Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
У делегації були знайомий небіжчика-поета о. Петро Лебединцев, законовчитель другої київської гімназії, і Варфоломей Шевченко. Головною дієвою особою в цих справах був інспектор названої гімназії М. К. Чалий, знайомий і майбутній біограф поета. Шевченко перед смертю провадив із цим видатним педагогом діяльне листування в освітніх справах. І Чалий, і о. Петро, як і майже всі ті українські громадяни, що їх вони репрезентували, були дуже поміркованими й лояльними до влади людьми, їх відстрашував і навіть дратував неспокій просякнутої революційними настроями молоді.
Князь Васильчиков дав дозвіл, а щодо церкви, в якій мали б поставити труну поетову, відіслав делегатів до митрополита київського Арсенія. Той визначив найближчу до Дніпра невелику парафіяльну церкву св. Рождества. Генерал-губернатор заборонив будь-які промови в церкві й відповідальність за виконання цього наказу поклав на о. Петра Лебединцева.
Поки делегати вели переговори з представниками вищої духовної й політичної влади, за ланцюговим мостом на чернігівському березі Дніпра зібралося багато людей. Були там і селяни, і міщани, і урядовці, і військові, й студенти. Стояло чимало екіпажів, якими поприїздили сюди заможніші кияни – і панські берліни, і звичайні візники. До натовпу, що чекав тут, приєднувались і прочани, яких цією порою буває дуже багато в Києві. Чимало студентів були в народніх національних убраннях: у чорних киреях, брилях, у шароварах і чоботах. Загальну увагу звертала на себе група поетової рідні – брати його й сестри з дітьми, поетовими небожами. Всіх родичів і свояків, разом із родиною Варфоломея, було чотирнадцять.
Труна з тлінними останками поета стояла вже в Микільській Слобідці, куди її рано підвезли з Броварів. Студентська молодь хвилювалася й хотіла, не чекаючи дозволу влади, везти труну через усе місто до університету. Намір свій студенти почали вже здійснювати, і труну, яку ледве тягли по глибокому піску поштові коні, вже підвезли до мосту. М. К. Чалому та його друзям пощастило після довгих і голосних суперечок із гарячою молоддю спинити жалібну процесію перед мостом і намовити почекати на прибуття делегатів. Уже на короткому відтинку дороги від Слобідки до мосту над труною виголосили багато промов. Для цього дроги з покритою вінками труною студенти раз-у-раз спиняли, і промовці входили на дроги й виголошували промови або читали свої вірші, присвячені поетові.
Коли прибув Варфоломей і всі довідалися, що труну повезуть до церкви св. Рождества, процесія рушила до мосту. Тут студенти випрягли коней і самі повезли поетові останки через усе києво-подільське шосе до церкви. І тут повторювалося те саме, що перед мостом: раз-у-раз виголошувано промови. Говорили не лише українці, а й росіяни, якийсь поляк, якийсь серб, студент Духовної академії, що виступив від імені балканських слов’ян. Один із промовців, тоді ще молодий український етнограф, подолянин Шейковський порівнював Шевченка з пророком Єремією.
Нарешті труну внесли до церкви, і там якийсь приятель Шевченка, монах Братського монастиря, відправив літію.
На другий день, в неділю 7 травня, хоч і падав дощ, але тисячі людей оточили церкву, до якої могла увійти лише незначна частина прибулих. Заупокійну Службу Божу відправив о. П. Лебединцев. Промов не було, але коли почалася панахида, якась пані в глибокій жалобі протиснулась до труни і поклала на неї терновий вінець.
Коли жалібна процесія вирушила з церкви до Дніпра, повторилося те, що було напередодні: знову процесія спинялася і знову раз-у-раз над труною виголошували промови. Найкращі з них, як твердив М. Чалий, належали студентам Олександрові Стоянову, Володимирові Антоновичу і Михайлові Драгоманову. На жаль, тексти промов цих видатних українських діячів не збереглися.
Пароплав чекав уже під парами коло мосту, а не коло пристані, бо через величезну повінь пристань була нечинна. Настав кінцевий момент прощання Києва з великим поетом. Останню промову виголосив тут, над самим Дніпром, М. К. Чалий.
Була це дуже змістовна промова і, хоч вона пройшла цензуру, бо була призначена до друку, в ній прозвучали гострі слова осуду, кинуті на "антагоністів" української національності. Як на той час, це був національно-громадський акт не малого значення, тим більше, що промова ця виходила з уст педагога, представника офіційної школи, який говорив як український патріот. Чалий ствердив, що "муза нашого Кобзаря піднесла народ в його власних очах" і що вона "завоювала нам право літературного громадянства… в родині слов’янських народів".
Так попрощався з великим поетом улюблений і оспіваний ним "святий Київ наш великий". Прощання закінчилося там, де чотирнадцять років тому поліція вивела з порома на київський берег арештованого поета-революціонера.
Поховання в Каневі
Крім усієї рідні поетової та Честахівського й О. Лазаревського, разом із Шевченковою труною попливли до Канева і кияни: найдорожчий поетові з усіх друзів його І. М. Сошенко з дружиною, М. К. Чалий теж із дружиною й чимала група київських завзятців-студентів. Плив з ними разом і ще один вірний друг Тарасів – поет Віктор Забіла, який нарочито приїхав до Києва з свого борзенського хутора.
