Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
А вони про нього таки частенько згадували. Пам'ятаю тільки, що деякий час Марія Костянтинівна теж була в Галичині і брала участь у тих спектаклях, які ставилися там силами галицької трупи під керівництвом Садовського. Пізніше, далеко пізніше Садовський не раз казав мені, що той період його діяльності в Галичині не дуже був для нього приємний. Йому було дуже трудно звикнути до того, що галицька українська мова під впливом австрійської сильно відрізнялась від нашої, "наддніпрянської". Та й театральних будинків там було настільки обмаль, що трудно було сподіватись поставити в тім краю справжню художню виставу. А мрії й наміри в нього були тоді дуже широкі. Бажання утворити показовий український театр не давало йому, як він казав, ні їсти, ні спати. З таким наміром Садовський залишив Галичину, і поїхав до Ніжина, до М. К. Заньковецької, щоб поділитися з нею своїми новими планами. Ніжинський самодіяльний драмгурток, який працював під керівництвом Марії Костянтинівни, і був тим фундаментом, на якому Садовський почав будувати свою нову трупу. Надії, які він покладав на молодий гурт, хоч ще й мало досвідчений у театральному ділі, цілком виправдались. Молоде завзяття й захоплення акторською роботою колишніх драмгуртківців допомогло Садовському утворити міцний центр, біля якого почали скупчуватись досвідчені вже фахівці театрального діла. Працю над утворенням нової трупи Садовський продовжив у Києві, де вона розгорнулась на всю широчінь.
Візит Садовського до мене, такий несподіваний, воскресив у моїй пам'яті той час, коли друг мій Іван не міг спати ночами від болю, який завдала йому несправедливість до нього Садовського. Мені стало так тяжко від тих думок, що я навіть сіла на ліжку, пробуючи таким рішучим рухом відігнати від себе оті нестерпні згадки. Але це не заспокоїло мене. У своїх збентежених думках я весь час розмовляла з Садовський, докоряла йому. "Бідний Іван! — зверталась я думкою до Миколи Карповича. — Він так глибоко любив вас! Він усе вам пробачив і весь час чекав на ваш приїзд до нього. Напередодні своєї смерті він ще раз повторив ті слова, що так часто зривалися з його уст: "Дурний хлопець, — казав він ніжно і зворушливо.— І чого б то я гнівався? Чому б то не приїхати до мене?" — Мені боляче було дивитись на нього, коли він обертав свої очі в бік дверей нашої палати в лікарні, сподіваючись марно, що вони ось-ось відчиняться і увійдете ви, такий дорогий для нього, такий бажаний! Так і вмер, бідний, не побачившись з вами, не почувши вашого голосу".
Промовляючи отак у думках до Садовського, я не могла не плакати від гострого болю за дорогого мені друга Івана. Плачучи, я казала собі: "Добре, що я не погодилась працювати в його трупі!"
Хоч як мені не хотілось, а проте треба було піти відвідати Марію Костянтинівну та Садовського, як того вимагала звичайна чемність. Жили вони в тому ж будинку, де містився і театр. З їхнього приміщення можна було потрапити просто за лаштунки. Пішла я до них із сестрою, а від них прямісінько до театру. В той вечір ішов "Ревізор" і то була щаслива нагода побачити, як актори української трупи справлялися з такою серйозною класикою.
Подивившись спектакль "Ревізор" у "Театрі грамотності"9 українською мовою, в перекладі Садовського, я і здивувалась, і зраділа. Для мене стало ясно, що український театр вийшов на новий шлях у своєму розвитку. Я зрозуміла, що в історії українського театрального мистецтва розпочалась нова сторінка. Російська класика на українській сцені! Приємна і навіть дуже радісна новина.
Досі невблаганна царська цензура гальмувала розвиток театрального мистецтва на Україні, обмежуючи репертуар українських труп показом п'єс лише з побуту села або з давнього минулого, якщо в них не було нічого "шкідливого" для уряду. Тому в п'єсах, що йшли на українській сцені до 1905 року, було так багато побутовщини й етнографії, а в центрі кожної з них завжди стояло яке-небудь "нещасне кохання". Правда, завдячуючи п'єсам Івана Карповича Тобілевича, трупа Саксаганського вийшла з цього "зачарованого кола" і виставляла на сцені п'єси зовсім іншої тематики. У таких творах як "Бурлака", "Розумний і дурень", "Сто тисяч", "Хазяїн" центром уваги були не пригоди "закоханої пари", а питання соціального порядку, що поставали у житті пореформеного села. На ті часи то вже була свіжа, нова течія в українському репертуарі. Буряні події 1905 року налякали російський уряд і тому цензори трохи пом'якшали у справі українського репертуару. Було дозволено перекладати твори російської та іноземної класики. Звичайно, Садовський поспішив використати цю нагоду і почав працювати над тими п'єсами, які по духу були зрозумілі нашій українській публіці. Перш за все його увагу привернув "Ревізор" М. Гоголя, а в короткому часі після того він переклав лібретто двох опер, зміст яких був близький до життя нашого народу: "Продана наречена" Сметани і "Галька" Монюшка. Поставивши "Ревізора" і опери на сцені свого театру, Микола Карпович взявся до перекладу п'єси Островського "Доходное место", яку назвав "Тепленьке місце".
