Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
А тоді він уже мусив, хоч-не-хоч, кидати перо і йти на спочинок, хоч іще довгий час не міг заснути від перевтоми. І так тяглось багато років підряд.
Після того, як у половині 90-х років було дозволено грати на Правобережній Україні і ми мали змогу поїхати до Києва, до цього бажаного центра всіх наших думок і мрій, нас тягнуло туди щороку. Береги Дніпра вабили нас так само, як і любов київської публіки до нашого театру. Грали ми завжди в театрі Бергоньє. Молодий гурт письменників, що провадив справу українського видавництва, завжди збирався в театрі на вистави і оточував Івана Тобілевича за лаштунками й на сцені, коли було спущено завісу, під час антрактів. А в залі його вітала гучними оваціями студентська молодь, що вела перед у громадському житті. Вона своїми оваціями підкреслювала значення й силу рідного письменства.
От коли для стомлених кочовиків настав час щасливої праці і тісного контакту з передовою публікою.
Та політичні і свої власні справи не дозволили Іванові Карповичу довго користуватись із заслуженої ним слави та спокою. Для нього знову настали скорботні часи. Ще під час перебування в Житомирі почали виявлятись ознаки тяжкої недуги, яка пізніше звела його в могилу. Його життєвий корабель, проблукавши протягом багатьох років по бурхливих хвилях житейського моря, почав явно здавати і показувати ознаки неминучої катастрофи... Ще дві-три тяжкі хуртовини, і його, знесиленого, розбитого, було, врешті, викинуто на берег.
ДО БЕРЕГА
Політичне небо заволоклося хмарами. Вибухла японська війна. Синів Івана Тобілевича було забрано до війська. Старий батько вже помер, і хутір залишився без хазяїна. У країні виникали, з одного боку, залізничні робітничі страйки, а з другого — всякі ексцеси чорносотенних зграй. По містах і містечках почалися єврейські погроми, грабунки і вбивства. Усе це глибоко обурювало Івана Карповича. Все своє життя він завжди стояв на боці пригнічених і покривджених і вбачав у діях чорної зграї якесь страшне, нечуване злодійство.
У Кременчуку, який ми проїжджали, прямуючи на Одесу, нам довелось бачити жахливі наслідки страшного погрому. А в Одесі було ще гірше. Десятки тисяч замордованого люду, кров'ю забризкані вулиці, порозвалювані цілі квартали домів — незабутнє, жахливе враження. Як було починати театральне діло? Публіка від страху ховалась по домівках і боялась показуватись на вулицях. У театрах, звичайно, було порожньо, ані однієї душі. Де було взяти грошей на життя? І в трупі почався розбрат. Люди, що по десять, а то й більше років працювали з нами і мали завжди шматок хліба, тепер, під впливом цього лихоліття, почали виявляти своє невдоволення своїми старшими товаришами. Під час заколоту майже всі антрепренери відмовились платити акторам та іншим працівникам театру. Усі театри закрились, що пояснювалось так званою force majeure8. Панас Карпович та Іван Карпович теж мали моральне право так зробити і піти шляхом інших антрепренерів, але вони, жаліючи своїх товаришів, яким не було куди дітись, і в надії, що як усе втихомириться, то й діла поправляться, — не розпустили трупу і продовжували давати вистави. На жаль, їхні надії на краще не справдились, і трупа повстала проти своїх керівників, що не могли забезпечити матеріально свій артистичний гурт за тяжких часів. Це було великою несправедливістю з боку колективу, що свій протест навіть затвердив підписами майже всіх артистів.
Легко собі уявити, як тяжко це було для обох братів, що намагалися робити все, аби запобігти лихові. Адже жодної провини вони за собою не почували.
Іван Карпович заспокоював Саксаганського, кажучи, що голод — не свій брат, що він часто з відважних мужів робить полохливих і малодушних дітей, що не треба гніватись на товаришів, а треба пошукати якогось виходу з цього тяжкого становища. Цей серйозний конфлікт було полагоджено якоюсь грошовою позикою, артистам було виплачено зароблене і це заспокоїло невдоволених. Але, на жаль, уся ця подія поклала на душу Івана Карповича певний слід. Він не міг забути несправедливість, докори своїх товаришів, яких любив і з якими звик працювати. У той, найтяжчий, здається, сезон Іван Карпович написав листа до селян сіл Кардашеви та Карлюжини. Цей лист, як він сам казав, було написано ним кров'ю свого серця, і селяни, читаючи його на сході, кажуть, дуже плакали. Іван Карпович прохав своїх сусідів-селян, щоб заради пам'яті їхньої довголітньої приязні вони не дали зруйнувати його хутір, як вихвалялись це зробити деякі з-поміж них. Він просив не робити його старцем наприкінці життя. Відповідь від селян надійшла негайно. Громада присудила і записала берегти хутір Івана Карповича від пожежі або іншої якої шкоди.
Крім того, громада просила Івана Карповича вірити в їхню глибоку приязнь і більше не турбуватись і не сушити собі голови думками про хутір. Вони обіцяли, що все буде ціле і в порядку, незважаючи на те, що Юрій Іванович був на війні, а Карпо Адамович уже спочивав у землі.
