План до двору - Осьмачка Тодось
І це становище якраз добре визначило для нього увесь правий бік її голови. І зрадів хлопець ще більше, бо риси на лиці нечувано вирізнилися, коли задня частина голови освітилася, а на передню лягли тіні. До цього треба додати ще й те, що перед вікном росли густі та високі вишні і в хату не пускали кричущого освітлення. Але на лиці, чим більша була зморшка, тим більша була у ній смуга тіні. І він гарячково почав не малювати, але виписувати обриси чола, носа і підборіддя. А далі і склад кіс. А потім вухо і задню частину кіс на потилиці. І все волосся на всій голові став упорядковувати в загальну єдність.
І аж нарешті у ту дірку, яку покинув між чолом, зарослим бровами, і між верхньою частиною носа, заходився вписувати око. До нього він найбільше придивлявся і дуже добре відзначив всі затінки і засвіти. А чоловічок він вималював подвійними колами. А далі, домалювавши кількома рисами коло ока ніс, та зазначивши вії другого ока, які витикалися з-за перенісся, він одкинувся назад і став дивитися на те, що зробив. Видовище було несподіване! Тітка Лепестина визирала з паперу разючо подібна. Такої подібності жодна фотографія нездатна передати. Щось невимовно чудове було, або просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво! І радість Нерадькові напружила єство незнаною і нечуваною силою, яку, я певен, одна людина зазнає тільки на протязі тисячів років, і яку зазнав Творець світу тоді, коли з його душі вибухали нові світи у бездонні простори неосяжності. І хоч Нерадько любив виявляти збуреність почуттів, мов дикун, але в даний момент відчув, що таке їх виявлення спрофанує все почуття серця,— він простісінько став навколішки і взяв у тітки Лепестини руку і поцілував, промовивши:
"Тіточко, посидьте ще трошки, поки я вас всю не випишу на папір!" У руки цілував він колись тільки батька та матір і то в урочисті хвилини, а тітку Лепестину він взагалі не думав ні ввіщо цілувати, хоч і був він несказанно вдячний за все. І тітка Лепестина одповіла одним словом "малюйте".
І він малював. Останніми труднощами було тітчине потрійне підборіддя, що розгалуженими смугами входило в шию попід вухами і в обличчя. Але з ними він справився надзвичайно удачно. А вже тоді, як він перейшов на виписування на папір коміра і складок сорочки, та відлогів кофточки, він почув цілковиту втому. Почув, що далі вже він не годен малювати нічого. Але ж треба було якось пишното закінчити роботу, щоб тітка Лепестина і не помітила його безсилля. Це не важно, якого характеру воно було. І через те він рішив, щоб малюнок був лише по плечі... Але горе і жах! Виявилося, що ніякими силами не здобуде терпеливості виписувати мережку українського коміра, якому треба було віддати часу далеко більше, ніж усьому портретові.. І художник натхненно намалював комір російського генерала Кутузова, з якого малюнок він колись бачив у історії Росії, автора Рождєствєнского. Це було ще в земській школі. Коміром Нерадько і закінчив свою працю. І встала тітка Лепестина і якусь мить мовчки дивилася, а потім вигукнула:
"Єй-бо, наче з фабрики. Просто як викапана... Ну просто.. Просто ви справжній маляр, чи художник... Ви краще намалювали... Та куди там!.. Краще намалювали, як у мене ото ікона св. Йони, що на котові сидить. Його малював носачівський богомаз Лихолай... Ну, вже ваші і черевики, і куфайка і ще даю в додачу отого солом’яного бриля, що висить у повітці. Піду внесу!" І побігла.
Коли хазяйка вийшла, Нерадько взяв свій дикт, на якому малював, і поставив його в кутку між комином і стіною печі, а малюнок схилив на дикт. Далі взяв той стілець, на якому сиділа тітка, і ще трошки далі відсунув його від вікна. І сівши на ньому став дивитися на портрет. І справді, було на що дивитися! Схожість була неймовірна, а закінченість ліній, оте, що художники звуть загальною гармонією ліній — разюча. Чи другий раз він зміг би так намалювати? У нього серце забило тривогу. Він відповіді боявся. Нерадько мало бачив картин добрих на своїм віку. А як і бачив щось путнього, то тільки у альбомах мистецтва. Але нічого подібного з тими чарами, які були в його портреті, він не зустрічав!
Спосіб накладання ліній йому нагадував скоріше ніжну заокругленість тих камінців, які можна знайти на березі моря, облизаних хвилями напротязі довгого-довгого часу. Потім ще його спосіб малювання йому нагадував малюнки дерев у західних мистців часів бароко. І там заокругленість ліній, проведена невловимою мрією, і тут їх ніжність зливалися з елегійним зітханням його душі. І там стремління до точного окреслення деталів і тут. Крім того, така краса, з таким складом рис, дуже часто трапляється у людей, особливо у жінок в селах у глибині Київщини та Полтавщини. І в Гоголя у "Страшній Помсті" у малюнку Катерини вона почувається, і в усіх творах малярських нашого Шевченка, з тією різницею, що в Шевченка малюнки завжди мають нахил відійти від точних обрисів оригіналу, а в Нерадька навпаки: не тільки нахил, а просто категоричність якнайвірнішому бути людській натурі. І в хлопця навернулася думка, що в ньому сидить велетенської сили художник, якому за умов душогубсько-невільницьких ніколи не вийти з надрів його духа на світле око тямущих людей. І він тяжко зітхнувши, утер очі від сліз і зараз же перелякано глянув на двері, і одним духом причепурився, бо в хату входила хазяйка:
"Ось ваші заробітки! — говорила з порога і поклала свою ношу на лаві.— Я вам ще додала пару спідної білизни із свого покійного чоловіка. Вона ще зовсім добра, і чорні смугасті штани. І живіть у мене дві неділі, а там буде видно, що робити". А далі додала питанням:
"Дивитесь? Справді є на що дивитися. Добре намалювали. Ну, будемо снідати".