Своєю постановкою "Ревізора", яку навіть вороги Садовського не могли не визнати прекрасною, та інших п'єс, назви яких я побачила на афішах, Садовський ясно показав усім своє бажання вивести український театр з вузької сільської стежечки на широкий шлях, яким крокували тоді російський театр та театри європейських народів. Успіх "Ревізора" окрилив його, він побачив, що українські актори цілком подолали ті труднощі, які постали перед ними, коли вони готували класичну п'єсу. Треба сказати, що актори трупи Садовського, коли я ближче придивилась до них, справляли дуже хороше враження. Всі вони були культурними людьми й походили з інтелігенції. Більшість з них прийшла в театр з великої любові до сцени. Вистава "Ревізор" показала мені наявно, що актори, які брали в ній участь, серйозно поставились до свого завдання. Та інакше вони й не могли б гідно відобразити на сцені такі образи: адже раніше їм ніколи не доводилось мати справу з російською класикою.
Роль Сквозника-Дмухановського виконував сам Садовський і виконував її знаменито. Гадаю, що ні одна російська трупа не відмовилась би показати таку характерну мальовничу фігуру у себе на сцені, якою був Садовський у цій ролі. Міцно збудоване тіло, затиснене в білі брюки й мундир городничого, саме вже, без слів характеризувало хабарника, самовпевненого й пихатого хазяїна провінціального міста. Блискавичні зміни міміки, усі жести артиста малювали саме той образ адміністратора, повного пихи, суворості й прихованих хитрощів, якого хотів показати людям автор п'єси. В його улесливій розмові з Хлестаковим ясно відчувався хижий вовк, який звик робити тільке те, що було йому на користь. Я ще й досі пам'ятаю Садовського в цій ролі. Він неначе живий стоїть у мене перед очима, вражаючи своєю, так би мовити, "монументальністю" та силою тих пристрастей, що керували всіма вчинками цього безсоромного хапуги. А яке багатство інтонацій чулося в його мужньому голосі, виявляючи всі найтонші відтінки його почуттів! От він хитро удає з себе благородного, дбайливого "батька", хазяїна довіреного йому міста і своєю улесливою мовою, начебто цілком щирою, хоче обдурити Хлестакова, котрого приймає за столичного ревізора. А треба було послухати, як умів розмовляти городничий — Садовський з іншими людьми, особливо з купцями. Причому при кожній зустрічі з отими останніми голос його звучав по-різному. Гнівно і твердо попереджав наш герой купців, намагаючись залякати їх, щоб вони, бува, не насмілились поскаржитись на нього ревізору за його хабарництво і самоуправство. А з якою люттю дорікав він купцям за те, що вони, незважаючи на його заборону, все ж таки пожалілися Хлестакову на його побори й неправду. Скільки тріумфу чулося в його голосі, коли він, глузуючи з них, заявляв, що той, на кого вони покладали стільки надій, одружується з його дочкою і всі їхні скарги будуть марними. І тут же городничий — Садовський розперізувався до краю і починав давати безсоромні накази, чого і скільки принести йому в дарунок на весілля. Відвертим, глибоким цинізмом звучали оті його накази. В цій ролі Садовський показав нам, глядачам, до яких верховин сценічного мистецтва міг піднятися його акторський талант. Преса теж дала високу оцінку його майстерності у виконанні ролі городничого. Ще й раніше, за життя Івана Карповича, граючи з Садовський разом в одних і тих же самих п'єсах, я була високої думки про його сценічний талант, а подивившись "Ревізора", все ж не могла не здивуватись. Адже ж образ городничого був далекий від тих образів, які звик відображати Садовський в українських п'єсах. Таке прекрасне виконання славнозвісної ролі і для найкращих російських труп було винятково гарним. Воно запам'ятовувалось на довгі роки, а для молоді могло бути справжньою акторською школою.
Хлестакова грав молодий, ставний і мало знайомий ще тоді мені актор Іван Олександрович Мар'яненко. Слухаючи його і слідкуючи за його мімікою й жестами, я відразу побачила, що виконавець цієї ролі, хоч і молодий, а вже не новак на сцені. Видно було, що він не покладався на свій природний акторський талант, а, певно, добре попрацював над роллю. Своєю зовнішністю, а особливо статурністю він нагадував мені Садовського тих часів, коли я вперше побачила його у Старицьких. На жаль, ота його, я б сказала, імпозантність не зовсім пасувала, на мою думку, до ролі незначного і нічим не імпонуючого гоголівського Хлестакова. Мені здавалось, що, будучи менший на зріст, він би міг більше підкреслити засліплення городничого та його чиновників, котрі могли помилитись у такому незначному на вигляд паничику і побачити в ньому державну особу. Проте виконання ролі Хлестакова Мар'яненком було таке хороше, що я перестала звертати увагу і на його високу, струнку постать і на замало гнучкий голос, хоч мені хотілось тоді чути в ньому більше модуляцій, до яких я звикла, чуючи голоси і Садовського, і Саксаганського. Мар'яненкові, на мій погляд, тоді ще бракувало тієї легкості в змінах інтонацій, яка була характерною для обох вищезгаданих артистів. Він, певно, й сам відчував, що голос заважає йому відтінити всі потрібні нюанси, бо я чула, що він серйозно взявся працювати над ним, беручи лекції у професора співів О.
