План до двору - Осьмачка Тодось

Вона підбігла до Скакуна і страшно схвильовано і перериваючи дух прошепотіла:

"Полікарпе, це ж мій ніж". А він, побачивши Мархву і трохи змінившись на виду, на мить зупинився і проказав:

— Я тобі його віддам.

— Ні, ви мені віддайте зараз, він мені в цю мить потрібний...

— Була дурна, і лишилась дурною... Боїшся, щоб когось не зарізав?..

— Дядечку, віддайте мені цей ніж, він мені в цю ж мить потрібний,— говорила Мархва ніби завчені слова. І притуливши обидві руки до грудей, знов говорила: "Дайте мені мій ніж, мені він в цю мить потрібний... Дядечку, дайте ніж"... Ці жалібні благання збентеженої дорослої людської істоти нагадували того хлопчика в полі, який побачивши, як їде чужа хура з базару, вчепиться за возом і благає:

"Дайте гостинця, чуєте? Дайте гостинця". Жаль було і сумно дивитися на бідну дівчину. І Скакун не витримав, взяв тай кинув ніж у траву.

— На, візьми його... Казав тобі, що будеш плакати і тепер кажу. Будеш плакати та не буде до життя вороття. Прощай...

І догнавши Клунка став з ним іти понуро і мовчки. А Мархва швидко підійшовши, і наткнувшись на ніж, глянула на його і з мить повагавшись, не нагнулася і не взяла його... А переступила його і пішла помалу назад до баби Пріськи та до Лепестини.

— Це, мабуть, він той ніж узяв ще тоді, як вам хату спалив? — зустріла Мархву Лепестина.

— Тоді...

— Боже мій, Боже мій! Яка ж ти невторопна, сирото ти нещасна! Та нехай би він завирився з тим ножем, аби тобі тільки дихати дав. Однаково Шияна не врятуєш, якщо Скакун намислив його із світу зігнати... Ходімо швидше відсіля, бо та бісової душі "комісія" без стрілянини не обійдеться... І я піду, бабо, до вас, може таки чимсь допоможете в моєму горі.

І Лепестина взяла бабу Пріську за руку, помогла їй встати і справитися на стежку.

Баба йшла вперед, злягаючи на свою білу ковіньку, а молодші ішли за нею. І коли тітка Лепестина оглянулася назад, то "совєтчиків" із-за кущів уже не видно було. Тільки аж за великим шляхом, що перетинав Попівку впоперек, чулося собаче виття у тім напряму, де малася бути колгоспна управа. Витгя переходило у жалібний гавкіт, то знов ставало на тій мірі, на якій почалося. Підчас такого собачого горя люди перекидаються між собою хоч дуже значущими словами, а хоч мовчать. Мовчали і жінки.

Глава восьма. Події, від яких тріснуло б і небо, якби воно мало серце

Коли комісія з міліції та бригадирів доходила до двору Шиянового, видно було, як від криниці блищала напечена сонцем бляха дашка, що покривав корбу і мотузку для відер. А на хаті, над сінешними дверима у великому бляшаному деці сушилися проти сонця ягоди. З хатніх вікон виглядала Софія і Ніна на двір. А посеред двору стояв без шапки у білій сорочці і в білих полотняних штанях сам господар, Євген Шиян. Вишня йому затуляла гілякою тулуб. Видно було тільки голову і ноги. Одначе вигляд робив враження людини великої на зріст, і рішеної на останні вчинки, які тільки можуть прийти селянинові в голову під час розпачливої ситуації в житті. Коли гурт "совєтчиків" став наближатися до перелазу, Шиян і собі рішучо стриманим кроком підійшов першим до перелазу і став чекати. Пройшло кілька хвилин і комісар, який перший ішов перед всіма, узявся рукою за тин і хотів перелазити в двір. Але Шиян непроханого гостя, який навіть не привітався з господарем, злегка зупинив, приклавши широку свою долоню йому до грудей. Комісар спочатку зніяковів, а потім спитав, почуваючи, що всі вже бригадири за плечима:

— А це ще що має значити?

