Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Черненко. Підкріпившись склянкою рому, який стояв на столі, і пройшовши кілька разів по майстерні, Шевченко раптом спинився перед постаттю Петра І, що панувала над іншими на цьому монументі російської імперської пихи і цареславія. "Гігантська статуя Петра І на пам’ятнику, як мара, приголомшувала і дратувала Тараса", – оповідав сам Мікєшин. Поет почав ганьбити Петра, а потім Катерину II. Обливши її всякими ганебними словами і прокльонами за зруйнування Січі та за закріпачення народу, Шевченко слідом за цим виголосив свою, вище зацитовану, свіжу ще імпровізацію, звернену до цариці Олександри, але в свідомості слухачів це зв’язалося з особою цариці Катерини. Приголомшені свідки цієї сцени мовчали. Черненко каже, що йому ніколи перед тим не доводилося бачити Шевченка "таким, як того разу, схвильованим і роздратованим"; "очі його просто палали, він нагадував собою пророка".
З якимсь особливим пафосом у той час виступав він проти царів і проти всього, що нагадувало йому силу Росії чи то людської кривди, якої стільки діялося в імперії. Досить було йому побачити, як дівчаток із сирітського притулку "женуть" ще досвітньою порою, "в ожеледь і мряку" поклонитися прахові цариці Олександри (3.XI), щоб обрамувати цю, справді символічну картинку, риторичними запитаннями, – на початку:
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
і в кінці:
Чи буде суд? Чи буде кара?
Царям, царятам на землі?
А відповідь звучала тою самою міцною вірою, з якої зроджувалися всі його пророцтва:
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Початок хвороби
Крім нервової роздратованості, яку всі помічали і яка відбивалася на нечисленних тоді його поетичних творах, у фізичному стані Шевченка настала різка зміна на гірше. Як каже Черненко, вже в кінці вересня й на початку жовтня 1860 р. видно було, що поет "вельми хворий". Тим часом сам хворий про це нікому не казав і ввесь віддавався праці. Він і далі снував і реалізував свої культурно-освітні плани, вів і далі з приводу них жваве листування з друзями.
Протягав через духовну цензуру свого "Букваря", для чого, вдягнувшись у фрак, 18 листопада їздив до нового митрополита Ісидора. Митрополит дав згоду на друкування "Букваря" і наказав духовному цензорові підписати дозвіл. Шевченко того самого дня забрав із Кулішевої друкарні дублікат свого рукопису, щоб передати його світському цензорові Бекетову. 21 листопада обидва цензори дозвіл підписали. Але друкування книжки поет переніс до іншої друкарні – Гогенфельдена. Це безсумнівно свідчить про те, що між ним і Кулішем вийшла з приводу "Букваря" суперечка. Куліш взагалі був проти друкування "ярижкою", бо вже кілька років усі українські книжки друкував своїм новим правописом, а це ж був "Буквар!" Але Шевченко мав якісь свої власні міркування в цій справі, а крім того, напевно боявся, що Куліш почне зовсім переробляти його підручник, склад якого автор добре й глибоко продумав.
Нарешті, 23 листопада, зустрівшись у М. Лазаревського із знаним лікарем д-ром Барі, сам признався, що хворий: скаржився на біль у грудях. Д-р Барі уважно оглянув Шевченка і наказав йому берегтися й не виходити з хати. Маляр Л. Жемчужников, що восени того року повернувся з Парижу і дуже зблизився з нашим поетом, радив усім віддати хворого до шпиталю, радив і самому Шевченкові піддатися клінічному лікуванню. Той і чути про шпиталь не хотів, а це була справді мудра порада.
Проте лікаря послухався й засів у своїй келійці, нікуди не виходячи, але це ув’язнення його мучило і дратувало. "Заарештований" лікарем, написав три дні по тому, 26 листопада, останній свій твір національно-політичного змісту. Було це пророцтво загибелі російського царату і визволення України з-під московської кормиги ("Бували войни й військовії чвари…"). Україна представлялась йому в образі козака-дуба, що його "жеруть і тлять" "людськії шашелі" – "няньки, дядьки отечества чужого", свої ж таки перевертні. Бачив, як той
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфіру
й роздавить їхнього кумира – віщуючи це, Шевченко малював образ вільної України, де пануватиме й соціальна справедливість:
А ми помолимося Богу,
І небагатії, невбогі.
Цю його віру кріпило те, що на зміну нечисленному старшому поколінню українських діячів, "поводирем" яких він був, за висловом Бодянського, приходило вже нове, численніше, жвавіше. Бачив, як у того українського дуба
…тихо, любо
Зелені парості ростуть…
І з глибокою вірою стверджував: "… і виростуть!"
2 грудня відвідала хворого його приятелька й кума Надія Тарновська, а 6 грудня – Ф. Черненко. Після двотижневого "карантину" Шевченко почував себе краще, був досить веселий і, покликаючись на поправу свого здоров’я, казав, що йому остогидло вже сидіти "в арешті" і що він гадає незабаром почати виходити з хати. Черненко остерігав поета і радив йому берегтися й не виходити цілу зиму. Шевченко відповів на це:
– Щоб і на Різдво то не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу: колядувати хоч рачки полізу до куми!
