План до двору - Осьмачка Тодось

І враз побачила під молоденькою тополею зігнуту навсидячки жіночу постать, сперту на довгу білу ковіньку. Підійшла до неї і здивовано промовила:

— "Боже мій, а я до вас, а ви тут. Що це вас заставило такої пори себе трудити"?

— Та то сусіди кажуть тай кажуть, що людей зганяють на останню сходку і коли люди зійдуться, то комуна обступить і геть виб’є із гармат... Виб’є, а кацапні з Московщини наведе на нещасну остачу нашого добра. Та й буде по всьому,— стала говорити сива, аж біла бабуся, впізнавши Лепестину і знов звісивши білу голову на груди:

— І як уже мене Мархва не збивала, як не перебаранчала, а я все-таки пішла, думаю: що громаді, те й бабі. Та заболіли ноги і я кажу Мархві: "Іди сама, дочко, видно мені судилося вмерти на кладовищі, а не разом з людьми на сходці". І оце я сиджу і жду, що ж воно буде? Невже таки справді будуть людей вибивати?

— Господь з вами, та вже сходка розійшлася,— заперечила тітка Лепестина.— То скликали людей, щоб ішли Шияна грабувати.

— Хто, щоб люди грабували? — злякалася бабуся.

— Та ні, щоб грабували наші бригадири, а люди тільки щоб про це дізналися та йшли додому.

— Лепестино, я аж ні крихотки не розберу, що й до чого оце все мені ти говориш.— Тепер аж заворушилася сива жінка і глянула старечими очима допитливо.— Може, щоб люди були за свідків?

— Та нехай вони вам виказяться! Вам розкаже Мархва про все краще за мене, бо я не дослухала сходки. Я їм спідницю задубила... плюнула на їх, та нехай вони тямляться. Хіба то люди, якась твар недорізана...

Господи, якби я раділа, якби вони мене вимазали дьогтем аж до пупа. Моя душа врадувалася б хоч па мить, подумавши, що і люди ті самі, що колись були, і статки, і Бог ще нас не покинув. А то...— крізь плач закінчила тітка Лепестина, втерши очі правою рукою, а потім і рукавом лівої руки.

Баба знов на неї подивилася і, усміхнувшися, сказала:

— Ти таки своєї, таки не каєшся, гляди, щоб і тобі так не вийшло, як тій покійній Хіврі Кундосівні. Давно це було, викликали її на сходку, бо її годованка Калина Шерепа виходила заміж І сказали Хіврі на сходці, що в неї одбирають сирітська і віддають Шерепі. А вона, бісової чуми дочка, взяла тай задубилася перед цілим сходом тай гукнула: "Коли так, то ось вам моя дяка"! І її зараз же на місці обаранили і не дали й писнути, і геть вимазали дьогтем від п’ят аж до пупа та й почепили аж там, коло греблі в лотоках, зануривши в воду по саміські пахви...

Почепили, нехай мовляв мокне у воді, поки риба та раки не обгризуть на тілі дьогтю. Але хвалити Бога, не довелося довго мокнути. Їхав наш батюшка Лівицький маслособорувати Трохима Сколотяну, тай звелів кучерові і дякові витягти молодицю. І що то тоді того поговору було в селі? Минулося. А чого ж це тобі знадобилося аж до мене? Де твоя хата, а де моя!

Та тітка Лепестина останніх слів не чула, уже захоплена увагою до жіночої постаті, що кладовищем наближалася швидко теж до них. І нарешті, не витримавши свойого становища спостерігача, гукнула, хоч та була і на достатній відстані:

— Іди, іди швидше, дівко та почуєш новин ще кращих, як на сходці... Іди лишень сюди, та сідай коло баби та почуєш про свого отого "Куди стрело, туди й брило", Скакуна!..

— Тітко, чи в вас є совість, що ви мені ним очі довбаєте неначе якій потіпасі? — відгукнулася ображено Мархва, аж тепер зупинившись коло цих двох жінок.

