Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Обірвалась сумною, недокінченою піснею... Перечитуючи усе, що мною тут написано, я відчула, що протягом усієї повісті бринить одна якась скорботна, жалібна нота. Це вийшло проти мого бажання і по відношенню до Івана Карповича — зовсім несправедливо. Адже ж у натурі його, у ставленні до людей ніколи не було ніяких жалібних і сумних нот. Тільки в надзвичайних випадках і тільки в листах до своїх рідних він, і то не завжди, признавався в тому, що йому було тяжко, а в щоденному житті він завжди був надзвичайно врівноважений і веселий товариш. По всіх колючках життя він ступав рішуче й сміливо, без усякої скарги. Маючи великий запас веселого гумору, що був властивий його характеру, він завжди підтримував в усіх тих, що оточують його, бадьорий дух, вселяв у нас почуття віри в майбутнє. Почувалось, що він хазяїн життя, що він ним керує, переборюючи всі несподівані злигодні. Одного не зміг він побороти — смерть.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НА РОЗДОРІЖЖІ

Хутко й безупинно лине час, відраховуючи свої хвилини, роки й сторіччя. Ні на одну мить він не може спинитись, які б не були події й світові катастрофи. Як би не боліло серце людини, який би не був її глибокий розпач, а проте в природі все йде й відбувається за певними законами. Доводиться, хоч-не-хоч, зустрічати ранок, бачити, як сонце у постійному русі творить день, а пізніше зустрічати вечір і ніч. Ніщо в природі не змінює свого призначеного шляху і нічим не виявляє й тіні співчуття до горя людини. Вся навколишня природа здається такою холодною й байдужою, коли серце людини стогне від болю.

Таке думалось мені, коли я ховала прах мого друга Івана Карповича на сільському кладовищі села Карлюжини, що було зовсім недалечко від хутора "Надія", перейти тільки луки.

Моє горе чекало на щось надзвичайне, на якісь зрушення в природі. А зрушень ніяких не було, все відбувалось так, як і повинно було відбуватись. Навіть пташки дуже весело й бадьоро зустрічали день своїм щебетанням, їхні розшуки щоденної їжі не припинились і тоді, коли похоронний кортеж спинився на кладовищі, щоб поховати там того, хто був для мене всім на світі і хто міг би зробити для людей ще так багато. Серед селянських простих могил, вкритих буйною зеленою травою й польовими квітами, з'явився свіжий пагорбок землі.

Не було на тому кладовищі ні мармурових коштовних пам'ятників, ні пишномовних написів на убогих дерев'яних хрестах. Та й хрестів тих було обмаль, адже ж то було на Херсонщині, серед степу, де дерево дороге, а селянство убоге.

Отже, я виконала останню волю Івана Карповича, який заповідав мені незадовго перед смертю поховати його обов'язково серед могил простих селян. Запевняв, що тільки там йому буде приємно відпочивати. Не хотів він лежати десь далеко від хутора, далеко від тих людей, до яких завжди линула його думка і для яких билось його гаряче серце.

Його вже не стало на світі, а я все ще живу і все навколо мене залишилося таким, яким я його бачила раніше, неначе не сталось ніякого лиха. Всі ті, що брали участь у похоронах, повернулись до своїх чергових обов'язків, лише я одна все ще не можу повірити у страшну правду: "Івана вже нема!" Щодня самі ноги несуть мене у напрямку кладовища, і я стою біля такого вже знайомого мені пагорбка землі, з серцем, повним пекучого болю та невимовної туги. Тільки біля могили я почуваю себе трохи краще. Він же ось тут, зовсім близько від мене. Порядкуючи на могилі, я знову і знову переживаю все те, що ще так недавно відбувалось зі мною, і згадую всі події, що розгортались в останні ці дні. Несвідомо для себе самої, поправляю дбайливо металеві вінки, що горою вкрили свіжо насипаний пагорбок землі. Читаю знову і знову написи на білих, червоних і червоно-чорних широких стрічках. На одних у дуже зворушливих словах люди прощалися з талановитим, видатним українським письменником, інші говорили про високоталановитого артиста й організатора українського театру, рідні і друзі прощалися з ним, як з дорогим, коханим братом і другом. А ким же він був для мене, що стою ось тут, біля могили? Тільки тепер, коли Івана не стало вже більше зі мною, я відчула ясно, ким він був для мене. Ідейним керманичем, учителем і товаришем по спільній праці, якою ми разом захоплювались і жили. А головне — він був для мене найближчою в світі людиною. Він умів завжди підбадьорити мене, піднести занепалий іноді мій дух своєю витримкою та своїм прикладом. Чесний на всіх ділянках своєї роботи і в своєму родинному житті, він того самого навчив і мене. Щирий, з гарячим серцем письменник, він пробудив в моїй душі цікавість до людини та її долі. Подумавши про це, серце моє стислося гострим болем: "А скільки в нього залишилося ще незавершених справ та необроблених тем і сюжетів! Яке коротке життя людське, — обурилась я.— Він же не встиг зробити й половини того, що було задумане! І чому людина, яка вміла так благородно мислити і діяти, мусить вмерти? Вона ж так розумно творила високі духовні цінності! А після її смерті від усіх її величних ідей не залишиться нічого, крім того, що вона встигне написати й надрукувати на папері. Куди ж поділась ота духовна сила, яка керувала волею тл діями виняткової людини, тіло якої тліє тепер у домовині, під землею? Що таке смерть? Чи є взагалі яке-небудь життя по той бік, за брамою смерті?" — питала я саму себе в тяжкій журбі, пригадавши різні релігійні твердження. Раптом мною оволоділо непереможне бажання піти і зараз же поділитися своїми сумнівами з Іваном Карповичем. За довгі роки нашої дружби я звикла завжди ділитися з ним кожною хвилюючою мене думкою. В ту хвилину я зовсім забула, що його вже нема на світі, що він помер і що його могила, власне, і навіяла на мене усі ті питання й думки.