Підчас сніданку вони обоє спочатку мовчки дивилися на малюнок, а потім вона озвалася:
— Одно мене дивує, чого ви мені вчепили такий комір, якого у мене зовсім немає?
Хлопець засміявся, але не сказав через віщо у нього так вийшло, а сказав зовсім інше, ніби звертаючи на жарт.
"Та то в одного нашого гетьмана Розумовського була куцина з таким коміром, та, мабуть, і не одна. І я бачив його намальованого у такій куцині. Тоді, кажуть, і гетьманші надівали одежу з такими комірами, коли чоловіків дома не було"... І почервонів від своїх викрутасів. А тітка Лепестина весело відповіла:
— А через те, що у мене немає чоловіка в хаті вже давно, то ви й мені вчепили такий комір, як колись тільки у гетьманш був? Але мені і комір подобається, і все страшно подобається!
Після цього вони почали відходити увагою від чарівного малюнку і стали розмовляти про селянські події. І тітка Лепестина розказала Нерадькові чисто все. І про ті жахи, що село пережило. Від новин хлопець почорнів ще більше, як був. І потім вставши і подякувавши за сніданок і за "гонорар", сказав:
"Бачите, яка страшна небезпека і вам, і мені, а ми бавимося "цяцьками". Піду та подумаю, як і коли мені найшвидше змитися відціля". І взявши все те з собою, що внесла хазяйка, вийшов з хати і пішов у повітку.
Глава одинадцята. Підтравність стає рівним товаришем лютого нахрапства
Ввечері, по заході сонця, того самого дня, коли перший раз Нерадько зліз з горища, голова колгоспу Єшка Хахлов сидів із своєю жінкою при столі перед причілковим вікном у садочку. Над ними яблуня хилила гіляки повні яблук. У хаті світила електрична лампа і видно було, як там поралася дівчина, приставлена якоюсь бригадою для слугування у хазяйстві голови. Уже пройшло з півгодини по заході сонця. Вечір був зоряний, але темний. Від світла в хаті падала яснота і на стіл, і на яблука, і на листя вишень, які оточували родину попівського адміністратора. Стіл був накритий білою скатертиною, а на нім шумів самовар. Хазяїн в одній сорочці пив чай. Йому було душно і він майже після кожного сьорбу втирав чоло рушничком, який був перекинутий в нього через ліве плече. А хазяйка навпроти нього, уже повечерявши, гойдала на руках немовля, вкутане в білу ковдру. Вона його тільки що приспала і боялася, щоб раптом не прокинулося. У відчинене вікно до електричної лампи то влітали, то вилітали нічні метелики і шурхали об листя вишеньок, що тихо стояли навколо хати. В подвір’ї колгоспу теж була тиша. Все спало. Тільки з двох вікон церковної сторожівки, з-під церкви світилося. Там уже давно ограда була розібрана і світло звідти вільно било на все село. І враз Єшка Хахлов перестав сьорбати і нашорошився, промовив до жінки по-російськи:
"Здається, чути — наближається машина?" — І хазяйка, замість відповіді, швиденько встала і пішла з дитиною в хату з таким зовнішнім виглядом, неначе боялася, щоб непрохані не розколошкали спокій немовляти. Через якусь хвилину справді зупинилося легкове авто за тинком двору. Єшка Хахлов швиденько поставив блюдечко на столі, а сам став, дожидаючи.
— Добрий вечір,— привітався гість російською мовою.
— Добрий вечір,— пролунала хазяїнова відповідь, який вже пізнав районного комісара, голову міліції і начальника гепеви — все в одній особі.
— Якраз до речі,—продовжив Хахлов.— Сідайте до столу і будете бажаним гостем.
— Ви мені пробачте, що так пізно потурбував, але я в вас більше не відберу часу, як півгодини.
— Будь ласка.
І вони посідали, а комісар, якого всі знали під Іменем Єрміла Тюріна, довго не зволікаючи, спитався:
— Тут можна так говорити, щоб ніхто не почув?
— Я думаю, що можна, коли ми будемо вести розмову притишено... А втім, ходім у хату. Там у мене в кабінеті цілком можна говорити і державні таємниці.
— Ні, я волію вести розмови на тім місці, де вони виникають. Стара звичка конспіратора... Так ось.— І нагнувшись над столом, почав:
— Чи вам відомо, що Лукіянова Кошеликова жінка ходить поміж колгоспниками і порушує громадський спокій?.. Вона бентежить селянам потрібну рівновагу для праці.
Голова нервово заворушився і ніби аж хрипко спитався:
— А що б ви на моїм місці зробили тій старій і самотній жінці, якби це так і було?
І комісар в одну мить свою вистать, яку він на початку розмови був приняв, вирівняв і, одхитнувшись назад, ніби заміряючись поглядом, прошепотів дуже виразно і загрозливо:
"То це ви мені так кажете? Та ж із цих ваших слів можна зробити висновок, що ви ставитеся негативно до Кошеликової ліквідації."! І настала страшно виразна своєю тяжкістю розмовна перерва.
