Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Кожний прикрий конфлікт у товаристві був болючою раною в серці Івана Карповича. Він любив людей, прихилявся до них, зживався з ними і ніколи не вимагав для себе ніяких привілеїв, показуючи всім і скрізь приклад рівності і братнього ставлення. Ніхто не мав права закинути йому, що в ідеї спілки він мав на меті якусь свою особисту користь.

Особливо погано відзначався тоді Денис Миколайович Мова. Він був одним з найбільш завзятих членів товариства, які вимагали від керівництва зовсім одійти від керма і дати місце іншим членам спілки попробувати свої сили

на такому ділі. Вони вимагали поповнити репертуар веселими безідейними п'єсами, які ставились тоді безпринципними антрепренерами. Вимагали права грати провідні ролі Саксаганського та Карпенка-Карого, а коли на початку 1899 року до товариства вступив Садовський, то й Садовського. Поводились ці незадоволені братами Тобілевичами актори досить брутально і, я сказала б, нахабно.

Порадившись між собою, брати вирішили вийти з товариства і заснувати знов свою окрему трупу. Як вирішили, так і зробили. Забравши лише свої особисті речі, вони залишили решту майна товариству, а самі вивісили об'яву про те, що з нового сезону почнуть працювати окремо від товариства, на основі антрепризи, і попросили тих, хто захоче вступити до їхньої трупи, записатись у касі. Частина акторів пішла з ними, а решта продовжувала давати спектаклі самостійно, розподіливши ролі так, як їм того хотілося. Через дуже короткий час всі вони розбіглись, хто куди, розвіявши все театральне майно. Зборів у них, так само як і згоди між собою, не було, не стало також і робочої дисципліни, а натомість — сваволя і п'янка. Один по одному вони почали благати Саксаганського і Карпенка-Карого прийняти їх до нашої трупи, яка мала тоді назву "Трупа українських артистів під орудою Саксаганського та Садовського". Так скінчилася сумна історія "бунту 18-ти", як її називали самі актори (незадоволених було 18, а назад повернулося 17).

Отже, в 1899 році, після кількох років розлуки, діждались ми, нарешті, приїзду брата Миколи Садовського. Бурі житейського моря і його не минули і не раз докучали йому в артистичній мандрівці. Тепер він, зберігши від загибелі тільки свій рідний стяг і душу, тікав на берег, вертався до братів, як це робив завжди в часи свого дитинства. Влітку того року він жив у нас на хуторі, як я вже писала раніше.

Час відпочинку пролетів для нас напрочуд хутко. Може тому, що на хуторі тоді було дуже гарно. Поприїздили на канікули не тільки сини й дочки Івана Карповича, а й дві дочки та син Марії Карпівни, котрі взимку проживали в Єлисаветі, в домі Карпа Адамовича, що його він перед смертю заповідав їм, як сиротам. Того домагався Іван Карпович, який вважав своїм обов'язком опікувати їх. Адже вони були дітьми дорогої й любимої сестри. Панас Карпович теж допомагав їм вчитися в гімназії. Збірна молода компанія веселила нас і час блискавкою промайнув для всіх, неначе перерви в роботі й не було. Довелось збиратися й їхати, здається, до Полтави. Це було ще на початку 1899 року, коли товариство наше ще не розкололося, і ми, нічого не чекаючи лихого, покидали хутір з усіма його принадами та любими для серця нашого людьми. Мушу сказати, що Іван Карпович дуже любив своїх дітей, і йому було завжди тяжко розлучатися з ними, тим більше, що йому доводилось дуже рідко з ними бачитись. Дітям треба було вчитись, здобувати необхідну освіту, а нам — заробляти на те, щоб вони вчилися.

Садовський поїхав разом з нами. Театр непереможно кликав його до себе, і він, не бажаючи вже збирати нову трупу, попросив братів прийняти і його до нашого товариства. Знов повернулись хороші дні, коли панувала дружба між трьома братами. Жили знову якнайближче один від одного, обідали й вечеряли завжди вкупі. Мені було радісно бачити їхні щирі й дружні стосунки між собою і як вони завжди разом вирішували всі театральні справи, а у вільні хвилини читали новинки, які з'являлися на літературному полі. Читали і російських класиків, і твори іноземних письменників. Пам'ятаю, що в той період часу нас усіх дуже хвилювали питання, які торкалися причин французької революції та життя французького народу. Брати добули книжку Еркмана-Шатріана "История одного крестьянина" в російському перекладі і досить довгенько читали її гуртом, коментуючи прочитане. Наш театральний багаж збільшився тоді на цілу в'язку цікавих книжок, серед яких були головним чином твори Л. Толстого — "Крейцерова соната", "Смерть Івана Ілліча" та інші, повна збірка творів Віктора Гюго в російському перекладі, твір Рескіна з його філософськими викладами. Дуже важкою для читання здалася нам тоді ота книга Рескіна. Я про неї тут згадую лише для того, щоб сказати, чим цікавились брати і на які теми вони вели тоді різні розмови, а часом і дискусії.

Дорогий то був час. Згадувати про нього ще й тепер приємно. Іван Карпович був завжди в радісному настрої. Ніщо його не хвилювало, не викликало досади. Брат Микола був разом з нами. Мрія Іванова і Панасова працювати разом з Садовським, та ще в такому тісному душевному єднанні, нарешті справдилась. Про цей щасливий час у мене є пам'ятка, яку я бережу з теплотою в серці. То шкіряна папка з віршем-присвятою усім трьом братам, яку подали нам на сцену з великим лавровим вінком та із запашним

букетом свіжих квітів 2 лютого 1900 року в Києві, від групи громадянства. Заголовок вірша був такий: "Три брати". Присвячується І. К. Карпенкові-Карому, М. К. Са-довському та О. К. Саксаганському". Далі йшов вірш, якого я подаю нижче:

Колись, на славу Україні,

Зродила мати трьох синів.

