Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Хорошевського:

"Нехай і польське слово, коротке, але сердечне, пролунає над твоєю труною, чесний український пророче. Ти кохав свою рідну країну, свій блакитний Дніпро, свій сіромашний народ, ти був цього народу гідним співцем, на його сльозу ти завжди сльозою відгукувався – слава тобі. Ти ніби й не любив поляків, але цю нехіть до них викликали в тобі їхні давні помилки, а через них на народ твій, що його ти гаряче покохав, зійшли великі страждання: отже тієї нехоті причина лежить в тому, "Що ти багатьох кохав, і що кохав багато".

Тож нехай над твоєю труною замовкнуть усі закиди, нехай тільки лунає сердечне слово: слава тобі! За помилки батьків сини не відповідають; тож не торкаймося тут давніх суперечок давно минулого; краще промовмо над цими останками братнє "любімося".

Якби ж тільки твоя смерть, чесний Тарасе, й урочистий сумний чин твого похорону стали початком нового життя! Якби ж над твоєю труною хоч трохи ненависти припинилося, і щоб цей малий початок народжував у майбутньому все більше взаємного зрозуміння, братерства і забуття давніх кривд, – так, як мале зернятко, вкинене у землю, зроджує багате жниво. Це був би найгарніший вінок на твою честь та найпишніший пам’ятник тобі, Тарасе".

Похорон скінчився о п’ятій годині пополудні. Могилу поета вкрили свіжі квіти.

Письменник Тєрпіґорєв у своїх спогадах, надрукованих у 25 річницю смерти Шевченка, так описав цю щиру, спонтанну маніфестацію:

"З усіх похоронів, що їх довелося мені бачити з того часу, ні один не мав на собі такого відбитку простоти й щирості, як похорон Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенева і Салтикова-Щедріна, але всі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим духом демонстрацій. Похорон Шевченка був чистий від цього ярмаркового комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних…"

Петербурзька українська "Громада" добре зорганізувала цю жалібну урочистість, а найбільше потрудився над цим вірний друг поета – Михайло Лазаревський.

Серед багатьох ухвал, що їх прийняла "Громада" в день смерти поета у справі увічнення його пам’яті, була й ухвала про те, щоб тлінні останки поета, згідно з його заповітом, перевезти на Україну.

Домагалася цього й українська київська молодь.

На Смоленському цвинтарі Шевченко пролежав лише два місяці. За цей час щонеділі правили там по ньому панахиду, а могила його вся потопала в квітах.

На протязі березня і квітня всі органи російської преси вмістили некрологи Шевченка, описи його похорону та статті з оцінкою його діяльності. Все березневе число української "Основи" було присвячене поетові. З польських часописів лише "Kurjer Wileński" озвався на його смерть. В німецькому популярному тижневику "Die Glocke" вміщено дуже солідну статтю з прегарно гравірованим на дереві портретом поета, зробленим з фотографії. Умістив теплу згадку про нього і Герцен у своєму лондонському "Колоколі". Озвався також кількома теплими словами і улюблений Шевченків англійський письменник-гуманіст Діккенс.

Але з усього, що тоді було писано про нашого поета, безперечно найкращою була прониклива оцінка його діяльності, яку дав замовчуваний тепер росіянами видатний російський критик Аполон Григор’єв. У квітневому числі журналу "Время" він писав:

"Щодо краси і сили поезії багато хто ставлять Шевченка врівень із Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лише іскорки блищать. Натура Шевченка світліша, простіша і щиріша від натури Гоголя, великого поета України, що поставив себе в фальшиве становище – бути поетом цілком чужого йому побуту російського… Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури".

Ця оцінка була значно глибша, ніж та, що її дали "ліві" критики Чернишевський і Добролюбов, для яких українська література будь-що-будь залишалася регіональною літературою, а Шевченко ж іще в 1847 році сказав: "А на москалів не вважайте: у них народ і слово, і у нас народ і слово", бо для нього українська національна культура була явищем цілком самоцінним і відрубним.

