План до двору - Осьмачка Тодось
І стояла Мархва у білій свитці неначе привид і слухала, як по той бік яру затихали колеса однокінного візка. І коли їх зовсім стало не чути, вона втерла очі хусточкою тай пішла проз конюшні полем, десь ніби до Шиянової хати. Але чого ж вона пішла плачучи? Невже пророкування Скакунове отак навідлі і сповнилося. Прийшла з ножем, аби оборонитися на випадок напасти, і віддала його своєму ворогові, повіривши тільки почуттю власного серця. І те, що він не питався навіщо вона принесла свій ніж, і те, що він взяв від неї ніж, не кажучи навіщо,— вкинуло між ними обома зворушливо ніжну таємницю. І хочби таємниця та не створила нічого реальнішого, але почуття про спільну мету для оборони занедбаної людської правди, яке об’єднало зараз обоє людських сердець,— утворило те, що Мархва пішла плачучи додому. Утворило більшу реальність за всі можливі інші.
Глава п’ята. Благородство перемагає
Коли Нерадько гуркнув на дно вантажного авта, він кілька часу лежав нерухомо, майже без пам’яті. Хоч і не можна було сказати, що він ударився об щось головою. Але коли підвів голову і глянув на світ, то побачив, що авто стоїть за селом на межі, в якої з обох боків неміренно широко, і оком неохопно повільно коливалися достигаючі вівса, а над а втом звішувала віти величезна верба. Він упізнав її. Нераз колись із батьком, ще малим хлопцем їздив у Рохмистрівку на базар і вона все оставалася праворуч від шляху, а коли він якось спитався батька: "Що це за верба?", то батько відповів: "Гатаящина". Цією відповіддю він тоді цілком задовольнився. А зараз він, її впізнавши, подумав: "Чого ж вона Гатаящина? І чого це якраз під нею зупинилося авто"? Крізь її гіляки було видно і церкву, і село. Він церкву бачив і близько від хати Шиянової облупану з порозбиваними вікнами і страшно обдертим сіро-жовтим цегловим стовбуром. І, мабуть, тоді, коли він гуркнув на дно машини, то і сонце впало за землю у якесь огненне озеро, хлюпнувши на весь захід неба вогнем, що зараз плямами та смугами стікало назад над чорною землею і світило на церкву. У банях були повибивані вікна; і якраз крізь обидві бані вогненна небесна пляма світилася через всю довжину села, серединою тієї чорної велетенської тіні, що теж падала на все село, від кам’яного церковного стовбура. Здавалося Нерадькові, що діра у двох банях наскрізь утворилася раптово од якогось пострілу, саме тепер, коли він лежав непритомний у авті і крізь неї розбризкане світло хлюпнуло з небес на все село, неначе з простреленої голови кров. А те, що фраза Скакунова: "Етой номер не пройдьоть" і те, що він шепнув на вухо, коли висаджував на авто, про втечу,— Нерадька просто придавили своєю суперечністю. І йому здавалося, що і його прострелено так само, як і церкву, і що із нього кров тече, похожа на важке вечірнє світло заходу. І він не має сили щось ясне навіть подумати через утворену непевність, не то що ще щось зробити. І у всім його єстві зашуміла тривожно кров, а в ошелешеній голові серед думок замигтіло слово "провокація".
І він мимохіть оглянувся. У авті були по боках лавки і в задку одна. З правого боку задка сидів чорнявий міліціонер і вдивлявся в сутінки пильно на дорогу і видко прислухався: На колінах у нього лежала рушниця і він її тримав обома руками, а його товариш, присадкуватий міліціонер, тримав теж обома руками рущницю, тільки що вже між ногами сторч, неначе палицю, поклавши голову на руки, і солодко спав. Його сопіння носом так безжурно одбувалося, що чорнявий міліцай позирав на нього вряди-годи з напруженою неприхильністю. Нерадько відчув холод і став шукати коло себе своєї свитки. Вона лежала в його ногах. Він зараз же надів її, і зараз же хотів сісти і собі на лаву і став відповідно рухатися, та чорнявий гостро завважив: "Сидіти не можна ні на лаві, ні так, щоб тулитися спиною до кабінки. Лежіть. І то тільки або на правий бік, або на лівий. Лежати ні ниць, ні горілиць не можна". Нерадько ліг. І, щоб затамувати в душі своє образливе становище, почав мацати руками навколо себе, чи немає при ньому часом і Кобзаря. Та чорнявий знов з досадою і роздратовано прошепотів:
— "Тільки будете ворушитися, чорт би вас узяв, то я негайно так вас заспокою, що будете заказувати й двадцятому".
