Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Оці всі прищі та "золотушні болячки", як він їх називав, виразно свідчили про те, що "міцна тілобудова" не виключала якоїсь внутрішньої недуги, а цинга й ревматизм на засланні дуже погіршили його стан.

Всі обставини його життя були такі, що не могли сприяти доброму станові здоров’я. Вільною людиною за все життя він був лише дванадцять з половиною років. Відомі трагічні переживання, що їх зазнав Шевченко в неволі (і кріпаком, і політичним засланцем-солдатом), кривди, кари, життєві невдачі могли б зламати і людину менш чутливу, не з такою тонкою психічною організацією. Але з усіх цих життєвих іспитів він вийшов переможцем: психічно не зламався, проте не раз переживав моменти тяжкого психічного пригноблення. З заслання повернувся він із дуже надірваним здоров’ям.

За фізичне здоров’я своє Шевченко взагалі мало дбав. І в нечисленні роки свободи ніколи не жив розміреним, реґулярним життям. За студентських часів жив життям мистецької богеми. Своїй чарівній вдачі і талантам завдячував те, що скрізь, де з’являвся, до нього тягнулися люди: скрізь і завжди був постаттю популярною, улюбленою. Бував учасником непоміркованих забав, отже пив часто і багато. Однак це ніколи не зменшувало його працездатності. Прогайнований час завжди надолужував: працював потім без відпочинку, руйнуючи своє здоров’я.

В останні два роки заслання вже свідомо шукав забуття в алкоголі: це почалося після того, як його одного оминула амністія. Коли ж вирвався з неволі, то життя його обернулося в якийсь майже безперервний бенкет: більшість його старих і нових приятелів-прихильників ніби змовилися, щоб попсувати йому здоров’я, вічно витягаючи його на всякі обіди й вечері. Так було восени 1857 р., взимку й на весні 1858 р. В зимові сезони 1858-59 та 1859-60 рр. життя його проходило, здається, трохи спокійніше, але й тут траплялися небажані "прориви".

Нещаслива подорож на Україну літом 1859 р. гостро відбилася на його нервовій системі, і початок осени того року (після повороту з Києва до Петербургу) теж не належав до гігієнічно прожитих періодів його життя. Але ніщо не відбилося так тяжко на його нервовій системі й не підкопало його організму, як невдача з Ликерою. Всі свідки це стверджують одноголосно. Йому тоді потрібний був довгий і глибокий відпочинок, а він шукав забуття, або в безперервній праці, або… в алкоголі і тим отруював свій дуже ослаблений організм.

Але, щоб уяснити собі, чому його організм почав підупадати передчасно, не досить того, що сказано. Треба ще звернути увагу на один момент, про який досі якось майже не писано: організм поета-митця був у 1860 р. вже перепрацьований! Мало можна знайти таких працелюбців, яким був Шевченко. Коли переглянути його літературну творчість і творчість пластичну і взяти під увагу той порівняно короткий відтинок часу, за який він творив, то не можна з подиву вийти, як і коли він міг усе зробити. Адже від 22 квітня 1838 року до кінця його життя минуло лише неповних двадцять три роки, з яких вільною людиною був він дванадцять з половиною. Крім великої літературної спадщини – поезій, прози й листів (з яких збереглася лише частина), Шевченко залишив по собі ще сотні цілком викінчених праць олійними фарбами, сепією та аквареллю і силу рисунків (всього приблизно 1 300 примірників). І до того не відомо, що не все збереглося.

На цю тему можна написати цілу монографію, але тут досить згадати кілька фактів, що дають уявлення про те, яка жадоба праці вічно тягла Шевченка до пензля й мольберта, до різьбарського знаряддя, до ґраверських різців і мідяних дошок, до літографського верстата або до випробування нових способів ґравірування.

Поезії Шевченко творив легко, не висилюючись, вони йому самі "навівалися", як геніальному поетові, але ж потім він їх (принаймні більші твори) "пересівав" – опрацьовував, піддавав свідомо власній критиці, і це була праця і то дуже тяжка праця!

Але от приклади з його мистецької діяльності. Перший – це робота на Аральському морі. Адже ніякої "норми" йому ніхто там не давав. Висадившись на берег або коли шхуна ставала на котву, Шевченко міг би зробити один-другий краєвид, і на цьому був би кінець, а він за дуже короткий час зробив сотні чудових рисунків і акварельних малюнків. Або його ґраверська праця в 1858–1860 роках… Жив, повним життям, скрізь бував, усім цікавився – музикою, театром, політикою, безупинно читав, часто писав поезії, а встиг зробити понад 30 офортів. Який це, в таких умовах, великий доробок, зрозуміє лише той, хто знає, яка це марудна, довга і виснажливо тяжка праця. Або його зайняття скульптурою в Новопетровському форті – після цілоденної муштри чи відбування довгих варт ("караулів")…

Цю "жадобу праці" (вона була цілком мистецькою!) можна пояснити лише надзвичайною інтенсивністю його моторово-творчих емоцій: Шевченко був під їх владою. В ньому завжди жила потреба відтворювати передумане, пережите, відчуте – чи то бачене, чи почуте. Жила в ньому вічна потреба втілювати в словесні чи в пластичні образи все, що давали йому емоції сприймальні, а вони у нього також були дуже напружені.