Тай хороша ж була ця дівка! На ній пояс новий і зелений облягав стан, притримуючи спідницю з сивої тонкої вовни. Сорочка дуже пишно біліла на сонці, вбираючи людські очі дивезною мережкою на руках, нарівні з повними невеличкими дівочими грудьми. Голову облягала так само зелена стрічка і спадала на спину разом з грубою русою косою. Причепурилася, ідучи на сходку! І, мабуть, наділа спідницю ще материну, бо купити такої матерії за Мархвиного дівування вже не можна було. І на людях такого одягу не побачите! Може хто й мав, тільки що з переляку не надівав і на великі свята чи совєтські, чи християнські.

А те, що дівка була прибрана так незвично для колгоспної дійсності, було не то, що сміливо, а просто нерозумно і вона це усвідомлювала. В прекрасне довгобразе лице і смутні очі, і спосіб себе тримати дуже підкреслював її збудженість, справлену на те, аби все-таки була якась рівновага вражень від неї і від оточення.

— Чого ж я тобі довбаю очі? — розсердилась тітка Лепестина.— Що, хіба про це тільки я говорю, а люди мовчать? Все село гуде, що твоє діло дівоче, а його чоловіче. Крутитимешся та ховатимешся ще трохи, а потім він тебе таки десь насяде, неначе півень втомлену курку, тай буде увесь хвесь. Немає тобі чого на мене приндитись, коли я хочу сказати, що то за штука оцей жених!

— Тітко Лепестино, не діждете, щоб я з вами лаялася. На сходці балаклейський комісар казав, що кожному поставить "план до двору", коли передержуватиме в себе контрреволюцію. І я не хочу, щоб бабі Прісці теж поставили "план до двору", я їх покину,— якось по-дитячому закінчила свою звагу Марфа, що дуже відчула і тітка Лепестина, бо так і вчепилася:

— Тю на тебе! Кобила по ділу, а лоша без діла... Та Шиян же підночовував у себе отого матусівського. А ти кого, що й ти кажеш, що й тобі поставлять "план до двору"?

— А я йому помагала в’язати, отому матусівському... І за це мені, мабуть, теж поставлять "план до двору".

Цілком і зніяковіло здалася дівчина разом із своїми запевненнями тітці Лепестині, що вже Марфу допікала десь аж до живого:

— Боже мій, Боже мій, ти справді звихнулася з правдивої стежки! Та хто знає і хто відає, що ти йому помагала?.. Сиди там, де й сидиш, бо ж куди тобі йти із тією своєю опришкуватістю? Не будеш же ти тинятися по полях, а шукатимеш людської оселі і комусь таки вчепиш куркулячий гріх. А бабі однаково: вона однією ногою вже в Бога, а своїм серцем найближче до тебе. Не кидай баби.

— Тітко, я собі смерті не здолаю заподіяти, і через те сьогодні збираю свої бебехи та й іду до Скакуна. Нехай баба Пріська живуть у супокої і моя душа буде супокійна. Піду, вже нічим не вмовите...

Підчас цієї розмови баба Пріська, повернути голову до жінок, дуже пильно слухала, не втручаючися до суперечок, мабуть, через те, що тітку Лепестину взагалі тяжко було зупинити, а вона зараз саме найбільшими доказами спантеличувала Марфу:

— Іди, що я тебе спиняю, чи що? Іди, але чи довго з ним будеш розкошувати в нашому добрі? Чи довго ти будеш обминати його цілування та милування нашими слізьми, від яких всі криниці в селі водою поповніли?

Ти спитай мене лиш, чого я до баби прийшла, то не те заговориш... Чи ти знаєш, що твій любезний тієї ночі привіз побитого та постреляного парубка?.. Привіз до мене і наказав нікому не говорити і не сповіщати фельдшера, а привести бабу. І я свою стару сорочку випрала, і одірвавши рукав зробила обвиванні та й умоцювала йому прострелене плече. І оце опинилася в баби.