До Різдва нікуди не виходив, але на Різдво вибрався таки з колядою. Це колядування цілком зламало його організм. На різдвяному тижні, у традиційний костомаровський вівторок, з’явився він у історика-друга в товаристві декабриста Якушкіна. Обидва були цілком нетверезі [Костомаров каже, що це вперше і востаннє він бачив Шевченка у такому стані. Костомаров вважав, що причиною була історія з Ликерою. До речі навести тут і думку Костомарова про те, що було причиною перебільшених чуток про нахил Шевченка до алкоголю. Костомаров каже: "Бачивши Шевченка тільки один раз п’яного, але бачивши багато разів, як він п’є, я лишаюся при тому, що чутки про його порочний нахил до пияцтва пішли через оте його "многопитіє", яке одначе не шкодило його духовним силам". Історик водночас оповідає, якими гомеричними порціями Шевченко міг пити ром, і каже, що після того, як він випивав десять склянок чаю з ромом (точніше "рому з чаєм", як казала К. Толстая-Юнґе), по ньому не знати було, що він взагалі щось пив. Мав дуже міцну голову, але це не могло не ослабити його серця].
Як свідчить Костомаров, незабаром після цього вечора Шевченко 2 січня 1861 р. не міг уже прибути на збори "основателів", тобто редакційної колегії журналу "Основа", на які запрошував його Василь Білозерський "як первоначальника спільної справи" (перше число "Основи" було вже готове, а оздобою його були нові Шевченкові поезії). Поет уже знав, що у нього – водяна хвороба. Коли до того часу і лікар і ніхто з приятелів Шевченка не зважувалися про це йому сказати, то тепер уже годі було мовчати: хвороба розвивалася надто швидко. Лікар заборонив йому ром і взагалі наказав перестати пити. Шевченко послухався, кинув пити і згодився піддатися режимові й лікуванню, але… було вже пізно! З цього лікарського "арешту" він уже не вийшов: винесли його тлінні останки!
Стан здоров’я
І офіційні документи, і свідчення людей, що добре знали Шевченка, стверджують, що був він "міцної тілобудови", себто був ширококостий і м’язистий. Цю "міцну тілобудову" ствердив граф Орлов у своїй доповіді цареві Миколі І, і вона почасти спричинилася до того, що йому як кару визначено службу у війську. Зберігся й докладніший зовнішній "фізичний портрет" Шевченка, зроблений його добрим знайомим Момбеллі: "Він середнього росту, плечистий і взагалі міцної, сильної будови; в талії – широкий через особливу будову костей, але зовсім не грубий".
Але не збереглося жодного опису Шевченкового організму, опису, який був би вислідом докладної лікарської експертизи, не збереглося й жодної, лікарем веденої історії якоїсь поетової недуги. Тому історію стану його здоров’я доводиться відтворювати на підставі майже виключно автобіографічних даних – на підставі того, що оповідав про себе сам Шевченко, а також на підставі деяких посередніх документальних даних. Дід поета Іван прожив 117 років, але свого здоров’я синові Григорові, Тарасовому батькові, не передав. І батько, і мати поета повмирали в молодому віці (батько на 47 році життя, мати на 37). Одна з сестер поета була сліпою. Бували й потім сліпі в роді Шевченків, і було їх чимало. Коли осиротів, то років два, якщо не голодував, то харчувався ненормально, не так, як діти, що живуть під батьківською опікою. З раннього дитинства був дуже нервовий. Сироту часто били, часто зазнавав він різних кривд, а це могло лише збільшити його вроджену нервовість.
Першу важку хворобу, яку він сам згадує (повість "Художник"), переніс у Петербурзі, перед тим, як був викуплений з кріпацтва. Лежав він у шпиталі Марії Магдалини, вісім днів був без пам’яті, а два тижні мав гарячку. Що то була за хвороба, невідомо. Це було в 1838 році. В 1842 р. під час морської подорожі до Данії та Швеції знову захворів так тяжко, що його "ледве привезли" до Ревелю (Таллін). Вже й повернувшись до Петербургу, поет мусів ще довго лікуватися й мав підстави побоюватись смерти. Восени 1843 року в Яготині мав якісь болячки на тілі, від яких лікував його д-р Фішер. У 1845 р. перед Різдвом знову його лікував від них у Переяславі д-р Козачковський. Безпосередньо слідом за цим переніс черевний тиф. Опинившись на засланні, в 1848 р. захворів в Орській фортеці на скорбут (цингу) через брак рослинної їжі (вітамінів). Тоді у нього "зуби й очі так боліли, що не знав, де й дітись".
Похід до Аральського моря й участь в Аральській експедиції (1848-49 рр.), безперечно, підірвали його вже ослаблений організм. З опису експедиції ми знаємо, що тоді йому доводилось і голодувати, і по кілька днів поспіль пити морську солону воду і через це тяжко хворіти на шлунок і водночас багато працювати. Там же, на Аральському морі, у нього знову з’явилися чиряки на тілі. В Новопетровському форті в 1852 р. ще раз поновилися ці самі симптоми недоброго обміну речовин [Сам Шевченко вважав їх за "наслідки золотухи"], про які він писав тоді докладно докторові Козачковському, що добре знав його організм.
У 1855 р. писав професорові В. Григоровичу "що ревматизм його страшно руйнує". Докучав йому ревматизм і раніше, в Орській. Коли повертався з заслання, то в дорозі до Москви з Нижнього, застудившись, мав прищі над опухлим правим оком.