На ці творчі процеси він витрачав силу нервової енерґії, але часто, якщо не переважно, в незадовільних умовах фізичного існування, раз-у-раз працював в умовах ослаблення, нервового виснаження. Після повороту з заслання поет повинен був би зовсім по-іншому жити, але чи існує якась сила, що продиктує геніально-творчій натурі режим і дієту? Лише сила власної волі може бути регулятором людського психоорганізму. А генії-митці її часто не мають: вони "одержимі"! Ними керує "божественна манія", і з покликанням великих митців завжди тісно зв’язана жадоба вражень, потреба їх частих змін і щораз більшої напруженості й гостроти.

Смерть поета

В кінці грудня 1860 року зовсім уже хворий поет з наказу лікаря мусів засісти в своїй майстерні і примиритися з ув’язненням. Він писав про це Варфоломеєві: "Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло", а через тиждень уже признався йому, що зовсім ослаб: "Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає" (листи 22 і 29 січня 1861 р.).

Проте і ввесь січень він безупинно працював. Енерґійно листувався з М. Чалим у Києві і з X. Ткаченком у Полтаві, з Р. Тризною в Чернігові – все в справі розповсюдження свого "Букваря". Просив "Букварі" продавати, а гроші віддавати до кас "наших убогих воскресних шкіл". Чернігівця інспектора шкіл Тризну просив побувати у архієпископа чернігівського Філарета, а М. Чалого – у київського митрополита Арсенія. Сподівався, що ієрархи, з огляду на релігійний зміст букварика, схотять його придбати, та ці його сподівання виявилися марними. Обом московським ієрархам і не снилося якісь там українські букварі купувати для церковно-парафіяльних шкіл, хоч, напр., Арсеній скаржився, що не друкують дешевих букварів. Прочитавши про це в пресі, Шевченко й пройнявся наївною надією на поміч цього архієрея.

Шевченко просив знайти таких "десяток чоловік добрих людей", щоб самі схотіли по 100 букварів купити, а ті 30 карб., що зібралися б за тисячу книжечок, теж просив "віддати на воскресну школу". 4 січня писав М. Чалому: "Думка єсть за Букварем напечатать лічбу (арифметику)", "за лічбою етнографію й географію", а потім і українську історію, що коштувала б не дорожче 10 копійок.

Водночас і далі Шевченко займався справами приміщених до різних шкіл Варфоломеєвих дітей і самому Варфоломеєві, якому тяжко було служити у кн. Лопухіна, робив різні протекції. Не забував і своєї справи з хатою над Дніпром і 29 січня остаточно наказав Варфоломеєві кинути інші проекти в справі садиби і "кінчати швидше в Каневі", себто набути Чернечу Гору, яка незабаром стала місцем його вічного спочинку. Теж у січні спромігся зробити олійними фарбами свій новий чудовий автопортрет, щоб пустити його в лотерею на користь недільних шкіл. Лотерея відбулася, а портрета виграв ректор архітектури проф. Ол. Резанов, який подарував його Василеві Лазаревському. Коли на передостанньому портреті, купленому вел. кн. Оленою, автор зробив себе гнівним, грізним вождем, то тепер уже створив полотно, з якого дивиться на глядача хвора людина. В трагічних рисах обличчя залягла глибока скорбота – ніби передчування близького вже кінця!

14 лютого Шевченко розплатився з друкарнею за свій "Буквар" і того самого дня написав перші 36 рядків своєї останньої поезії. Знав, що смерть за плечима, але хотів ще жити. Розмовляв востаннє із своєю музою, своєю справді вірною, незрадливою дружиною. Востаннє "мережав білії листи". Мережав їх уже не такими рівними рядками, як раніше. Ослабла правиця його дрижала. Писав, здається, лежачи, мабуть, увечорі або й уночі. Розум його вже став перед фактом неминучості близького кінця, і він у спокої духу стверджував цю неминучість:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу? –

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать…

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались, –

То й буде з нас! – ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Весела хата, щоб ти знала!..

І, переплітши так глибокою іронією своєї думки про "далеку дорогу", раптом, схвильований, здригнувся перед створеним тією іронією образом "веселої хати" – домовини. Серце забилось швидше, і він, перейшовши на жвавий, б’ючкий ритм, виспівав іншу мелодію, що була запереченням того настрою, з яким взявся за перо:

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано:

Походимо, посидимо –

На сей світ поглянем!

Поглянемо, моя доле…

Бач, який широкий,

І широкий та веселий,

Ясний та глибокий…

Хотів ще Божою "красою налюбуватись на землі". Блиснула ще раз надія на можливість вилікування:

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець –

Чи не одурить він Харона

І Парку-прялку?..

Але то була лише коротка мить! Поет знав, що таки доведеться йти до Харона. І він – закінчив останній свій твір фантастичним образом власної райської хати:

…над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, – садочок

Кругом хатинки насаджу;

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу;

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

Поезія ця – незрівнянний поетичний документ боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед лицем фізичної смерти.

Почуваючи себе дуже зле, все ж таки трохи жвавішав і підбадьорювався, коли його відвідували люди з того широкого світу, з яким мав попрощатися.