— Підождіте, не йдіть у двір,— відповів Євген.— Я хочу вам щось сказати.

— Ну, говори. Тільки не затримуй нас. Я приїхав із Балаклеї.

— Товаришу комісаре,— почав Шиян.— Це якась помилка, що ви присудили мені "план до двору". Та ви ж знаєте: я людина бідна, мій батько лишив мені усього півтора гектара землі. А такі ж люди, як я, у совєтської власті мусять бути на першому місці...

Та комісар йому перебив:

— Я думав, що ти щось нове до справи додаси, а ти, бачу, верзеш те, що тільки в твоїй голові потовпиться і що нікому не потрібне. Зараз же звільняй з родиною цей двір. Він уже не твій, а громадський... Ти передержував у своїй хаті контрреволюціонера, який втік з машини поза прошлої ночі... Забирай сім’ю і геть із двору...

І хотів знов перелазити через перелаз, узявшися з правого боку за стовпець тину. Та Шиян знов так само приклавши свою дужу долоню йому до грудей, сказав з несамовитою впертістю:

— Почекайте, не йдіть у двір. Вийшла помилка. Я людина бідна, а ви кривдите замість того, щоб захистити від напасника.

— Що ти мені верзеш і чиниш перешкоди до входу в двір. Районова тройка присудила тобі "план до двору" і ніяких балачок не мусить бути. Тройка помилитися не може... Передержував контрреволюціонера і шпійона, тепер маєш "план до двору".. Ну, пускай, бо ввійдемо силою.

Всі совєтські комісари в таких випадках, коли почували в себе силу, якою можна вплинути на людей жахом, не поспішали виконувати справу негайно, для того, щоб довше вона тяглася і щоб більше людей її бачило і більше щоб було перелякано.

Але через те, що, крім бригадирів, не було кому дивитися на видовище, то можна було з певністю сказати, що комісарові справляло втіху повільне виконання "плану до двору", як і тому мисливцеві, що прийшов брати звіра із сітки, яка є міцною і не потребує поспіху.

— Почекайте,— говорив Шиян словами страшного болю.— Та я ж тоді і дома не був... Всі знають, що я їздив тоді по лати для колгоспівської конюшні, то як я можу відповідати за те, що дома робилося. Схаменіться, та в мене ж..

Але комісар уже з такою роздратованістю заговорив, що видно було, що людське слово не його може ублагати:

— Гей ти, Євген Шиян, ми тебе давно знаємо. Знаємо те, що якби й тоді ти дома був, то не вирядив би з хати бандита і польського шпіона. І через те тобі присудили і "план до двору"... І тебе вже немає. Ти не громадянин, ти ніщо. Сказано тобі: кидай двір і кидай. Як не покинеш і я тебе не заставлю, то я контрреволюціонер і я враг совєтської власті.

Але я не враг, а ти враг, і через те я тобі, бандитська твоя морда, даю ще пів години. За цей час ти із своєю жінкою та дівчинкою мусиш покинути двір. Розумієш? І в двір я не ввійду ще цілих пів години, тобі в ньому бути ще тільки півгодини..— І комісар підняв праву руку, на якій коло самої долоні блиснув годинник на ремінці, а потім одвернув голову від двору до другого боку вулиці, почав правим носком чобота нервово ворушити. Шиян же якось невторопно подивився на комісара, і те, що він ще хотів говорити, завмерло на устах, і він з німою тугою, із тією думкою, що тільки живе в крові селян, а не в ясній свідомості, перевів очі на бригадирів і на міліцію. Ті стояли розпарені від сонця, мовчазні, не дивлячись ні на Шияна, ні один другому ввічі. Почувалася така сама незрушеність і байдужість, як і в вишень, що теж стояли розпарені від південного сонця.