Дала крилята їм орлині,

Дала їм очі соколині

І душі, повні мрій і снів.

І снились їм степи широкі,

І снились гори і моря,

Підхмарні скелі одинокі,

Провалля гір страшні, глибокі,

Де вітер з хугою гуля.

Вони зросли... Вони злетіли...

І світ з'явизся їх очам,

І все, про що колись марили,—

Вони дізнали, облетіли,

І раде все було орлам...

Садовський славний! Ти між нами

Отой орел, і в слові сім

Чи пізнаєш себе з братами,

Ширококрилими орлами,

Що штуки мир скорився їм?..

Мов той орел в краю блакиті, —

В просторі штуки чарівнім, —

Ширяєш ти по вільній хіті,

Підвладне все тобі в ті миті,

І ти живеш життям двійним:

То — битий дурень ти й п'яниця;

То — сивочубий січовик;

Шельменко, Возний і Кабиця

В тобі свої з'являють лиця,

Ти їх твориш, мов чарівник.

Ти — й безталанний гольтіпака,

Ти — і вельможний пан-гетьман;

Плугатар бідний і бурлака,

Коханець степу — гайдамака,

А повернувся — гордий пан!

І ось брати твої з тобою:

Карпенко старший чарівник,

Що так звабляє всіх нас грою,

Що надихає й вас порою

І що відкрив нам всім тайник

Подій лукавства і зневаги,

Подій неправди огидних,

Великодушних діл відваги

І нищих духом переваги

Над кодлом сильних і грізних!..

А слава сцени — Саксаганський!..

Кого він з нас не чарував

Чи то в комедії селянській,

Чи то у драмі хуторянській, —

Яких він типів не вдавав?

Старий Пеньонжка балакучий,

Убогий свідок старини,

Мазепа хитрий і блискучий,

В своїх жаданнях невсипучий,

Нечистий Цокуль,— всі вони

Не раз з'являлись перед нами,

Немов живі, сучасні нам...

Всі троє славні ви... І вами,

Ширококрилими орлами,

У нас піднісся штуки храм.

Орли Вкраїни! Хай же доля.

Мов ненька рідная, стара,

Вас догляда й мов квіти поля,

Де так пишалась наша доля,

Росою щастя убира!

Живіть на славу Україні,

Чаруйте скрізь її синів,

І славні будете в родині,

І як тепер, при сій хвилині,

Скрізь привітають трьох братів!..

Хто був автор цього вірша — не знаю.

Того ж таки самого року в Києві на нас чекала дуже приємна несподіванка. До нас знову повернулась Марія Костянтинівна Заньковецька. Вона, вдягнувшись надзвичайно елегантно, прийшла до нас на спектакль і сіла в першому ряді партера. Йшла, як я пам'ятаю, "Циганка Аза", в якій часто доводилось Заньковецькій виступати разом із Садовським. Цього разу, як і завжди, Садовський грав чудесно, і коли піднялась завіса і Садовський та Аза — Ліницька вийшли відповісти поклоном на визови публіки, Заньковецька кинула йому прекрасну білу троянду на ознаку миру. Марія Костянтинівна так привабливо тоді усміхнулась йому, що серце Садовського відразу пішло їй назустріч, він підняв троянду і, низенько вклоняючись Заньковецькій, підніс квітку до своїх уст.

З того вечора між ними запанувала згода. Марія Костянтинівна почала грати в нашій трупі. Трошки згодом повернувся до нас і Марко Лукич. Захотілось йому знову грати вкупі з найближчими своїми друзями. Це була також одна з найблискучіших сторінок в історії українського театрального мистецтва. На українському театральному небі засяяло блискуче сузір'я сценічних талантів, серед яких були й інші зорі, як Любов Павлівна Ліницька та дехто з артистів нашої трупи, у яких не було, може, геніальності, але був великий досвід й уміння наслідувати високі сценічні зразки, які були перед їхніми очима.

Багато міст України й Росії відвідала тоді ота багата на таланти трупа, і скрізь її зустрічали оваціями та квітами. Побувала наша трупа і в Москві. А було це в 1901 році, саме в тому році, коли безглузда царська сатрапія в особі синоду відлучила від церкви Льва Миколайовича Толстого, покривши себе ганьбою навіки в очах усього культурного світу всієї землі. Тоді саме в Москві були й заворушення серед робітників та студентів. За підтримку робітників царський уряд почав виключати студентів з університету, і знову почалися забастовки, вже на захист студентства. Виключення Толстого з лав віруючих посилило народне обурення царським урядом. Сила була на боці уряду, вияви того обурення були жорстоко придушені, та полум'я гніву народного не згасало. Інтелігенція хвилювалась, багато говорила з приводу всіх подій, а простий люд, хоч і знав про забастовки та про рішення синоду, ще не розумів як слід, що й до чого. Темний він був настільки, що вважав Толстого "антихристом".

Під час нашого перебування в Москві, Івана Карповича було запрошено до одного поважного російського вченого, забула я його прізвище. У нього мало зібратися чимале товариство, щоб відзначити роковини з дня смерті Т. Г. Шевченка. Цікаво, що всі присутні були росіяни, крім Івана Карповича.