"Швидше додому", — вирішила я, встаючи й повертаючись, щоб піти з кладовища. Ненароком я торкнулась дубового хреста, що стояв над могилами Карпа Адамовича і Івана Карповича. Дотик до давно знайомого мені дуба раптом отямив мене. "Куди це я так поспішаю? — подумалось мені. — Поділитися з Іваном своїми думками та розказати йому про ту надмірну тугу за ним, що так палить моє серце і стискає мені груди?" І тут гостра думка зненацька вразила мене: "Але ж Івана на хуторі вже нема й не може бути! Він ось тут, під оцими вінками! І ніколи мені вже не побачити його живим! Ніколи я не зможу почути його голосу, ні розповісти йому про те, що хвилює і цікавить мене!" Ось коли я вперше як слід усвідомила все непоправне лихо, яке спіткало мене. Турботи про перевозку тіла додому та про похорони, повні кімнати і подвір'я свого й незнайомого народу, все оте не давало мені змоги як слід зосередитись на своєму горі і примушувало щось робити, не даючи волі тяжким відчуттям. Тепер же, залишившись, нарешті, без свідків, сама, я вперше втратила волю над собою, зрозумівши усю глибінь моєї втрати. Та й не було для кого й для чого стримувати себе. Повна відчаю, я заломила руки, впавши на пухку ще землю могили, і голосно заридала. Усе в мені прагнуло кричати, голосити, гризти землю і вмерти відразу, щоб більш не відчувати нестерпної муки, яка доводила мене до нестями.

— Софіє Віталіївно, дорога Софіє Віталіївно, — почула я раптом ласкавий чоловічий голос, і чиясь сильна рука вже підводила мене з землі.

То був добре знайомий мені селянин Сашко Барамба, який жив недалеко від кладовища в селі Карлюжини. Він був великим приятелем Івана Карповича і любив приходити до нас на хутір, щоб порозмовляти з ним. "Дуже розумна людина, — казав він про Івана Карповича, — він знає все, що діється на широкому світі". Підвівши мене, Сашко Барамба почав мене втішати.

— Не плачте, — казав він, — годі побиватись, адже ж слізьми горю не зарадиш. Правду кажучи, — продовжував він, — ми всі — і карлюжани, і кардашівці, і новоселівці — ревно плакали, коли ховали Івана Карповича. Та як же було й не плакати. Адже ж покійний був для нас, простих селян, рідніший за рідного брата. Своя людина був він серед нас, що й казати...

На очах у Сашка заблищали сльози, але він зараз же звів розмову на інше і почав розпитувати мене про те, хто в мене залишився на світі найрідніший. Довідавшись, що у мене є ще старенька мати, яка живе на хуторі "Богданівка" у свого сина й мого брата Янка, порадив мені негайно виїхати з хутора до матері:

— Ви все тут одна та одна. Юрко Іванович господарством клопочеться, Наташі теж нема коли сидіти з вами, бо в неї малі діти. У матері вам буде легше переносити своє горе. Хоть старенька вона, а все ж мати, рідна кров.

До цієї поради Сашко ще додав таке:

— Якщо Юркові буде сутужно дати вам коней до вокзалу, то я підвезу вас на станцію своїми й до вагона допоможу сісти.

— А як же Іван Карпович? — спитала я, забувши зовсім, що Іван вже помер і що йому моя опіка не потрібна.

— За могилу не турбуйтесь,— відповів Сашко. — Я сам догляну її. Їдьте спокійно, їдьте, не залишайтесь тут, бо захворієте.

Побачивши ще здалеку череду, яка повільно наближалась з пасовиська, він рішуче взяв мене за руку і сказав:

— Ходімо звідсіль. Он череда іде. Курява буде тут страшенна.

І ми пішли. Сашко провів мене аж до самого ставка, який ховався від нас за зеленим валом, обсадженим з двох боків розложистими вербами. Попрощались сердечно, як близькі друзі.

Ота тепла зустріч з простим селянином залишилась у моїх спогадах світлим променем. Сашко перший умів виявити своє глибоке співчуття й турботу про мене. Адже ж дійсно на хуторі я відчувала себе тоді дуже самітною: Юрко й Наташа були завжди заклопотані своїми господарськими справами і обоє лягали спати дуже рано, майже разом зі своїми малими дітьми. Жили вони у новій прибудованій частині нашого дому, в протилежному боці від тих кімнат, де була моя опочивальня й вітальня, яку всі чомусь називали з давніх-давен "залою", хоч вітальня та була не більша від інших кімнат. На своїй половині я була зовсім відрізана від них і це робило мене самітною.

"Може, й справді поїхати до Янка?" — починала я думати все частіше й частіше, особливо вночі, коли я раптово прокидалась від того, що знайомий голос Івана Карповича, здавалось, кликав мене:

— Соню!

Той голос я чула виразно над собою, так як це часто бувало в ті ночі, коли він писав свої п'єси і будив мене, бажаючи прочитати сумнівне місце або таке, яке йому дуже подобалось.