Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Ликера хизувалася в пишному убранні, справленому їй женихом, мабуть у тому дорогому білому козакині й ґарібальдійці. Зайшли до ресторану. Здається, були не самі, а ще в чиємусь товаристві. Коли подані були на стіл замовлені страви, Шевченко почав намовляти Ликеру, щоб вона грала роль господині, отже почав її повчати: мовляв, така наша традиція. Ликера погнівалась і не послухалась. Робив він це, ніби добре підпивши.
А невдовзі після цього дійшло до гіршого конфлікту. Прийшовши до Ликери не в звичайну пору, він застав її в обіймах її вчителя, а за іншою, менш певною, версією, в обіймах якогось лакея.
Все це відбувалося день за днем, але не знати, в якій саме послідовності. Конфлікт наростав і мав свої етапи. Однобічно поінформовані мемуаристи приймали ці етапи за версії: одні подавали, як причину розриву, до якого таки дійшло, нехлюйство Ликери і "дебош" Шевченка в ресторані на Островах (це версія, яку "пустила" Ликера у Карташевських) [Н. Забілі про цей "дебош" вона не оповідала, а лише скаржилася на гнівливі виступи нареченого з приводу її нехлюйства, на його погану вдачу].
Лише згодом, уже по смерті Шевченка, коли граф Ф. Толстой і графиня Н. Толстая з дочкою повернулися з-за кордону, К. І. Іванова поінформувала сестру про ніби "фінальний момент" Шевченкового конфлікту з нареченою. Івановій і сам Шевченко міг про це розповісти, і від Ликериної господині вона могла дещо знати. Отже Катя Толстая (за чоловіком Юнґе) аж геть пізніше оповідала про це у своїх спогадах зі слів тітки так: Шевченко "застав Ликеру en flagrant delit з лакеєм". Коли вона побачила, що цього діла вже не можна поправити, то відповіла нахабно: "Хіба ж би я за тебе, такого "старого та поганого" пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути". Отже ця прикра подія безумовно мала місце, лише одне, мабуть, тут не точне: то був не лакей, а вчитель.
А проте є дані, що й цей факт не спинив остаточно Шевченка. Деякі спогади стверджують, що він і після цього ще усовіщував Ликеру. Фактичним фінальним моментом була записка Ликери до Шевченка, про яку він нікому не оповів і яка стала відома аж у 1914 році [Її опублікував автор цієї книжки]. В період, коли конфлікт між ним і Ликерою дійшов до найбільшого загострення, Шевченко написав до неї записочку, але вона відповіла: "Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца", додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів…
Художня творчість
Було б великою помилкою припускати, що за той 45-денний період, який можна назвати періодом роману з Ликерою (27.VII – 10.IX), Шевченко занедбав усі інші справи. Не зважаючи на всю заклопотаність і навіть метушливість, що її він виявляв, – життя його, як переконують факти, не стало менш продуктивним. Навпаки: як це завжди бувало, коли він переживав моменти нервового піднесення, і тепер він, ще з більшою, ніж звичайно, енергією віддався своїй фаховій праці, як мистець і національно-громадський діяч.
2 вересня Рада Петербурзької Академії Мистецтв присудила йому титул академіка ґравюри, а 4 вересня на урочистих річних загальних зборах Академії цей титул за ним затверджено. За традицією таке надання найвищого мистецького титулу урочисто проголошували під звуки сурем і літаврів. Річні урочисті збори Академії завжди зв’язані були з відкриттям "звітної" осінньої виставки, на якій фігурували праці митців, що діставали титули й нагороди.
Гідно виступив на цій виставці новий академік. Крім п’ятьох чудових естампів-офортів він виставив і свій новий портрет, зроблений у серпні олійними фарбами. Був це твір високої мистецької вартості, один із шедеврів Шевченкової портретної творчості – надзвичайною світло-тіньовою технікою зроблене, справді "по-рембрандтівському" виконане погруддя гнівного, грізного українського вождя-революціонера. Завдання, яке собі поставив автор, полягало не в тому, щоб точно відтворити свої риси: мистецька вартість образу була в яскраво відданому революційному пафосі українського народного вождя-месника, зображеного в смушевій шапці, українській вишиваній сорочці, з сергою в усі, що її як талісман носили подекуди старі діди з запорізькими чубами, живі носії не до краю ще вигаслої козацької традиції. Коли б не те, що автор сам у каталозі виставки назвав цей твір автопортретом, то ніхто б його за такий і не прийняв. Він тільки послужив собі моделлю для цього психологічного твору.
Портрет цей став предметом деякої сенсації і темою критики в пресі. Сенсацією було те, що портрет купила дядина царя Олександра II, велика княгиня Олена Павлівна, вдова царевого дядька, великого князя Михайла Павловича. Вона походила з королівського вюртемберзького дому (була дочкою принца Павла). Вихована в Парижі, мала вона дуже ліберальні переконання, а її винятково глибока освіченість була предметом подиву для багатьох видатних інтелектуалістів того часу [Протегувала теж музику, театр, пластичне мистецтво і їх майстрів]. Вона брала активну участь у підготові до селянської реформи. Ще в 1859 р. звільнила велика княгиня кріпаків у своєму українському маєтку Карлівці на Полтавщині (ще на засадах проекту закону про реформу). Українських дідичів Лівобережної України вона сама намовляла допомагати реформі (м. ін. В. В. Тарновського, який став одним із видатних її діячів).
