План до двору - Осьмачка Тодось
Схочеш вийдеш босий, а схочеш узуєш опорки, або постоли, а то й чоботи. Були свитки, були й кожухи... І тепер вони є, тільки ось запитання, де вони?
Було прийдеш у крамницю і кажеш "давай", тай несеш додому, що схочеш..., а тепер крамниць нема... Тільки ми є. І ми собі не можем казати "давай". І ось до нас приїхали і кажуть "давай", як ми колись до крамниць. А що я дам, коли ось моя душа аж пручається з грудей, щоб крикнути: "дай" хоч дьогтю на ці ось опорки"!
— Гей, дядечку Лукіяне, оглядайтеся на колеса, бо ви погубили завіздки! — хтось гукнув із гурту. А він, продовжуючи своє, кинув у гурт:
— Ні, брате, не добачаєш, я іду вже пішки, немає в мене воза, і нема мені чого губити та й оглядатися... А опорки з ніг не згублю, бо я в них і сплю. Вони ще з царського надбання... Царські. Та я ніколи не був царський і всі ми не були. І через те ми за царя не тільки дихали, але й жили. Він не був наш, бо не знав, чого ми хочемо. Ось у нас церква є...
Слава Богу, тепер довели ми її... А хто її збудував? Цар. А чи таку, як ми хотіли? Ні, не таку. Адже ви пригадуєте: Ларівон Гатибур, наші батьки розказували... Казав:
"Нам церкву треба святого Пантелімона, бо він глядить жнив, глядить, щоб лиха рука не спалила кіп". Так, це наш святий. А цар у нас йому церкви не поставив, а збудував Марії Магдалині, що охороняє дитячі захисти і приблудних дівок. Подумаєш, то справді совєтська свята. А нам треба сторожі, найбільше до жнив, до кіп. Окрім того Пантелімон розганяє громом ще й чортів. Ось тепер би він нам і знадобився"!
І тут з натовпу почувся голос. "Розганяв, розганяв, а тепер нас чорти розганяють, і ніякий святий не оступиться".
"Правильно, не оступиться,— підхопив Кошелик.— Бо ми молимося не тим святим. Бо нами керували не наші царі. Вони не знали, де наш пуп, де наше що. Ми цареві, було, заплатимо чинш і одкупимося на цілий рік і живемо, було, як царі. Ніхто до нас і ми до нікого. Самі свої, а тепер?..
— А тепер, дядушка Лукіяне, як будете довше так говорити, то вас тут ухоплять за пуп тай потягнуть за автомобілем аж у район. І не зчуєтеся, як ви вже навіки совєтський!
— Не лякай, я ще як народився, то в церкві вичитували, що я призначений на поталу совєтові... Бо совет, це значить: "іже не ідет на совет нечистивих". Совет по книгах значить погибель, значить смерть... А що, хіба брешу? Де наші клуні, де наші коні, де ми? Ми вже не свої, ми совєтські, ми на погибелі!.. Останні времена прийшли"!
Це була сміливість надзвичайна, зухвалість несамовита. У натовпі залягла густа та глибока тиша. Кожен знав, що чамренному Кошеликові така мова боком вилізе. І всі, похиливши вниз голови, шарпали за вуса, чи діставали тютюн закурити з тієї кишені, якої і не було ніколи. А що найгірше — всі після Лукіянових слів відчули себе сиротами. Та не тими, що колись хилилися в людей попід тинню, яким люди не давали загинути, і які все ж таки скрізь себе почували незалежно. Ні, люди себе відчули волами-сиротами, кіньми-сиротами, за якими наглядають бригадири і виганяють всіх одноразово на роботу, і одноразово всіх гонять з роботи у рідні хати, що стояли цілий день пустками, і які тепер зустрічали своїх мешканців невпорядковано, по-жебрацьки, скупо та голо. Людей із стану мовчанки та мовчазного сорому, бо й це почуття їм хилило голови, вивела тітка Лепестина.
