План до двору - Осьмачка Тодось

І стали шукати в тюрмах і знайшли в сирітки. Вона ним підперізувала спідничку. І негайно дівчину з тюрми відвезли просто до гетьмана. Він її впізнав і залишив у себе жити і вчитися у найкращій школі. А того широконосого чоловіка, що завдав її був у тюрму, віддали найстрашнішому судії на ціле гетьманство. І взнали, що той широконосий обдер гетьманенка, і що він пачкує через границю. Та й спитав гетьман сирітки:

— А що зробимо чоловікові цьому? — А сирітка подивилася на нього, заплакала та й сказала:

— Нехай він пасе тітчині вівці, аж доки тітчиного віку. І нехай пасе не палицею, а тим батіжком, що має срібну шийку, а вузлики і наконечник з найкращої сириці...— І так сталося по її слову. А сирітка виросла і стала гетьманшою. І як стала дуже старою, то і вмерла. І після неї не було гетьманш на нашій землі. І наша земля тепер сирітська: хто хоче, той її і занапащає. Але кажуть, що Україною буде обладувати знов одна гетьманша — сирота. І людям буде добре, тільки ненадовго.

— А де ж вона візьметься? — Ніна з притиском спитала.

— А де сироти беруться, там і нова гетьманша візьметься...

І настала тиша під церквою у землищі. І якби хто близько був коло тих двох в’язнів, то почув би як гаряче билося серце у маленької Нінки.

— Мамо, чуєте, мамо? А чи й остання гетьманша буде ряба та кирпата... Чуєте? — знов почала допитуватися Ніна, але їй у відповідь була непорушна і глибочезна тиша. І в цей саме момент на церкві закричала сова, але маленькій дівчинці здалося, що хтось глибоко під землею застогнав... Може, якраз материна душа, покинувши тіло, кудись попід землею лине і стогне, прощаючись... І ніби, щоб переконати себе, що це неправда, що мати ось тут, Ніна вхопила її за плечі і несамовито гукнула:

— Мамо, ви все знаєте, і я знаю проти чого ви мені казку розказали... Мамо, мамо!

Але відповіді не почулося ніякої, і дитина швиденько відсунулася від матері під стіну і там голосно заплакала. А потім раптово, як починала плакати, так і перестала, вслухаючися у тюремну тишу. Але почула ту тишу, від якої тюремна відкришилася і була безмірно малесенькою цяточкою. І ось цього велетенського страхіття маленьке серце Нінчине жахнулося, не розуміючи, що воно таке. І схопилася знов бідна дитина і підбігла до дверей і почала маленькими кулачками стукати в них і розпачливо кричати:

— Людочки, людочки. Ой, Боже ж мій, людочки, мені страшно.— І затягла такий плач, яким діти силкуються заглушити свій переляк. А їй у відповідь на церкві кричала сова, та цього нічного птаха у землшці уже не чути було... І гуркнули двері і відчинилися... І увійшов у землище комсомолець Трохим Дуля, тримаючи правою рукою малесеньку мазничку, в якій горіла ганчірочка мокра від нафти. Він став боком до Ніни і дивився назад в одчинені двері. І відти увійшов ще один комсомолець, унісши не дуже довгу драбину і положив біля мертвої. А за цим другим увійшов і третій з великим каменем під рукою. Камінь був обмотаний мотузкою, зв’язаною вузликами у кількох місцях. Шиянка лежала непорушно. У неї права рука тиснулася до душі, неначе там її було важко дихати, а ліва була зведена судомно до живота. Обличчя, занімівши, одверталося у правий бік від того місця, де раніше сиділа Ніна слухаючи казку. На щоці у мертвої жінки під оком блищала велика сльоза, мабуть, злита з кількох. А сама Ніна ззаду цієї процесії перелякано і нічого не розуміючи, мовчки дивилася на все. Навіть не схлипуючи.

І комсомольці підняли Шиянку і поклали на драбину. І Ніна бачила, як з материної пазухи впав шматок хліба. Його помітив тільки Трохим Дуля... На драбині мертвій жінці під саму бороду прив’язали унесений камінь. І Ніна враз, ніби щось зрозумівши, підбігла до них і несамовито закричала:

— І мені прив’яжіть камінь... Бо я без матері тут перелякаюся! — Та Трохим Дуля швидко поставивши каганець під стіну, взяв з мокрої соломи той шматочок хліба, що випав із пазухи мертвої Шиянки, вхопив Ніну однією рукою за плече, а другою упхнув Нінці теж у пазуху хліб... І не давши їй отямитися, потяг її з землища по східцях аж у "сторожовку", і там штовхнувши дитину в спину через церковний поріг крикнув:

— Іди, дурноверха, швидше відсіля, та ще трохи подихаєш на світі!

Від поштовху Ніна впала в траву. А далі підвівшись, пішла, хилитаючись, від церкви в долину, до людських хат.

Глава тринадцята. Самотність народу

У вікнах сірів досвіток і чути було з Палярушівки як співав один півень. Йому відгукувався другий аж на Озвозівці. Мархва прокинулася з почуттям, що вона не в хаті, і обвела очима знов знайомі речі. Ікона Спасителя вже, видно, не знімалася і не ховалася на горище. Бо висіла над столом на покуті у великім вінку з пшеничних колосків. А з боків цієї прикраси спадала зеленими кінцями уже засохла польова березка. І на вікнах у кожному кутку у пляшках стояли васильки і чебрець. А коло дверей з правого боку висів мисник, майже порожній, бо в нього на найнижчій поличці стояла тільки чорна пляшка з олією. І згадавши слова селян про те, що зараз же з пам’яті зникає сон, коли глянути на вікна, Мархва пригадала і те, що два дні не йтиме на роботу, бо возовиця і молотьба скінчилися, а в комору на чистку зерна селяни ідуть по черзі, бо всі за один раз не можуть потовпитися в ній.