Одержавши цей зворушливий лист від сільської громади і полагодивши справу з артистами, Іван Карпович почав думати і про своє здоров'я, яке з кожним днем усе більше й більше його турбувало. Перебування у Сумах та в Умані було вже останньою його артистичною мандрівкою. Його сили з кожним днем підупадали, але він не наважувався покинути товариство перед кінцем сезону та ще в тяжкій матеріальній скруті, коли потрібний був повний ансамбль артистичних сил. Поїхати додому або лікуватися він вважав для себе цілком неможливим. "Я почував би себе, — казав він тим, що намовляли його до спочинку, — як той поранений солдат, якого товариші покинули вмирати самого на бойовому полі, а самі пішли далі. Потерплю вже до кінця, а там — будь, що буде".
І дійсно терпеливості й витривалості треба було багато, щоб у тяжкій хворобі, яка вже пустила глибоке коріння в організмі Івана Карповича, виступати на сцені щодня в серйозних і відповідальних ролях. Панас Карпович і я з глибоким болем дивились на нього, на ті надлюдські зусилля волі, з якими хворий доводив до кінця кожну свою роль. А що було робити? Він постановив, то мусив виконати. Адже характер у нього був самостійний і рішучий, і таким він залишився до кінця. Ніхто ніколи не міг сказати, що він хоч коли-небудь піддався сторонньому впливові і зробив кому-небудь кривду...
Найбільше гнітило Івана Карповича під час хвороби те, що роботи в нього було багато, а сил для виконання її дуже мало. Він уже не міг писати цілими ночами, як колись, а давно вже задумані теми так і просилися на папір.
Другим завданням, яким турбувався Іван Карпович і якому теж не довелося здійснитись,— було утворення театральної спілки, у програмі якої кожний її параграф, кожний пункт були б ланками неначе одного великого ланцюга, що зв'язав би в одне неподільне ціле всю артистичну сім'ю. Пам'ятаю добре, як одної безсонної ночі Іван Карпович почав мені цитувати, немов з книжки, всі головні основи і підвалини такої спілки, і все у нього виходило тоді так логічно, гарно, гуманно, продумано і зрозуміло, що я й досі шкодую, чому я тоді не записала тих думок на свіжу пам'ять. У тому статуті все було взято до уваги: і талант, і взаємовідносини сил, і всі складні умови артистичної спілки, що мали відрізнятись від типу інших професій.
Третьою мрією Івана Карповича, про яку він думав усе своє життя і про яку зітхав надаремно, — було бажання організувати невеличкий артистичний гурт, в п'ятнадцять-двадцять учасників, щоб утворити театр для села, який би грав по українських містечках та селах спеціально вибраний цінний репертуар.
Адміністративна заборона грати по селах завжди викликала в Івана Тобілевича обурення. На його думку, великий чинник культури і освіти — театр — залишився, неначе якась іграшка, приступним лише заможному прошарку населення міста. Він не міг пролити ані одного променя освіти в темні сільські маси. А тимчасом одна така вистава, яку нам пощастило дати на селі, довела ясно, яке значення може мати театр для селян. Вона показала, що селяни можуть дивитись виставу з великою увагою, розуміти зміст п'єси і робити свої висновки. Я мушу сказати більше, — що селяни поставились до п'єси з більш глибоким розумінням, ніж глядачі міста. Це було в Кременчуці, за кілька років до смерті Івана Карповича. Одна дідичка, яка була дуже поступовою людиною і захотіла зробити для селян свого села приємну несподіванку, запросила наш гурт приїхати до неї і показати комедію Тобілевича "Сто тисяч". У тому селі, заходами сільського учителя, було вже улаштовано сцену й декорації. Грали ми виключно для селян, і ця вистава довела правдивість думок Івана Карповича про ту велику користь, що її міг би дати театр селянам, якби дозволено було давати вистави на селі. Враження артистів від цієї виняткової аудиторії і враження селян від вистави залишили в серцях одних, і, напевно, й других, нічим не стерті спомини. Для нас, акторів, ця вистава на селі, у природному, натуральному оточенні була якимсь цілющим струмочком живої води для наших втомлених тоді нервів.
Вінок з колоссям жита і пшениці, — бо діялось це у жнива, — перев'язаний вишитим рушником, був надовго дорогою згадкою про цю незабутню виставу. Він тішив водночас і автора, і артиста.
Неминучі наслідки пережитих тяжких подій привели до скорого і невблаганного кінця життєвого шляху Івана Карповича Тобілевича. Подаю уривок з його листа до синів і дочок, що жили тоді на хуторі, і в тому листі сам він розкаже про свої фізичні й моральні почування:
"Любі мої, кохані діти! Сили мої мене зрадили. Будучи в Харкові, я в останні 16 день не брав участі в виставах — думав: одпочину і енергія підніметься. Увесь цей час лічився. Тим часом енергія не піднялась, апетиту, як не було, так і нема, — і, почавши в Сумах грати, я побачив, що довго так силувати себе я не можу — і от ми рішили з мамою покинути театр серед сезону. З цього видко, як мені тяжко, коли я мушу покидати любиме діло в розгарі сезону. Що робить? Тепер виникає питання, де нам жити?
В Києві буде дорого коштувати. А при тому, що я хворий, нам треба мати добре помешкання, де б було і повітря, і тепло, і спокій, а все це коштує, та ще коштує. Знову, як я подумаю про ті потреби, яких вимагає від мене моя хвороба, — бачу, що це можна мати тільки за дорого, живучи в городі — сам не знаю, що робити.
