Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
Назад тому літ, певне, з двадцять буде, я знав одну дівчину - може, вона іще жива, а може, й кісток з неї вже нема, хто її знає,- що для любощів таку штуку робила. Нового четверга поночі пішла до криниці, набрала води, стала проти місяця і вмилася над відром від голови до ніг. Після вбралась і ту воду принесла додому туди, де хотіла почарувати, і вилила в діжку. Не знаю, кого саме вона думала почарувати: чи хазяїна - вона була за наймичку в одного чоловіка,- чи хазяйку,- ця була страх рівнива і все було на неї свариться і рівняє до неї свого чоловіка. Та не вдалося їй, небозі, щоб сказати, чи помічне це діло справді, бо хазяйка підгледіла. Що вже далі було, то самі знаєте, як по селах розправляються. А ту воду вилляли зараз.
Як вдатись до чарівниці, то вона часом дає чогось тобі у страву примішати, часом питає, як той чи та зветься, і потребує волосся з того парубка, чи що. Це ж саме роблять вони, як котрій дівці забагнеться заміж. Або як мамі забаглось, щоб дочку якнайскоріше з хати випхати, то і вдається до чарівниці. Найбільше дівчата, а ще котра вже підтоптана або чується по собі, що хтось луччий від них є, а то, щоб не довго панувать на батьківськім хлібі, чи що, кожної жебрачки перепитує... Як потрапить на свою, та й порадить. І часами, мовляв я, то се, то те, і зілля дасть, а часом - то зовсім друге діло: так прираїть, що аж волос в’яне слухати.
От що мені розказували про одну маму нещасливу. Я навіть сам її добре запам’ятав, бо це не так-то й давно діялось. Та вона вже вмерла, то й нехай з богом спочиває. Не хочеться лихим словом покійника згадувати... пересудою прах його ворушити; та хай так і буде, коли вже дійшло до того. Прейма не буду розглашати ні назвиська її, ні ймення, ні того села, де жила вона, а розкажу тільки, як діло було.
Починаймо ж з самого початку. Жила собі удова після мужа, майора. Він під час польського розруху 26 пішов з другими на москаля і разом з другими попався. Продержали його довго під судом, довго по фурдигах тягали. Скінчилося на тім, що обібрали до останнього гроша, зняли чин і пустили в світ. Довго він тинявся попід панські загорожі, а то вже стягнувся якось на бурдієць, та такий малесенький, що можна було переїхати, і не заважив би, що колеса пройшли понад притулком чоловіка, ще й майора! Отаке-то всім буває, хто лиш пана слуха... Недаремне вигадали, що людей слухай, а свій розум май, бо люди, як мухи: доти губи лижуть, поки солодкі, а як гіркі стануть, то ще й полином присиплять! І на голову плюватимуть, як на що непотрібне, на голову тому самому, що колись його п’яти раді були полизати... раді були подивитись, де пройшов він, який слід по його чоботі... Ей... люди-люди! Вчені ви, та недруковані! - І на добро вчені, а лихо роблять!.. Не до того майора я це кажу, бог з ним, хай би був «не ліз з паршивою головою в дух», а так-таки загалом, бо всі, кого не пече, той не знає, що то боляче́...
Дак той майор жив собі в бурдійчику - землянка, значиться, не сумував, не кляв свою долю. І так весь вік перекалантачив, намножив дітей і вмер собі спокійно, а вдову свою покинув без шматка хліба з трьома дочками. Не знаю, чи більше дітей було в них, чи ні. Йому ж зарівно лежати! Вмер та й збувся клопоту... А як то цій бідній мамі було!.. От зараз переконаємся. Ходила вона по чужих горо́дах, по чужих нивах - на хліб заробляла, а дочки вдома росли, як лобода. І виросли і віддячили мамі за її сльози та за піт кривавий! А найгірше - то старша дочка. Розказують, що кого б’ють за москалів? - Югесю! (вона не так звалась); кому косу втяли за москалів? - Югесі! З кого сміялися цілим селом перед корчмою? - з Югесі!.. І до паничів вікнами, і до пастухів межею - скрізь її носило! Словом, де було виробляється що найогиднішого, найпаскуднішого, там Югеся, коли не перша, то нігди не остання.
Якої матері треба, щоб з холодним серцем дивилася на таке дівування чужої дитини! А то ж своя була... Яких парубків треба, щоб посватав котрий таку огиду, паплюгу таку! І всі минали бурдієць п[ані] майоршої, і за дочок мамі дороги не було, хоч вона винна, як та деревина, що осельня на ній листя із’їла... Да на те люди не зважають! Снують речі недобрії, лиходзвонять по всім селі, і в цілій околиці майорівни ввійшли в славу! Добре, мабуть, допекло, коли вона відважилась піти до чарівниці, а ще більше - зробити, що вона прираїла. Горе мамі і з синами ледачими, а ще з дочками, то вже й бог забув! А чи вони добрі, чи вони злі - для матері за́рівно діти!.. Над усіма ними вона за́рівно боліла, за́рівно ночей недосипала, побивалася; за всіма за́рівно розчибається!.. Тоді вже, як оце діялось, оця вдовиця жила в комірнім у одного шляхтича, таки ж у тім селі, що з мужем жила,- не знаю, що вигнало її з своєї землянки... От що їй прираїли зробити: піти на три цвинтарі (кладовище, могилки) і на кожнім взяти з одного чоловічого гробу землі, а після в тій землі змити дочку - чи що; то раз, що так мали згнити її недобрі хисті, як те тіло під землею пропасти мало; а друге, що хто на неї з парубків згляне оком, то так і залюбиться. Як чоловіка смерть не минає, так він її не мине своїми любощами. Треба було йти по ту землю вночі, ще й, простіть за слово, голою, як мати на світ породила, і простоволосою. І на це нещаслива мати пустилася для ледачої доні.
Пішла, небіжка, перше на сторону - думала звідти найтрудніш буде достати,- і принесла з двох гробів, стало буть, уже достала землі; ще треба