Дівчина, як і всі селяни, привикла жити тільки почуттями. Селяни не вміють думати, а як починають думати, то починають і страждати. І бачені картини за останні тижні її дуже турбували. Вони були похожі на думки, зв’язані в суцільність Мархвиним безперестанним смутком. А те, що вона не знаходила кому сказати про загибель Кошелика, віддаляло її від дійсносте і робило ніби чужою в сучасному буттю. І оце зараз, після сну, юна відчула ще гостріше окремішність від зовнішнього світу. І ніби рятуючись з тяжкого настрою, вона схопилася, підбігла до вікна і притулила обличчя до пучки васильків та чебрецю. Але саме в цю мить щось потихенько постукало в вікно. Вона припала до лутки і побачила на дворі прихилену при стіні, при вікні постать маленької дівчинки... Мархва, у чім була, вискочила надвір і спитала:

— Дівчинко, чого це ти тут?

А дівчинка ледве чутним голосом від безсилля тільки й спромоглася сказати:

— Я Ніна Шиянова...

Мархва так і вхопила її на руки, і одним духом внесла в хату та й поставила коло лежанки. "Постій Ніно, я засвічу каганець". І засвітила, і побачила перед собою тільки кістяк тієї дитини, яку вона раніше знала в Шиянів. Дівчинка була в спідничці і в полотняній сорочині з вишивкою на руках... Але та сорочина була така брудна, неначе ганчірка, яку витягли з річного мулу та й кинули на берег, і вона там на сонці і зашкарубла. І спідничка на ній аж злипалася від бруду та від мокви, і кожним рухом шорстко шаруділа, ніби поламана бляха, яка ще не розпалася на свої позначені шматки, або неначе шматок брезенту. Косенята звисали з голови і на виски, і на чоло зліпленими пацьорками, і були повні солом’яного сміття і повні нужі...

Хазяйка зараз же підійшла до столу і з-під накидки взяла ножиці і геть обстригла маленьку приблуду. Потім замівши обстрижене волосся здолу на заслонку винесла його на двір. А потім, увійшовши в хату і поставивши заслонку біля припічка, вигорнула кочергою з печі з добрий коряк попелу і насипала його в кухоль з водою. Та й почала роздягати дитину до нагла. Під цей час у Ніни з пазухи випав шматок хліба. Мархва здивовано спитала:

— Що це за хліб, хіба там вас не годували?

— Ні, то комсомолець Дуля упхнув мені за пазуху і вигнав з тюрми... Під церквою нам їсти не давали, і тільки мені... І я нишком відломлювала від своїх шматків і давала матері. Та вони не їли...

— А де ж мати?

— Мати лишилася в тюрмі на драбині.

— Як на драбині?.. Що ти говориш, бідна дитино?

— Вони, мабуть, умерли і їх положили на драбину. І як ложили, то цей хліб і випав.

— То вони на драбині лежать? А хто ж їх на неї положив?

— Та комсомольці ж, вони їх положили на драбину і прив’язали до самої шиї камінь... Такий здоровецький!.. А мене випхнув Дуля за поріг!

І Мархва на мить випросталася і щось зміркувавши тяжко зітхнула і сказала:

"Ну дитино, мовчи, я тебе скупаю і дам щось із’їсти. І лишу тебе в хаті, а сама побіжу до людей на часинку"... І вхопила Мархва з лави відро з водою і поставила біля припічка. І вхопила шаплик з помиями і винесла на двір. А внісши його в хату, поставила туди голу Нінку... І видовище було таке, що аж страшно дивитися... Жодна мова на світі не здатна передати цілковитого сенсу річей, а особливо страшних і прекрасних. Вона дає тільки порівняними на здогад те, що нам уже хоч трохи знайоме... Отже, якби в полотняну торбину заповзану по землі взяти таких цурпалків, якими топлять в маленьких залізних печах і повно їх там у безладі зв’язати, то так би випиналися вони з боків торбини, як видималися кісточки з висохлої Нінчиної шкірки. І сама вона, щоб не впасти, трималася лівою рукою за припічок, а Мархва її мила. Оченята в неї сиділи так глибоко і були такі великі, що здавалося у цій шкіряній торбинці, що зветься Пінкою, не кісточки, а вугілля, яке виглядає з-під чола із двох дірочок.

І Мархва її спочатку сполоскала водою, а потім, натерши мокрим попелом, змила. І так робила кілька разів. Нарешті витерла її ряднинкою, якою був застелений припічок, і вкутавши в другу ряднинку, що лежала на полу в головах, висадила на піч. І зараз же подала туди шматок хліба, спочатку поливши його олією і посоливши сіллю. А той шматочок, що Ніна принесла, Мархва взяла з долу і сказала:

— Сиди ж там, їж А цей я викину надвір...

І вийшла з хати, заперши двері за собою. Але не встигла дівчина на печі з’їсти поданий шматок хліба, як знов відчинилися двері і ввійшла Мархва, тільки, що вже не сама: з нею були ще два чоловіки. Один був худий, тільки широкий у кості, середнього зросту, а одягнений у дуже стару червоноармійську шинелю без "крижівниці" ззаді. На голові мав солом’яний бриль. А другий селянин був високий, якого ми вже знаємо — Клунок. Мархва позатуляла вікна, одно спідницею, а друге порожнім лантухом, а третє своєю вовняною хусткою, яку вона брала щодня на роботу, як були холодні дні І тільки аж після цього підійшла до лежанки і, показавши пальцем на піч, сказала:

— Ось вона.

Всі мовчки підійшли.