Вона, аби бачити Кошелика, вилізла на купу жовтої глини, що лишилася від будування колгоспної управи, і до його закричала так, що аж натовп заворушився і підбадьорився:
— То де ж ти бісової душі, Лукіяне, був тоді, коли нас заганяли в колгосп, а нашу скотину одбирали з возами та з усім нашим реманентом? Та ми ж би тебе вибрали за царя, аби тільки врятував нас від такої наруги та досади, яку ми не переживемо, мабуть, і на тім світі? Та ти б у нас був би паном над панами, а ми всі б не знали і не чули отого чортячого клепання в рейки... А тепер к чому воно ота твоя мова? Дарма тільки допікаєш та вибиваєш очі тим, від чого вони і так вилазять? Бо все ж наше добро перемішалося: он на своїм возі я бачила вже Вузликові колеса, полудрабки ж Тихонові Кудкудакалові, а мій дишель стримить у Кирпеній теліжці.
А стовпи з наших клунь, та льохів, та хлівів хто знайде, хто впізнає? Тільки одну скотину й можна потягти, бо можна впізнати. А ти допікаєш, неначе сам не в колгоспі. Та зараз, мабуть, немає ні однієї людини, щоб не зазнала цього проклятої душі добра. А ти допікаєш, неначе ми самі себе не печемо від світання до смеркання?
Але їй у відповідь вийшли із натовпу чотири комсомольці з рушницями і, підійшовши до Лукіяна Кошелика, один сказав: "Дядюшка Лукіяне, ходім з нами в управу"... А Лукіян, що був увесь час прикутий увагою до тітки Лепестини, підсунувши бриль на потилицю, мовчки підвівся і почав з ними йти, кажучи: "Кличете? Піду... Нема чого мені тут бути, коли дома тільки батіжок та жінка"... Та інший комсомолець, його штовхнувши ззаду рушницею, крикнув: "Не смерди із своєї дурної пащеки, та йди швидше"!
У людей притаїлося дихання і від моторошної тиші в їх аж піт виступив на чола. Тільки одна Лепестина здивована, що Лукіяна тягнуть комсомольці, закричала до них:
"Скажіте, куди ви його тягнете, та він же пасталакав із чамренної своєї голови! Ви його спитайте, що він говорив, то він і не скаже... Він у нас завжди такий. Як що зморозить, то ти йому тільки дивися межиочі. Покиньте його та нехай він отямиться"! Але один з комсомольців, обернувшись до неї, гукнув: "Ще тільки ти, буржуазна шкапо, будеш довше язиком слинити, то і тебе туди потягнемо, куди і його"...
— Та хай ви виказитеся, як ви і мене будете тягти! — верескнула вона.— Подивися, бісової душі вилупок, відкіля ти такий розумний взявся"! І на купі глини перед цілою сходкою, повернулася юна до комсомольців задки, задубила своє манаття на спину, тай нагнулася чолом аж до колін... Жінки, чоловіки, молодь так і полягали від реготу, а деякі стали кричати:
"Тю на неї, причинувата, відьма, дьогтем вимазати, шолудива, виженіть її"! А юна: "Не дуже виганяйте, я й сама піду з вашого захеканого та дурного збіговиська. Тьху на вас і на ваш комсомол"! І пішла швиденько з купи глини, а потім і з сходу, не оглядаючися, ніби на закляте місце. Деякі жінки та чоловіки теж рушили йти додому, але у цей майже катастрофальний час для сходки з’явилися раптово на ґанку управи всі партійні сили району і села Попівки. Натовп сіряків, брилів, сорочок і подертих хусток знов занімів. І голова колгоспу Єшка Хахлов виступив наперед і став з районовим комісаром, який був у формі Гепеви ще й з револьвером при боці. Хахлов говорив: "Товариші колгоспники, трапився мерзенний злочин супроти совєтської влади. Якісь бандити позавчора вдосвіта у Шохиновім яру поклали на греблі дві борінки вверх зубками. І машина райміліції ввігналася в них і з пробитими шинами перекинулася. І це дало можливість польському шпійонові і буржуазному агентові втекти, покищо невідомо куди...