— А який він із себе? Чи не чорнявий, такий невеличкий? — спитала швиденько Мархва, на диво ніби аж зрадівши.

— Еге ж, чорнявий, чорнявий, ще й невеличкий. Чи не знайомий твій ще й другий бахурець?

— Я спитала вас по-людськи,— сказала Мархва, трохи схаменувшись:

— І ви іначе не спитали б, а ви он що..— Після всього цього я сьогодні ж таки піду до нього і скажу; "Бери мене, я твоя жінка"! — аж вигукнула завзято і впевнено, і радісно дівчина, дивлячись такими очима на обох жінок, неначе хотіла гукнути: що, не сподівалися? То нате ж, слухайте моє дороге та приголублене серцем. І ніби аж торкала захоплено у своїй істоті якимсь крайком власного погляду велику людську тайну.

— Потрівай Мархво,— вмішалася баба Пріська,— не можна ж так, "ґвалт, сама в хаті не дам ради кошеняті"! Треба добре роздивитися що і як. Он Лепестина каже, що сходку зігнали на те, аби громада бачила, як будуть грабувати Шияна... Ото ж,— Лепестина притаю гула не давши бабі продовжити мови:

— Хтось ойкнув, а їй і заболіло. Я пішла раніше із сходки і зайшла до Лаврика Чичітки, якраз віл ішов теж із сходки і ми зустрілися з ним коло сіней, і в хаті він мені каже:

"Годі, шабаш, Шиян має "план до двору", передержував у хаті контрреволюцію. Казав писар наш колгоспівський, Бунтуш. Ти простісінько не чула. Ти дивилася на Скакуна, уже здурівши, як мартова кішка, і він з тобою може тулі й мулі, і пшенички, і сеє, і теє, а людям все це боком вилазить". І зашарілася Мархва від сорому, і завагалася від несподіванки так само, як буває п’яний іде, іде і враз побачить у себе навпоперек стежки колоду, і піднімає ногу переступити, і хитається. Ось, ось упаде назад. Видно Мархва, справді, на сходці не на все звернула увагу і трохи сама собі забила баки. І тут якраз почулися недалеко чоловічі голоси. І обидві жінки і Мархва, і Лепестина подивилися туди і побачили, що від колгоспної комори ідуть усі "совєтчики". Ззаді всіх Скакун і високий бригадир Клунок, який був похожий на спасівчаний соняшник, обчухраний від листу аж по головку. Чулися слова:

— Ну, цей план до двору нам так не минеться. Як би хоч його дома не було. А то когось так почастує, що довго буде кородитися. Шиян — людина несамовита...

— Ну, що ж і ми дещо маємо про запас,— почувся Скакунів голос.— Коли почнеться частування, то наша чарка буде не останньою.— І витягши з халяви Мархвин колодач і, махнувши ним перед собою, затримав з ним руку в такім вигляді, який часто трапляється на дешевих картинках у тих героїв, що завжди спереду вояків ідуть із напоготовленою шаблею у бій. А Лепестина підгекнула:

— Бачиш Мархво?

— Що ж то в його в руці? — страшно захитаним голосом пробелькотіла дівчина.

— Ніби то ти вже й не бачиш? — уїдливо озвалася Лепестина:

— Та тож Скакун іде з ножакою до Шияна нарізувати землю і з того самого лану, з якого вже твоїм родителям нарізав.

І похитнулася Мархва неначе від раптового вихру той колосок на стерні, що випадково зберігся не зачеплений жаткою. А далі, ні на кого не глянувши, плигнула через гріб, скочила на стежку тай подалася підбігцем доганяти оту шайку, яка була правдивим зразком совєтської власті. Її груди пругко здригали від швидкого руху, зворушуючи сорочку і коло плечей рукава, і надавали їй тієї несказанно милої дівочої принади, яку мають і молоді жінки восени, після того, як звезуть з поля всі копи.