Шиян часто почував безпомічність рослин і дерев у ріднім дворі. Відчував він її і тепер у мовчазних постатях бригадирів та міліції, які йому нагадували не зелені рослини, а суховерхе будяччя, хоч між ними і блискали знайомі обличчя, які колись мали знак думки і звучали знайомими словами. І Євген звернув до них свою стражденну тугу, яка була похожа і на надію.

— Брати, товариші і батьки.— І підійшов до них ближче і зігнувся нижче і розпачливіше зазвучала мова: — Що я кому лихого в селі зробив? Ніхто не скаже. Пригадуєш ти, Клунку, як я витяг колись твоє теля з глибокої річки. Воно вже мало втопитися, бо річка бистра і корова бігла понад берегом і ревла, а я витяг. Воно трошки постояло, вода збігла і, мукнувши, почало ссати корову... А ти, Копитьку, хіба не пригадуєш, як величезна хмара йшла дощем на твої нескладені снопи в полі і я поміг тобі за години скласти їх в копи... А ви, товариші мої, брати і батьки!

Але на цім місці Шиянової мови комісар перестав хитати носком чобота і обернувшись знов до нього процідив:

— Куркуль, агент світової буржуазії, я тобі не давав півгодини на агітацію проти совєтської власті і через те зараз іди та забирай своїх із хати. Тільки жінку та дітей. Все майно не твоє, а державне!

І Шиян мовчки всіх обвів розпачливо допитливим поглядом, і, побачивши там німотну незрушимість, яка буває у людей перед обдуманим злочинством і яку він відчувши зітхнув важко-важко і швидким кроком пішов до сіней. Надвірні двері в хату було зачинено і клямкою накинуто, і паличкою пристромлено. А тепер він одімкнувши і одчинивши двері гукнув: "Софіє і Ніно, ідіть сюди". Вмить мати і дівчина стали на порозі. І батько рішуче взяв за руку жінку і дочку, підвів до тину, де ще стояла комісія людської біди, і поставити перед самим кураєм, що ріс попідтинню, звелів: "Дочко моя маленька, Ніно, і ти, Софіє, ставайте навколішки разом зі мною перед цими людьми і благаймо, аби нас не виганяли... Ми ж люди. Вони схаменуться і пожаліють нас"! І впав навколішки, випустивши руки жінчині і доччині. За ним стала навколішки Софія, а потім Ніна. Шиян дивився в землю жалісно, зігнувшись, неначе він хотів ударити поклін, але заболіло в спині і вже не може ні нижче гнутися, ні розгинатися. А Софія, ставши навколішки і притиснувши руки до грудей, мовчки плакала, дивлючись на бригадирів. Здавалося, і мати, і батько підсвідомо давали волю говорити дитині. І та справді говорила, склавши ручки на грудях, так само, як тоді, коли ще вчилася перед сном проказувати "Отче наш": "Людочки, людочки, не виганяйте нас, бо де ж мати будуть їсти варити, та й куди ж батько дінуться з нами без хати?.. І куди я буду приходити із школи? Людочки, не виганяйте нас".

Коли почувся цей дитячий голосок посеред двору, серед загальної тиші, то і дашок над криницею, і корба ласкавіше засіяли щедротним сонцем. І ягоди на хаті в деці і на тих вишнях, де вони ще задержалися, певніше блиснули теплим соком до курей в садку, що спокійно і статечно ходили по траві і збирали всяку кузьку. Та й Копитько враз сунув Клункові бриль на очі, сказавши: "Так ліпше, мабуть, як не дивитися". Та комісар, що вже був у дворі, а тепер раптово зорієнтувався у тім настрої, який почав опановувати його шайку, перескочив назад тин і, кількома кроками опинившись позаду свого гурту, блиснув з піхви револьвером угору і тріснув зловісно з його пострілом.