І той бандит і буржуазний аґент і польський шпіон у нашому ж колгоспі й жив у Євгена Шияна. Ваш колгоспник, Євген Шиян, давав притулок ворогові совєтської влади... Ворогові вашому, ворогові вашого добробуту, що товариш Сталін виборов для вас. І через те Євген Шиян буде покараний законом... І ми покараємо... Зараз ми підемо з бригадирами та міліцією до нього і поставимо йому "План до двору".
Після цих слів Єшка Хахлов став крок назад. Спереді залишився сам райкомісар і дивився, яке враження справив виступ голови колгоспу. Сходка мовчала, хоч би хто заворушився, хоч би хто зітхнув, хоч би знизу з річки крикнула якась качка, щоб стало легше людові від громової звістки. Всі вже добре знали, що то значить "План до двору". Це вигнати з власного дворища хазяїнів в одних сорочках на поневіряння між сусідами, а їх двір зламати і звезти на купи, що лежать і коло конюшень, і коло кабиць. А все те, що в хаті, забрати у власність районовому господарському відділові. Це був удар по хазяїнові, який мало чим різнився від наглої його смерти. Але протестувати ніхто не смів і не мав права. А якби хтось щось таке і зважився зробити, то і на його голову упало б оте останнє нещастя, яке мало чим відрізняється від людської смерти і яке зветься "План до двору".
І комісар районовий, помітивши справлене враження на людей, враження жаху і пригноблення, таке, як йому було й потрібне, кашлянув і додав від себе:
— "Товариші! Після того, що сказав голова колгоспу, я скажу тільки одне. Ідіть додому, пообідайте, і зараз же до жнив. Вас всіх сюди скликали, щоб ви узнали, що влада робить із ворогами трудящих. І щоб між вами ті, що ще сичать на неї, жахались і сонні, бо совєтська власть не дивиться нікому в зуби так, мов колись було цигани на базарі коням. А кожного бере за хряпи без лишньої мороки, не заглядаючи в рот, коли дізнається, що гади заворушилися! Я кончив".
І після тягучої перерви він знов обізвався: "Чого ж ви стоїте, негайно розходьтеся, поки ще міліція не вживає ніяких заходів"!
І селяни, зрозумівши, що вони ще ніби й винні за те, що прийшли на сходку, що ніби за їх жито та їх бито, подивилися останнім поглядом на комісара, неначе проходяща людина дивиться на того собаку, яка її вкусила несподівано і знов лягла на вигіднім місці для плигання та кусання знов так само несподівано. Подивилися і почали розходитись. Частина пройшла повз школу і церкву на Будяківку, а остання частина, найбільша, зійшла на шлях і тут розділившись на два гурти, розійшлася на Драчківку і на Озвозівку. Нарешті комісар і всі місцеві сили зійшли з ґанку і рушили вигоном до Шияна. Спереді йшов комісар, а за ним бригадири і Скакун. Він вийшов аж при кінці всього із управи, міліція йшла ззаду. Враження було таке, неначе бригадири ідуть під арештом. Скрізь на тих місцях, якими пройшли люди, стояли у повітрі нерухомі клубки пилу. І сонце на небі уже було в такому стані, немов збиралося не гріти, а пекти.
Глава сьома. Сліпа доля веде тільки сліпе серце
Південне сонце, неначе крізь вінець велетенського колоска, з розпеченими остюками, зупинило попівські поля, село і облупану церкву разом з кладовищем, які були все-таки не такі чутливі, як людське око. Тітка Лепестина зайшла із сходки чогось просто до одного селянина і в його хаті з півгодини побувши пішла стежкою через кладовище на Будяківський куток.
Ідучи вона не розглядалася на боки, а тільки інколи свою задуму перериваючи зиркала вперед.
