Українська література » Класика » Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.

Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.

Читаємо онлайн Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
Надійшло чужого війська неприязного, як хмари восени - може, там двоє або й троє царства докупи зійшлося, аби таки збити цього царя і його дочку силою віддати заміж за якогось там царевича горбатого, чи що, а може, за німця, а вона німця не хотіла. Каже: «Лучче за такого Івана піду, який він є, а німця не хочу і на очі бачить. І ні за кого не піду, тільки за Івана».

Вона добре придивилась на нього ще на стовпі і тепер пізнала, що це таки той самий лицар, лиш дурня дуже вдає.

Як пізнав батько, в чім діло, то й пише до дочки, що так і так, дитя моє! Шукав я для тебе долі, а для себе запомоги, а знайшов тобі лихо, а собі напасть, отого Івана непотрібного. От, бачиш, збираються царі наше царство звоювати, тебе силою заміж взяти, а мене в неволю запродати або мечем стяти! І приписав - каже: «Як почуєш, що ми завойовані, то кажи знести голову Іванові, бо то не він той лицар, що на стовпі був, а є хтось другий. Той генерал уже дав о собі чутку». Нім дійшло письмо до царівни, вороги півкраю спустошили вогнем і мечем. А Іван собі на печі - нічого й не знає.

Як перечули царські двораки, що Іванові наказано голову знести, та й прийшли до нього і кажуть:

- Вигрівайся ж добре на печі, бо вже більше не будеш - цар казав тобі голову знести.

А Іван собі зареготався, як навіжений, та й каже:

- Що буде, то буде, а буде те, що бог дасть! А тим часом - коня мені! Поїду на війну!

Цар не дав приказу, щоб не слухати Івана, ні царівна не дала; то й підвели йому коня, все того ж возиводу, і кимаку дали в руки. Іван сів на коня, як на лаву, і поїхав, посвистуючи під якусь думку. Приїхав до лісу, пустив коня та як задзвонить у третій дзвінок, так і з’явився кінь морозоватий.

- Чого потребуєш, лицарю Іване?

- Поїдем на війну! А звоюєм?

- Тяжко воно, тяжко! Але побачимо! Бери збрую з вуха, а з-під сідла убрання.

Вбрався Іван, сів на коня, а кінь і говорить:

- Та не оглядайся, бо поранять! - І поніс Івана поверх лісів... Прибігають на війну, а там цареве військо тільки що держиться - от-от, то й переможуть.

- Стій, військо! Дай дорогу! - гукнув Іван і почав сікти на два боки, а кінь бити на чотири. Як побачив цар лицаря, то душа і стала йому на мірі; бо вже знав, що його гра́ло.

Проїхав Іван раз, другий, третій поміж неприязне військо, і зостався чоловік, як на пожарі стеблинка: і ті царі трупом валяються, і все військо їх. Глянув Іван вперед себе - нема з ким воювати; та й забувся й оглянувся назад себе, а з-між трупу і встає лицар: «Ану,- каже,- зо мною на поєдинок!» Розійшлися, з’їхалися, брязнули шаблюками раз, другий, та й тому голова злетіла, а Іван зостався без мізинного пальця на правій руці. «До царя!» - каже кінь. Іван підняв руку вгору: «Рана»,- каже, і протепом до царя. Цар щось там уже на собі такого, що міг розірвати - розірвав і зав’язав тому рану та й просить до себе на могорич...

- Нема часу! - Іван каже.- На весіллі буду.- І поїхав, бо, каже, ще й друге царство від його лицарської запомоги жде.

Їде Іван додому у своїм лицарськім вбранні, з зав’язаною рукою, як передибає його знов той генерал, чи що.

- Продаси,- питає,- хустку?

- Ні, не продам, а так віддам, тільки дай мізинний палець з правої руки.

Втяв той собі палець і віддав Іванові, а собі взяв хустку і перев’язав рану та й поїхав прямо на столицю. А Іван звернув у ліс, пустив коня, назбирав ганчірок і замотав собі рану та й іде додому.

- Що тобі в руку? - питають двораки.

- Тріски збирав та й заскалив,- відказав Іван і поліз на піч.

От і цар приїжджає, розказує, що такий-то й такий лицар визволив його з біди, і розпитує, чи не бачив хто, куди він поїхав: «А я,- каже,- не пожалую все царство своє відступити, як захоче бути моїм зятем». Зараз йому і сказали про того генерала, що то, кажуть, він той лицар, бо в нього і коні такі єсть, як цар оповідав, і рана на руці, і царівниною хусткою рука перев’язана. Дав цар приказ привести того генерала. Він і прийшов; та шабля, що цар Іванові подарував, висить у нього при боці; і той перстень на руці сяє, і рука хусткою перев’язана.

- Це! Це! Мій збавитель! Мій оборонця! - закричав цар на першім кроку генерала до двора. І зараз його за стіл засадили на самий по́кут і давай свататися і могорич запивати. Генерал той - чи то він був - і давай прибріхувати, як-то він на стовп скакав, як влюбився; а ті, що слухають, не можуть його нахвалитися, що він такий лицар, як на всім світі другого нема. Засватались - геть усе, і весілля назначили; а Іван сидить собі на печі і байдуже йому, що там робиться у царських палатах.

От і весілля! Видає цар свою дочку за того генерала-лицаря. Гудуть музики, бенкет страшний! Вина ллються - аж по бороді тече. Коли ще до шлюбу підуть, а вже добре підгуляли; настала пора, що можна було ще лучче почванитись. Той молодик уже і розпустив губу. Як всі йому браво віддавали, а молоду вбирали до шлюбу, хтось вихопився з словом: «А Іван же що?»

- Який-то Іван? - питає молодий. Поки йому розказали, цар гукнув і Івана пішли шукати. Знаходять його, що він умивається. Гукають, штовхають - скорій; цар потребує. А він собі з пова́гом умивається. «Та ну вас,- каже,- дайте хоч умиться!» А ті шарпають. Сказано, вже двораки! Хіба в них людяне серце? От і царівна вийшла на рундук, чи що, і побачила, що Іван палець замотує травою,- а добра душа була, то й питає:

- А то що тобі, Іване, в руку?

- Нема

Відгуки про книгу Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: