Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
О. Муравйової. Це, як я переконалась пізніше, допомогло йому зробити свій голос набагато гнучкішим і більш багатим на різні звучання. Це було велике щастя для нього, як для художника сцени, бо допомогло зміцнити й збагатити свої акторські засоби.
Я довідалась в антракті, що Мар'яненко був небожем Марка Лукича Кропивницького і свою артистичну кар'єру розпочав у трупі дядька. Мені стала цілком зрозумілою його певність у собі, яка відчувалася в грі на сцені і свідчила про те, що він уже добре володіє собою, незважаючи на переповнений глядачами зал. Новак у театральному ділі не міг би так гарно змалювати образ Хлестакова, дуже складний для відображення.
Надзвичайно вдало виконала свою роль Олена Петляш. Представниця молодих дівчат гоголівських часів, вихована так, як виховувались усі дочки батьків-чиновників, з єдиною мрією і єдиним завданням "впіймати" жениха і якнайскоріше вийти заміж, Марія Антонівна, дочка городничого, з першого погляду закохалась у столичного гостя Хлестакова і згодна була узяти з ним шлюб. Молода, струнка, привабливої зовнішності Олена Петляш у цій ролі показала себе дуже талановитою артисткою. Вона добре зрозуміла образ тієї дівчини, яку їй треба було відобразити на сцені. Легка хода, граціозні рухи, не позбавлені нарочитої манірності, — все в поведінці артистки під час дії було саме таким, як потрібно було для найкращої характеристики гоголівського типу. Це була дочка батьків, які у своїй виховній системі дбали лише про зовнішній вигляд дівчини, не турбуючись тим, щоб зробити з неї розумну й роботящу людину. Навіть трохи дивно було чути, що дівчина поправляє свою матір, коли та сліпо вірить Хлестакову, що він автор відомого в ті часи романа Загоскіна "Юрій Милославський".
Ольга Петрівна Полянська, дружина Івана Олександровича Мар'яненка, виконувала роль Анни Андріївни, городничихи. Вона добре зіграла свою роль, а проте їй бракувало в поводженні на сцені чогось такого, що відрізняє жінку панської верстви від селянки. Правда, пані городничиха була не з вельми високого аристократичного кола, а проте в неї все ж був певний зовнішній лоск, який свідчив відразу, що вона пані, хоч і з провінції. Звичка постійно виконувати ролі селянок позначилась, на мою думку, на грі Ольги Петрівни в цьому спектаклі.
Ролі всіх інших чиновників були дуже вдало виконані. Особливо відзначились Федір Левицький, який грав роль попечителя богадільні, та Микола Вільшанський — суддя. Колишній учитель Вільшанський зумів показати дуже обмеженого чинушу не тільки всім своїм зовнішнім виглядом, а й усіма обважнілими рухами та якимсь похмурим і впертим виразом обличчя. Поштмейстер —актор О. Певний був найрухливіший з усіх виведених на сцені чиновників. Ще молодий, він уміло показав нудьгуючого й цікавого до чужого життя чиновника, котрий, щоб розважитись, розпечатував і читав чужі листи, не догадуючись навіть про те, що така воля з довіреною йому кореспонденцією є злочином. Про свої дії з листами він розповідає з захопленням.
Роль директора шкіл досить переконливо зіграв Г. Березовський. Поміщиків Бобчинського і Добчинського зіграли весело, але без усякого шаржу артисти Іван Загорський та Іван Ковалевський.
В антрактах поміж діями я ходила за лаштунки, щоб поздоровити учасників з тим успіхом, який вони мали у публіки. Всі вони вважали спектакль "Ревізор" визначною подією в їхньому житті. Олена Петляш запросила мене до своєї костюмерної, щоб більш сердечно поговорити зі мною про хворобу і смерть Івана Карповича, якого вона називала дядею Ванею, бо він дійсно доводився їй рідним дядьком, так само як і всі брати Тобілевичі.
Розпитавши докладно про наші родинні справи, вона почала хвалитися своїми. На моє запитання, чи задоволена вона своєю працею в театрі, Лена, як ми завжди звали її вдома, з захопленням розповіла про те, що працювати у Садовського їй дуже цікаво, бо в нього в театрі вона має повну змогу виховувати свій талант артистки. їй доручають цікаві ролі, як, наприклад, молодої дівчини Марієтти в зовсім новій для української сцени п'єсі "Загибель "Надії" Геєрманса. А найбільше захоплювалася Лена тим, що їй доручено було створити партії Марини в опері "Продана наречена" Сметани та Гальки з опери "Галька" Монюшка. Вона дуже хвалила Садовського за те, що він переклав обидва лібретто і ставить ці твори у себе в театрі цілком серйозно, по-оперному.
Ніколи такого ще не було на українській сцені! — раділа Лена.
Капельмейстер у Садовського був чех, на прізвище Елінек, і він допоміг театру поставити всю музичну й вокальну частину на належній мистецькій височині.
Дуже цікаво було слухати її розповідь про першу виставу в Києві опери "Продана наречена".
На цю виставу, — казала вона мені, —зібралась уся чеська колонія міста Києва. Квитки були розпродані задовго до прем'єри. Під час вистави в залі та фойє театру було чути тільки чеську мову. Микола Карпович одержав багато подяк від чехів і навіть телеграму з Житомира від чеської колонії.