До Канева пароплав прибув аж на другий день 8 травня.
Там на березі Дніпра на нього чекав уже великий людський натовп із канівським духовенством на чолі.
Але виникла й тут несподівана перешкода. Через повінь, яка далеко позаливала береги, не знали, як труну перенести на берег: по дуже мілкій воді важкої труни не можна було перевезти човном, бо він загруз би в мулі. Нарешті, хтось догадався, що найкраще під’їхати до пароплава високим драбинястим возом і на той віз спустити труну на канатах. Так і зробили. Процесія рушила вгору до Канева, де в міському соборі поставили труну й відправили панахиду. Урочиста Служба Божа і день нового похорону на Чернечій Горі призначені були на неділю 10 травня. Тим часом на горі копали велику яму-домовину, над якою мали насипати високу могилу. Копали самі – всі ті, хто супроводили останки поетові від Києва до Канева – переважно студентська молодь. Копав її і Віктор Забіла. Підбурені якимсь поляком канівські грабарі-міщани заправили таку високу ціну, що патріотична молодь воліла це сама зробити.
Протягом двох днів (8–9 травня) сповіщено про похорон усю околицю, і в неділю до Канева почали звідусіль сходитися люди.
Ніколи, мабуть, Канів не бачив такої сили людей на своїх вузеньких вуличках. Тисячі селян облягали собор, у якому натхненний духовний вітія – о. Мацкевич виголошував своє надгробне слово.
Складене за всіма приписами традиційної риторики, звучало воно тим урочистіше, що було сповнене глибокого змісту. За мотто до своєї прекрасної промови о. Мацкевич узяв євангельський текст: "Хай так просвітиться світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла й прославляли Отця вашого небесного" (Мат., V, 16).
"… Яке ж це світло, про яке говорить Господь і яке повинне просіяти перед людьми? Це світло чисте, непідроблене, не омана, а світло справжнє…"
"Ось, браття-християни, перед вами світло, що світило всій Україні, перед вами – Тарас Шевченко!"
"Гори канівські, луги й доли українські! Ви бачите перед собою освіченого, рідного мужа, що любив Україну і що його Україна любила взаємно. Від північної столиці Росії і до нашого скромного містечка – чий прах шествує? Кого проводять так далеко з такою пошаною? Чи мужа, сповненого бойових заслуг, чи достойника, що прославив себе на полі політичної діяльності, що діяв силою влади і закону? Ні, браття, – це Тарас Шевченко!… Хто його не знає?"…
"…Ти, древній Бористене, що хизуєшся сивими хвилями своїми, – Дніпре! Ти, кому судилось нарешті на хребтах своїх хвиль принести до нас прах Шевченка, – повідай ти нам про мужа цього – дорогого кожному українцеві Кобзаря!"…
Закликавши всіх молитися за душу спочилого і висловивши жаль, що не може піднести голосу так, щоб "вся Україна на обох берегах Дніпра" прилучилася в цю хвилину до спільної молитви за Тарасову душу, отець закінчив своє слово апострофою до великого небіжчика і до всієї України:
"Так, в Бозі спочилий брате, – бажання серця Твого сповнилося: Ти хотів жити в Каневі – от і зажив Ти тут до кінця віку. Благоговій же до граду нашого, Україно: у нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і, як на горі Голгофі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, – подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра".
Після урочистої Служби Божої тисячні маси українських селян, недавніх кріпаків і кріпачок, широкою райдужно-сорокатою стрічкою довго пливли з розташованого на горі Канева до Дніпрового набережжя, а перед ними пливла труна того, як вони казали, "чародія", що "писав людям волю". Яскраве проміння весняного сонця освітлювало цей неповторний образ – містерію прощання українського народу з своїм національним пророком, а коли цей барвний людський потік залив вузьке набережжя, то тлом-рамою стали йому: зліва – сині Дніпрові хвилі, а праворуч – буйна травнева зелень Дніпрових круч.
Надвечір над "хатою-домовиною" Шевченка виросла велика могила, а її вкрили сотні малих сільських віночків, сплетених руками українських молодиць і дівчат.
На могилі поставлено простий дубовий хрест.
Доля могили
У середині 1880-их років на Шевченковій могилі замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. Опанувавши Україну, совєтська влада зняла той хрест, і в 1931 р. його заступив незграбний стовп-обеліск. У 1939 р. споруджено тут великий пам’ятник із постаттю Шевченка, вилитою з бронзи і встановленою на постаменті на терасі високої вежі.
Здалека, з лівого берега Дніпра видно цю вкриту деревами чудового парку гору-могилу… Здалека бачать її всі ті, що пливуть повз Канів Дніпром. Мільйони українців із півдня і з півночі України припливали сюди Дніпром, приходили пішки і приїздили з заходу й зі сходу. Переважно припливали. Припливають і тепер і все припливатимуть, приїздитимуть і прилітатимуть на це святе місце національної прощі, що його зволилося поетові придбати собі над "святим Дніпром", серед його мальовничих гір-круч.
