх вив’язав; другий раз свиснула - роєм полетіли, як бджоли наче; третій раз - ще густіше, аж не можуть у двері потовпитися, та й перестали.

- А що, сестрички! Треба нам дяка пошукати. Десь тут, у вівтарі, заховався,- каже Тетяна. І давай шукати гуртом. А він стоїть як вкопаний,- не то живий, не то вмерлий, і очі зажмурив, бо по очах, каже, побачили б. Не одна відьма і очі на нього вирячить, а не бачить, хоч її в лоб вистріль. Шукали-шукали! Цілісіньку ніч прошарили...

- Може, він де інше? - кажуть.

- Ні, таки в вівтарі! Я сама бачила, як біг, і мало за комір не вловила!

- Ну! То де ж би він дівся?

Не знайшли, і перед досвітком ті почали розлітатися, а Тетяна лягла в домовину.

- Ну! - каже,- добре заховався єси! Але ще мені одна ніч зосталась на твоє безголов’я! - Та й півні запіли, вона й задубіла.

Ще з вівтаря почав він псавтиру читати, як вже стихло, йдучи до серед церкви. Проминула й друга ніч. Одна ще осталась! «Коли б цю,- думає,- пережити як, то аж тоді біди збудуся!» Як настав день, почав дяк роздумувати, що йому робити, що та вже добре пообіщалась... Думав-думав та й постановив у своїй голові вже не йти на третю ніч читати. А громада каже: «Нащо ж нам і дяка в селі, як ніхто не буде над умерцем псавтиру читати! То йди собі з села, а ми другого знайдем, що буде своє діло сповняти як належить». Тоді громада мала право сама по собі виганяти дяків, сама їх і приймала, то дяк і злякався: «Виженуть,- думає,- а Вербки добрий приход, такого не скоро знайти!» То він і пристав ще й цю ніч почитати. «Що буде, то буде,- думає,- а буде те, що бог дасть!» - і каже:

- Буду читати і цю ніч, хай вам цур! - І пішов за порадою до Горпини.

- О! вже,- каже,- не знаю, як тобі ця ніч обійдеться! Хіба знайдеш такі ночови, що в них шість літ паску святили, то вкриєшся ними за престолом, щоб не знайшли, а то скрізь відшукають.

Пішов мій дяк по селі таких ночов питати. Єсть такі, що два рази святили, такі, що три, дуже рідко, що чотири, а таких, що шість - ніде і не чував. «Пропаща година! - думає собі.- Що ж тут робити; що діяти?» Йде, понурився, все село оббігавши, та перебирає в своїй голові різні способи і здибає діда. Поздоровкалися, і питає його:

- Чи нема в вас, дідуню, таких ночов, що в них шість літ паску святили?

- Нема, синашу,- каже,- таких, що шість, а такі, що дев’ять, є. Мабуть, чи не од відьми ховаєшся?

- Так, дідусю, ваша правда!

- То мої, каже, ще луччі. Піди та возьми!

Побіг дяк мій на хутір за село, мало не підпалився; побіг і приніс ті ночови. Слава тобі, господи! Та й до Горпини. Ця похвалила і каже:

- Не жди, як уже поки домовина лусне, бо зловить, а по свічці примічай. І як вже завважиш, що недалеко та пора, то вже і вдирай у вівтар, і ляж на помості за престолом, вкрийся та й лежи і не виглядай, то не знайдуть.

Послухав він і цей раз; так читає, так читає псавтиру. От догорає вже п’ятакова свічка, він і пішов у вівтар і поніс вперед себе ті ночовлята, а свічку загасив. Тільки до привратниці дійшов, а домовина й зашумотіла, та ще не вспіла й луснути по правді, як Тетяна вже й схопилась на ноги і бігом у вівтар за дяком. А він хутчій полупотів за престол, ліг і вкрився та й лежить, іскулившись. Недовго шукала його сама Тетяна, зараз почала і других скликати. І поназліталося їх - повна-повнісінька церква, як набив, аж стіни тріщать, і давай шукати всі разом. Знайшли те місце, де він на хорах стояв; знайшли і те, де за вратами ховався; а де сьогодні лежить - жодним способом знайти не можуть. Переступають! Не одна і спіткнеться, мало носом не запоре, а бачити не бачать.

- Чи всі ж ми тут, сестрички? - питає Тетяна.