Читаємо онлайн Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
було з третьої. На цей раз зайшла черга на свій сільський цвинтар. У тім селі роком чи двома перед цим утопився москаль переходом, як квартирували гусари, бо там здоровий і глибокий став, та поверх всього ще й головний. 27 І поховали того москаля так в кутку на цвинтарі і поставили на гробі чорний хрест (він, здається, ще й досі стоїть). Один лиш цей гріб чоловічий з певністю знала покійниця, хай їй царство небесне, і пішла до його по ту жменю землі, що ще бракувало. Тут позвольте мені, панове, так розказувати, як передали мені слова немовби тієї господині, що в неї жила небіжка. «Вже ми,- каже,- полягали спати, і вже-таки добре пізно було; як, слухаю, рипнуло дверми з хатини (кімната через сіни), опісля й сінні двері рипнули. Я таки сама схопилась та й до вікна. А вона - та покійниця-майорша (її ніхто майоршею не звав),- простіть, гола-голісечка і простоволоса йде через подвір’я - від хати та до воріт. Провела я її очима аж за ворота. А сама злякалась, господи, не доводь як, і не кажу своєму чоловікові нічого. Бо він таки, правду сказавши, вже спав, і я не хотіла будити - напрацювався, думаю, за ввесь день, то нехай відпочине. І й собі лягла - таки ніщо таїти - коло нього на полу. А та штука й з голови мені не виходить. Здуріла, думаю, жінка, чи що! Коли б, боже борони, хоч не втопилась, а то ще й клопоту зазнаєм не знати за що. І чудно мені, і дивно мені! Не знаю, що й думати, що й гадати... Аж от і чоловік прокинувся; я і розказую йому, а він так-таки просто, вибачайте, «брешеш, каже, ти зла на неї та й вигадуєш». А ми з нею, небіжкою, господи прости їй і мені, того ж самого дня, так коло полудня, таки добре ціпки пов’язали! Аж до бійки доходило. Як сказав мені чоловік, що брешу та ще після і накивав добре, що: «Я тобі дам! Не мовчи-но...», то я аж сплакала. «Господи, думаю, господи! вік ізросла, брехухою не була, аж на старість, ще й від кого!» Та й кажу: «От сядь коло вікна, як не віриш, і переконаєшся - вже день не за горами, то й вона не забариться, коли має вернутись, бо як люди на досвіток повстають, гола-голісенька не буде йти через село, як непритоменна». Тільки що я це, каже, виговорила, а тин затріщав разом, наче скотина перескочила, і чути, наче жінка звереснула не своїм голосом. Ми обоє схопились та до вікна, а її, небіжку,- то вона була,- хай її бог не пам’ятає, коли прогнівила його ласку, щось качає на подвір’ї, наче собака чорний. І вона не кричить абощо, а лиш хлипає, чути, та наче осмішкується - крекче, якось чудно, наче мала дитина, як стиски 28 нападуть. Поки ми опам’ятались, то той пес таки добре її попомучив, можна було б, здається, зо три рази помилуй мя, боже, зговорити, так довго ми стояли, наче нас стовпом поставило, а її все качає клубком та наминає. Далі я, каже, промовила до чоловіка: «Піди оборони!» І за сварку забула, а він забув, що та гола, і за коромисло та надвір. А мені страшно стало самій в хаті, і таки за чоловіка страшно, та я за якусь палицю, чи що, і собі надвір побігла і кричу: «Осторожно! бо то, мабуть, стеклий пес - скажена собака, мабуть». Як він лиш дверми сінними скрипнув, то й собака зараз же відступився і прожогом до тину та й вискочив з подвір’я на вулицю. Цей за ним також до воріт, але вже нічого не бачив за ворітьми, наче той пес крізь землю пішов. Тільки собаки по всім селі такий клекіт підняли, наче сто вовків увійшли в село.
Тоді я вернулась до хати, її дочок побудила, каже, сама засвітила, чим мені господь дав, і так разом всі внесли до хатини ту безщасницю, а вона лиш очима водить та відхлипує, наче води обпилася. І щоб тобі одна кісточка ціла в руках або в ногах - то нема: так і хрумтить, як возьмеш рукою. На другий день вона ще нічого не говорила, лиш: «москаль», і до обід зовсім спухла, як жлукто. Аж через ніч їй мову відпустило і пам’ять вернулась. Як прийшла до себе, то й розказала, що до чого йде, що як брала землі з гробів у чужих селах, то лиш страх збирав, а нічого такого не бачила, і оце пішла вже на свій сільський цвинтар. Приходжу, каже, під сам рів та й думаю: з якого б тут гробу взяти. Знаю, що тут десь поховали недавно такого-то чоловіка, але де саме, не втраплю, треба ще пошукати попереду. Та й думаю собі, каже, аби хто не зобачив, то ще подумають, що щось нечисте ходить. А той хрест передо мною стоїть - чорніється; то я і подумала: як маю ще шукати та на якусь напасть наражатися, лучче возьму з того московського гробу і напевно буду знати, що взяла з гробу чоловічого. От і скачу, каже, через рів у цвинтар. Нахилилась уже і руку простягла тої землі взяти, а хтось наче говорить: «Не тронь!» Я перехрестилась і грабнула землі, а москаль і встав з гробу... Такий, як я бачила його ще потопляником - рудий, вусатий, та попід очі сині смуги; такий він і тепер мені показався, і гука знов: «Не тронь, бабо! брось!» Але я, каже, не послухала. Держу ту землю, в кулаку стиснула й назадгузь відступаюся. Поки ж я йшла так назадгузь, то як було, то було, він помалу за мною подвигався; але прийшлося через окіп скакати, то треба вже було хіба в рів спуститися. Але думаю собі, каже, ану ж тут в рові й насяде!.. То й обернулась і скочила та й побігла, бо вже не могла здержатись. Втікаю і ту землю несу в руці - що буде, то буде, думаю, а нехай прейма дочці поможу! - Що то мати! - Далі бачу, каже, що не змога моя втекти, бо ще з півдороги зосталось, а він тут-тут догнати і все кричить: «Бросни землю!» Я взяла й броснула. Якби ще разом або