В’язень подивився інстинктивно на присадкуватого, а той собі мирно спав. Чорнявий же, вловивши погляд Нерадька, роздратовано штовхнув сонного міліціонера своєю рушницею і звелів: — "Ану вставайте та підіте заляжте у вівсі над дорогою, коло межі, та швидше". Штовхнутий кинувся: "Що, га, залягти там"? І зараз же встав і, взявшись за переньчата авта, скочив на межу, а потім потяг і свій кріс до себе. Він загуркотів. Це розлютувало чорного і він знову завважив: "Та не гуркотіте ж ніби, щоб нас почули... і не засніте там, бо цілу ніч простоїмо дурнісенько"! А той, уже ідучи межею, говорив собі під ніс, але так, що чули й ті, що були на авті: "Неначе я йду на тік стерегти від курей намолочену пшеницю, де справді можна заснути. І то таке говорить, аби говорити"... А потім чути було, як над шляхом зашелестів овес і видно було, як темна постать присадкуватого упірнула в гущину. А той, що сидів на авті і тільки пильно слідкував за ним, побачивши, що товариш зник, заговорив тоном ображеного обвинувача:
"Ніби не засне? Засне. Така морда, що на шиї тільки й теліпається аби спати Оце недавно він і на варті спав". І, поглянувши знов у ніч на мовчазні вівса і ніби отямившись, знизив голос: "У камері сиділо щось із двадцять штундистів, а йому доручили їх глядіти... І він, так само спершись на кріс, задрімав, а потім похитнувся і рушниця впала додолу. Він же замість того, щоб узяти її в руки, безжурно нагнувся до неї, ніби церковний сторож до ковіньки і ліг під дверима камери спати. А рушниця лежала собі осторонь. Тоді один штунда крізь очко в дверях своїм паском від штанів виудив рушницю і нею розштовхав сонного. Каже не засне... Засне підлої душі ледащо"... І замовк. Нерадькові одлягло од серця. Він почув себе на цім світі, тут вночі під вербою між сонними нещасними селами якусь рівноправність людяносте, з тим, що пішов вартувати над шляхом, і з тими штундами, які не втекли з камери, а збудили сонного вартового і віддали рушницю, врятувавши його від воєнного суда... Із цим, що оце сидить з ним на авті і нервово реагує на оточення. Відчув і зараз же, підвівши голову із свого лежання, спитався так само просто, як і міліціонер, осуджуючи свого товариша: "Вибачте, товаришу, мене дуже турбує, де мій Кобзар, бо це тільки й розради в мене в турботах"... Але як колись із шкільним інспектором, так само і тут помилився хлопець, що людяність, блиснувши з серця, засяє на авті між його душею і душею тієї людини, яка привикла арештовувати своїх земляків нізащо і возити днями і ночами у балаклейську тюрму, аби потім уже розвозити їх по сибірах, по колимах, по соловках, а інших то й супроводити на той світ… Помилився, бо міліціонер свою людяність стріпнув, неначе якусь ганебну охлялість, і гукнув придавленим, але зловісним голосом:
— Ляж і не писни, і так лежи, як я тобі вже раз сказав!
І на авті настала тиша між двома людьми. Верба стояла з правого боку машини і половиною своїх гіляк схилялася над нею, а кінцями звисала нижче від крис автових перенчат, ніби вона хотіла свої віти з розпуки звісити аж у темряву земну.
Нерадько дивився боком крізь гущавину верби і там у просвітах галуззя блищали живі зорі на темних клаптиках неба. Із степу, з-над просторів повних вівса не чути було жодного звуку. Нічне повітря своєю рухомістю все перейшло в тишу. Бо ті птахи, що цілий день були в ньому, покинули повітря і перелетіли під хатні стріхи, і в ще цілі повіточки, і в гнізда серед рогози над болотами, і посідали на землю під полукіпки, і під покоси ще не зв’язаного жита. Цю тишу Нерадько чув своїм лежанням і чув, що це та тиша, серед якої деспоти поволі слабнуть, здаючи міць своїх нервів потужному сну, а ображені душі ширшають і наливаються розпачливим завзяттям для останньої сутички з гнобителями.
Але Нерадько, знаючи це, був у розпачі, що він не має ґрунту для боротьби, що він в руках совєтського урядовця, до чийого серця немає стежки нічому людському, навіть тоді, коли цей урядовець і покаже щілину до живого ще чуття. Бо держава і він уважає його каригідною кволістю. Нерадько почув своє нещастя, яко совєтського громадянина, який тільки потрібен на деякий час державі, а не держава йому, і який знає, що ця сама держава поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжою, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною, гай покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого у гній. Нерадько вже пересвідчився, що совєтська вдасть винищує найперше найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто стають ділом чи словом проти неї. А потім уже добирається і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви населення, то і там відкручування голів ведеться тим самим методом. Причім воно ведеться широко і без жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга. І таким чином совєтська власть себе навіки забезпечує від жодних нарікань і повстань. І мого героя знов аж затрясло нервовим морозом. Він давно знав, що ця машина діє скрізь: і серед Гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить хтось бути розумніший за вершок її... За державну купку, яка сидить в Політбюрі. Нерадько знав, що прийде черга і на чорнявого міліцая, який його так немилосердно образив; і на присадкуватого, не за те, що він розумний, а за те, що він дурний. Бо совєтська влада не вірить і дурості дурнів. І якби обом цим сторожам про таке сказав, то вони негайно такого арештували б і віддали б тюремщикам та катам. І Нерадько розпачливо рішив, що коли справді трапиться нагода тікати, хоч і провокаційна, то тікатиме. А там хоч і недовго буде на волі, то зате хоч один день, хоч одну годину, а таки буде на волі!
Зашелестів овес, видно проліз їжачок, а на Цвітковій загув поїзд і стало чути рвучку ходу паровика до станції Ладимировки.