Настрій у Олени Петляш був піднесений. Вона казала, що живеться їй дуже добре, що Марія Костянтинівна дуже приязно до неї ставиться. Петляш познайомила мене зі своєю вчителькою співів професором О. О. Муравйовою, яка теж прийшла до театру подивитись "Ревізора".
Повернувшись додому після вистави, я знов не спала цілу ніч. Бентежні думки обсідали мене і не давали мені спокою. "Ось де кипить творча цікава робота! — хвилювалась я, думаючи про театр Садовського. — Які щасливі всі актори його трупи! Вони ж мають широку можливість служити театральному мистецтву, шукати нових засобів для того, щоб творити те нове, що почало входити в їхнє сценічне життя!" Думаючи так, я не могла не думати й про своє майбутнє. "А що я робитиму після того, як закінчу згадки про Івана? Маючи змогу не шукати заробітків заради шматка хліба, чим я наповню своє життя?" — турбувалась я, перевертаючи свою подушку, неначе вона, покладена другим боком, могла дати відповідь на мої питання. Все своє життя з Іваном Карповичем я цікавилась тільки працею в театрі. Іншого мистецького діла я не вміла робити; в мене не було ніяких талантів: ні хисту художника, ні музики, ні літератора. Мистецтво в широкому значенні цього слова я, звичайно, любила і цінувала, але не вміла ні малювати, ні грати на музичних інструментах, ні писати, як писав Іван Карпович. Тільки театр і праця в ньому вабили мене до себе. Роботу в театрі я, мало сказати, любила, я відчувала, що без неї життя моє буде безнадійною пусткою. "Невже, — жахалася я, — для мене вже все скінчено? Невже життя викинуло мене на берег і я вже ніколи не зможу готуватись до виходу на сцену, не буду вже турбуватись про пошиття костюмів та про інше?" Думаючи так, я відчувала страшний біль у серці. Мені здавалось, що доля несправедливо мене покривдила.
Другого дня тяжкий настрій не залишав мене. Щоб якось побороти його і розвіяти сумні думки, я почала пригадувати собі всі ті п'єси польських письменників, які слід би було перекласти на українську мову й поставити в театрі Садовського. Це розважило мене, і я з новою енергією повернулась до своїх "згадок".
Минув деякий час, життя моє в родині моєї сестри на Тарасівській вулиці котилось спокійними хвилями, без будь-яких цікавих подій, хоч зв'язок з театром не порвався. Було в мене дві-три зустрічі з Заньковецькою та Садовським, внаслідок чого можливість вступу до них у трупу стала для мене більш реальною. Вдома сестра та її діти, Юлік і Маня, прикладали багато зусиль, щоб намовити мене повернутись до театральної роботи. Сестра
переконувала мене в цьому найретельніше з усіх. Вона докоряла мені за те, що я відмовлялась працювати разом з Садовським, незважаючи на сердечні запросини і його і, головне, Марії Костянтинівни.
— Не винуватий був Іван перед Миколою, це правда, — казала вона, — але він же прагнув бути разом з Миколою, він прагнув помиритися з ним і чекав, як ти кажеш, палко його приїзду до Берліна. Так навіщо ж ти утворюєш своєю відмовою якусь фальшиву ворожнечу, якої в Івана ніколи до Садовського не було? Хіба слід тобі виявляти образу за Івана, коли сам він не ображався і помер з найкращими почуттями дружби й любові до Миколи?
Я подумала, подумала та й погодилася з нею і вступила до трупи як артистка і член товариства Заньковецької й Садовського.
З першого ж дня моєї праці в театрі я з головою впірнула в роботу. Вчила нові ролі, повторювала старі і почала поспішно перекладати п'єси "Зачароване коло" Ріделя та "Ганнеле" Гауптмана.
Ось коли мені згодилась наука незабутньої моєї вчительки Броніслави Сидорович. "Ганнеле" я швидко закінчила, і цю п'єсу стали готувати до показу на сцені. Праця настільки мене поглинула, що я почала краще себе почувати морально й фізично. Вранці репетиції, ввечері вистави, а у вільні від вистав дні — літературна праця.
У ТЕАТРІ САДОВСЬКОГО
Вступ до трупи Садовського наприкінці 1908 року був новим етапом у моїй театральній роботі. Довелось відразу включитись у новий для мене репертуар. Перша нова роль була в "Ревізорі". Мені доручено було відтворити на сцені образ Анни Андріївни, дружини городничого. Часу на підготовку дали дуже мало. Отже треба було добре взятись за діло, щоб підготуватись до виконання ролі якнайкраще. З одного боку, звичне почуття відповідальності за кожен створюваний мною образ вимагало глибокого вивчення типу провінціальної пані, з другого — треба було якось виправдати довір'я керівництва театру, яке забрало цю роль в артистки Полянської і доручило мені.
Не гаючись, я вивчила досконально напам'ять не тільки слова своєї ролі, а й слова усіх тих персонажів, з якими' мені потрібно було діяти на сцені. Вчила я роль не по тому зшитку, який мені дав помреж театру Коля Міленко, а по рукопису Садовського (переклад його на українську мову). Щодо вбрання для своєї ролі, то я, раніше ніж замовити його кравчині, взяла додому той альбом з малюнками, що було виготовлено до постановки на сцені "Ревізора" якимсь відомим художником, не пам'ятаю його прізвища, здається, Кричевським. У тому альбомі були намальовані акварельними фарбами усі персонажі п'єси і деякі окремі сцени, декорації, реквізит, а головне — костюми для кожного персонажа.