Прощання в Києві

Після довгих клопотів, ексгумацію визначено на 26 квітня [1861 р.]. Супроводити труну поетову на Україну доручено було молодим членам "Громади": митцеві-маляреві Григорієві Честахівському і студентові Олександрові Лазаревському, майбутньому українському історикові. Обох Шевченко дуже любив, і вони були до нього прив’язані всією душею. Спеціально замовлені були гарні дорогі ресорні дроги, що на них від Москви мали везти труну кіньми до Києва. До Москви тлінні останки поетові мали прибути залізницею. Ранком 26 квітня на Смоленський цвинтар прибули українці великою громадою – всі, хто тільки міг.

Відкопану труну вклали в другу масивну, цинову. Коли вже її поставили на дроги і жалібна громада оточила її, виступив вперед Куліш і сказав:

"Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світу без сієї останньої чести. Чи вже ж ти чужим чужиницею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки… Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітчини не занедбали".

А коли молоді накрили труну китайкою, промовець казав далі:

"З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!.."

А закінчив свою промову Куліш так:

"Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо во віки і віки…"

Жалібна процесія рушила до Миколаївського двірця через Василівський Острів, Миколаївський міст, Адміралтейську площу, а потім Невським проспектом.

27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди.

2 травня опівночі прибули до Орла. 3 травня вранці перед труною відправлено панахиду, на якій була вся орловська гімназія з педагогами й директором. Федір Лазаревський служив тоді в Орлі. Це він в 1847 р., отже чотирнадцять років перед тим, так сердечно привітав Шевченка-солдата в далекому Оренбурзі і так багато зробив там для нашого поета. Тепер вітав його вже мертвого.

Аж до кінця міста труну поета супроводив священик і всі, що прийшли поклонитися його тлінним останкам, а за містом відправлено ще одну панахиду в присутності великого натовпу. Один з вінків присутні поділили між собою як дорогоцінну пам’ятку.

Скромна зустріч відбулася ще й у Ніжені, а в п’ятницю 5 травня тлінні останки поета прибули до поштової станції Бровари на лівому березі Дніпра за кілька кілометрів від Києва. О. Лазаревський і Г. Честахівський поїхали до Києва, щоб у справі похорону порозумітися з ріднею поета, яка вже поз’їздилася туди, та з місцевими активнішими українцями, його друзями або знайомими. Ніякої загальної української громадської організації в Києві тоді не було, але існувала студентська українська "Громада".

Місце похорону не було усталене. Між петербурзькими друзями поета і київськими українцями від дня смерти поета провадилося в цій справі жваве листування, але питання це лишалося невирішене. Існувало кілька проектів. Називали і Аскольдову Могилу, і цвинтар історичного Видубицького монастиря, і урвисту високу гору Щекавицю над самим Дніпром, одну з найефектніших "святих гір київських". Уже перед тим звістка про скоре прибуття тлінних останків Шевченка до Києва дуже схвилювала київську студентську молодь. В суперечках між нею і старшими громадянами перемогла молодь, яка настояла на тому, щоб Шевченка поховали на Щекавиці. Варфоломей Шевченко на це погодився. Справді, в Києві це місце було і найімпозантніше і найвідповідніше поетовому бажанню, щоб з його високої могили

…лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Отже коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну – "з бувальців", зробила своїм представником.

Але обидва молоді петербурзькі делеґати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом – на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом "хата над Дніпром", яку тепер спочилому мала заступити "хата-домовина". Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: "У Каневі!" Невідомо, чи це була правда [Честахівського не було при смертному ложі поета], але це вирішило справу. Всі погодилися.

Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом. Але з великим сином України мав попрощатися український Київ, а ще в п’ятницю 5 травня ввечорі ніхто не знав, у якій саме з київських церков поставлять його труну. Молодь змовилася демонструвати і хотіла, нікого не питаючись, завезти тіло небіжчика до університетської церкви. Старші були тієї думки, що треба порозумітися з адміністрацією, – очевидно, щоб уникнути прикрих несподіванок і перешкод. Треба припускати також, що ніхто з заляканого київського духовенства не зважувався дати згоду на перенесення труни до церкви без згоди вищої влади.

Старші громадяни вирішили послати делегацію до генерал-губернатора кн. Васильчикова просити дозволу привезти труну до Києва, до однієї з церков.