Із знайомих Шевченка велика княгиня Олена знала родину гр. Толстих, проф. Кавеліна і В. В. Тарновського. В 1860 році Шевченко став, як ми знаємо, пропаґандивною постаттю в справі боротьби поступового громадянства за прискорення селянської реформи. Отже ледве чи можуть бути сумніви в тому, що, купуючи портрет, велика княгиня робила демонстрацію, а водночас хотіла зробити й приємність добре їй знайомій родині гр. Толстих, бо портрет цей їм потім подарувала, очевидно, знаючи, як Шевченка в цій родині любили й шанували.
Хоч як там було, але для Шевченка це була повна несподіванка. Він сам цього портрета не призначав на продаж, а визначивши дуже високу ціну (200 крб. сріблом), збирався пустити його в лотерею, дохід з якої мав використати на видання українського народного букваря, що його хотів скласти, а може вже й складав.
Не знати, чи потішив митця жест вел. кн. Олени, зате відомо, що відгук преси на виставлені ним твори зачепив його і роздратував. В органі царської політичної поліції – газетці "Северная пчела" з’явилася іронічного змісту рецензія на виставлені Шевченком мистецькі твори. Поминаючи те, що автор цього критичного огляду, свідомо чи несвідомо, немилосердно наплутав в їх описі (з пейзажів зробив портрет і т. п.), він просто взяв на глум їх автора. Рецензентом цим, як видно, був якийсь землячок – "Кирпо-Гнучкошиєнков", як називав таких типів Шевченко. Він писав:
"Мистецьке виконання цього портрета – прегарне, лише схожість не дуже вражає, як то буває, коли мистець змушений вхоплювати вираз та риси не інакше, як із дзеркала. При цьому всьому Шевченко змалював себе не в справжньому своєму вигляді. Він, скромний і миролюбний мистець, змалював себе в українських смушках і в свиті, і тому іноді раптом лунали з задніх рядів публіки голоси: "Чи то Палій, чи то Дорошенко, чи то Сагайдачний?". Дехто з першого погляду, через свою несвідомість, приймав цей портрет навіть чи не за копію з відомого портрета, здається, Собеського [Пензля Рембрандта. Автор]. Панові Шевченкові бракувало тільки булави ("палицы"), але магічна сила його в його пері, олівці та пензлі".
Отже критик добре зрозумів національно-революційну символіку Шевченкового твору і дуже спритно й злосливо зумів її викрити. Зачеплений не так цими натяками критика, як тим, що він багато наплутав, м. інш. приписавши митцеві портрет царя Петра І, обурений мистець узявся за перо й почав був писати спростування на рецензію, але потім свій намір занехаяв. Аджеж, попри всю тенденцію, рецензія стверджувала високу мистецьку вартість його твору і те, що він звернув на себе увагу публіки.
Цю рецензію Шевченко прочитав 24 вересня, а 26 вересня відвідав його приятель Федір Черненко. Він був гостинним господарем петербурзької "Громади", яка від кінця 1859 р. збиралася в його помешканні. Застав він поета хоч і спокійного, але зажуреного, сумного. Розмова про останній життєвий, професійний успіх Шевченка – про надання йому ступеня академіка трохи розважила господаря.
Він повеселішав і почав оповідати Черненкові про свої надії і плани. Казав, що на весні зовсім переїде на Україну і там, у затишку, на хуторі, займеться популяризацією мистецьких творів – видаватиме дешеві ціною гравюри, "щоб залити ними всю Україну і вигнати суздальську гидоту", тобто дешеву московську "лубочну" продукцію "народніх" малюнків. Саме під час цієї розмови прийшов до Шевченка лист від старого друга "флегми Хтодота" Ткаченка, якого він ще перед сватанням до Ликери просив "накинути оком" у Полтаві якусь "кирпу-чорнобривку". Аж тепер лише знайшов її "флегма Хтодот". Це була дочка українського письменника-полтавця Витавського, який недавно побував у Петербурзі і з яким Шевченко особисто познайомився як з майбутнім співробітником "Основи". Прочитавши листа, поет оповів Черненкові його зміст.
На мольберті перед Шевченком стояв портрет Ликери його роботи. Тарас нервово вхопив його і, кинувши під стіл, сказав Черненкові: "А що, Федоре! Як на твою думку: чи не попробувати ще раз? Востаннє? Не довелося з кріпачкою, з мужичкою, то може поталанить із панночкою, тільки що… панночки"… З цими словами, як оповідав Черненко, він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і сказав: "Тяжка клята самотність! Вона мене із світу зжене !.."
Але вже за день, 28 вересня, він написав відповідь Ткаченкові з просьбою за всяку ціну роздобути фотознімку панни Витавської, додавши, що якщо ця справа піде добре, то він, не чекаючи весни, "ще опівзимі" приїде до Полтави свататись: "Самотина отут мені допікає".
А ще напередодні, 27 вересня, між розмовою з Черненком і цим листом до Ткаченка, ніби вже був готовий погодитися з самітністю, а образ Ликери ще бентежив його, ще мав силу над його уявою, бо того дня він написав нового вірша, звернутого знову до Ликери:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!..
